Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
“Хвойка ступав на землю автохтонів, · що зветься нині Україною”. Національна еліта · с. 6сторінка оригіналу ↗

«Бог дав йому в руки лопату і спровадив в Україну»

Слово Просвіти, №10 за 2021 рік

Галина ДАЦЮК ...Вікентій сів на край стіни величезного глибокого котловану, звісив ноги, які, напевно ж, боліли, і засміявся. У цю мить він відчував не втому, а щастя від удачі й любові до землі, яка його покликала. Виходить, заради цієї миті він без жалю залишив свою родину з полабських селян, мальовничу Богемію, містечко на Ельбі, одинадцятеро братів і сестер і поїхав, як кажуть одні, за коханням, інші стверджують, що втікав від нав’язаного батьками одруження. Утім, тепер Вікентій не думав про власне минуле, бо воно здавалося мізерною блискіткою на тлі часопростору, що відкривався з Кирилівської гори. Вчора внизу вони наткнулися на бивні мамонта, яким тисячі й тисячі літ. Сьогодні це підтвердив учений Михайло Грушевський, який персонально спускався на дно ямищі, що колись була, виявляється, стійбищем мисливців на мамонтів, досі не баченим! Так і сказав: “Це вони – понад 60 уламків бивнів мамута!” На уламку одного з бивнів Вікентій побачив вирізьблений орнамент. Неповірив, придивився – такі є! Отже, на Кирилівській горі не просто купа кісток тварин, а сліди творчої людини, яка жила тут у далекі часи і прагнула краси. Цю стоянку Хвойка досліджуватиме 7 років і з’ясує, що в добу давнього палеоліту на Кирилівській горі існувала культура, яку він назве Трипільською. Народжений у Чехії, чех із династії лицарів ордену Честославів (“Слава честі”), до самозречення полюбивши українську землю, він усе життя досліджуватиме її підземне царство. Колись Ченек, тепер Вікентій, здобуватиме честь не в битвах крові, а в благородній справі відкривача. Колись допитливий юнак, досліджуючи з однолітками полабську місцину, тепер сам відкриватиме для світу історію. Колись юний мандрівник по Чехії, Німеччині, Австрії, він мандруватиме по Україні, шукаючи сліди чи не найдавнішої на землі цивілізації хліборобів. Нещасливе кохання залишило таке потрясіння, що закрило цю тему назавжди. Вікентій так і не одружиться, але і в Чехію не повернеться. До Києва він приїде 26-річним, 1876 року. Спочатку на життя зароблятиме викладанням німецької та малювання, потім вирішить зайнятися комерцією – недарма вчився в Чехії в комерційному училищі. Планував на родючому українському ґрунтові розводити хміль, чеське просо і заохочував до цього українських виробників. Оселився під Києвом, на Білогородщині, на дачі своїх приятелів Дефорен, теж чехів, і почав проводити досліди з насінням. Створив цілу лабораторію. З доброго хмелю зібрався варити смачне пиво – свято душі та прибуток. Може б, успішно склалося життя пивовара, і сьогодні ми мали б різні марки хмільного напою “Хвойка”. Однак раптом запалала клуня, де він проводив досліди, і згоріла дотла. Розгрібаючи згарище, робітники натрапили на якісь кольорові черепочки. Що ж, у Птушках здавна жили майстри глиняних іграшкових півників. Але коли Вікентій поніс знахідки до лихваря, бо жити було ні на що, той ошелешив: “Вони дуже-дуже давні”... І дав йому 60 рублів. Що ж то за камінці? І що ще береже ця земля, крім води і корисних копалин? У тій пожежі згорить Вікентієве бажання займатися хмелем і пивом. З попелу народиться бажання присвятити себе археології. А далі його життя скидається на долю чоловіка, який зібрався викопати криницю. Чоловік бере прутик лози і йде з ним шукати воду. Лише їй відомою силою вербова гілка безпомильно допомагає потрапити в саму артерію джерела. Але щоб добратися до води, копачу треба пекельно потрудитися. Хвойка йшов шукати навпомацки, без лозини. Археологія вимагала величезної фізичної праці та витривалості. Один він не впорався б нізащо. До своїх пошуків Вікентій запрошував робітників. Очевидці, які бачили на розкопках працю найманих копачів, свідчили, що ті 50-100 робітників були чорні, як маври, їхня загрубіла від сонця шкіра лущилась і злазила. Курява стояла така, “ніби величезна юрба палила тютюн…” А працювати треба було обережно, бо за “димовою” завісою чаївся скарб. І чех Вікентій Хвойка не зовсім вправною українською пояснював цим людям, що вони не мають права порушити тисячолітні нашарування культури. Котловани сягали 19 метрів у глибину, площею в сотні квадратних метрів. І все це рилося без екскаваторів і ковшів – руками та лопатами. Однак робітники охоче наймалися на розкопки, бо Хвойка платив по 50 копійок за день. Добра платня, якщо за ці гроші можна було купити 5 кілограмів зерна. Як він наважився на таку роботу, кепсько знаючи мову, немісцевий, без грошей, без налагодженого побуту, без фундаменту для роботи, відрікшись від усіх благ? Магія підземного дива водила цим чоловіком, розкопки ставали благом і вершиною щастя. Відчайдушно, майже із заплющеними очима, він входив у світ, якому минуло 20 тисяч літ. Із імперського зросійщеного Києва, який до свого “я” тільки добирався крізь нетрі утисків і царських заборон, Хвойка ступав на землю автохтонів, що зветься нині Україною. І саме так визначав для себе свою працю – тут живуть нащадки прадавньої землеробської цивілізації. Найвірнішим його другом стане мільйонер Богдан Іванович Ханенко, голова правління “Товариства цукробурякових та рафінадних заводів братів Терещенків”. Разом із дружиною Варварою вони виїжджали за кордон, збирали для своєї колекції коштовності, антикваріат, скульптури. Їх теж цікавила археологія. Хвойка відчув у цих людях і спорідненість думки, і можливість за їхнього сприяння займатися улюбленою справою. Міг розкопувати Межиріччя, але вирішив шукати сліди невідомої давньої культури в Україні. Володимир Антонович – декан історичного факультету Університету святого Володимира, історик, етнограф, археолог, Федір Вовк – археолог, етнограф, антрополог – це були ті люди, чия підтримка та наукова діяльність лише підсилили прагнення шукати і знайти саме тут. Щоб жити, він змушений був трохи підзаробляти, але вже знав, що ніколи не буде варити пиво й вирощувати просо. Навпомацки, але з великим ступенем інтуїції він став шукати поселення прадавніх слов’ян. Батькові напише, що “до кінця цього року (1891) хотілося б дослідити землі, що лежать на кордоні Харкова, Курська, Чернігова, Катеринослава, можливо – Херсонської губернії”. Вирушить на Наддніпрянщину, проїжджаючи від села до села, цікавитиметься, чи не знаходили селяни на городах якихось черепків. І селяни охоче ділилися і розповідями, і черепками. Тим часом знахідка на Подолі (1896) стала світовою сенсацією. Вікентій Хвойка залучив до роботи археологів із Франції, подарувавши навіть декілька знахідок із Кирилівської стоянки. Артефакти експонуватимуться в Паризькому музеєві, про них розкаже археологічний часопис, але прізвища Хвойки ніхто не згадає… А в Києві станеться дика історія. Археологічні знахідки Хвойки люди сприймуть за святі й цілющі, на зразок мощів праведників, і кинуться їх розкрадати. Викрадене Хвойці так і не вдасться повернути, багато речей просто загине в натовпі, який кинувся на Кирилівську гору. Щоби бути ближче до розкопок і охороняти їх, Вікентій Хвойка замешкає на Подолі, на Ігорівській, де проживе 16 років, до своєї останньої хвилини. Будинок із ліпниною на Ігорівській зберігся донині. Але, очевидно, доживає свої дні. Кажуть, тепер він у приватній власності олігарха, який не дуже шанує нашу історію й культуру. Відчинені двері на балконі впускають зимовий холод і сніг, щоб пришвидшити умирання будівлі, яка могла б стати Музеєм Вікентія Хвойки. Втім, для людей, які не визнають автохтонів і відкривача, краще збудувати тут ще один прибутковий хмародер. То чим відрізняється власник від темної маси столітньої давності? Хіба тим, що твориться ця наруга над пам’яткою з меморіальною дошкою Вікентію Хвойці не від темноти, а цілеспрямовано. Тривали розкопки на Кирилівській, 55, де у 1895 році Хвойка розкопав кілька гончарних печей і кілька десятків помешкань, ви­явивши посуд, глиняні фігурки людей і тварин, зброю, знаряддя праці – все, звісно, в уламках. Однак стало зрозумілим, що знахідки – досі не бачені і треба шукати далі. У середині 1890-х Вікентій Хвойка організовує в Києві розкопки глибиною до 16 метрів не лише на Кирилівській, а й на Батиєвій горі, у Протасовому Яру. Тривали розкопки на Черкащині, у селах Кононча та Селище. Таке враження, що Вікентій Хвойка натрапив на артерію інформації, своєрідний портал. Його захопили дослідження періоду Київської Русі – на горі Киселівці (1894) і Старокиївській горі (1907–1908). Портал відкривав небачений підземний світ, У день народження генія української археології, відкривача Трипільської культури Вікентія Хвойки група київських журналістів пройшлася його знаменитими місцями: по Кирилівській та Старокиївській горах і Подолу, звідки зійшла на увесь світ правда про нашу історію.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин