Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
“Саме Микола Бурачек вперше атрибутував сотні · акварелей і картин Т. Шевченка”. · 8 Незабутні · с. 8сторінка оригіналу ↗

«Бурачекова «хата» знай горить…» До 150-річчя видатного митця

Слово Просвіти, №10 за 2021 рік

Віталій АБЛІЦОВ Чернівецький поет наблизив Париж до України Серед невеликої кількості листів академіка Івана Дзюби я зберігаю цей, котрим логічно почати видання, присвячене 150-річчю живописця, театромана й педагога: “Є такий великий український поет (на жаль, уже небіжчик), а в нього спеціально для Вас вірш “Біля картини М. Бурачека “Спека. Хата опівдні”: Парижа небо – риб’яче філе. В параметрах мольберти, як у спектрі. З його толоки пила фіолет Жагою мальв Бурачекова “Спека”. До божевілля стомлені меди, Які сто літ печуть віконні рами, Пече хмарини полиновий дим І б’є на спокій сонця темперамент. О, як він б’є! О, як він б’є і б’є – Замальвилися сонячні копита, Годує стріхи фосфорний об’єм, Дає із стін червоних тіней пити. Осьось і лусне тиші тятива, – Громи заграють в тисячі оркестрів. Зітхає груша. Десь ідуть жнива, А спека крутить з сонця перевесла. Нехай фовізмом криється Париж, Синіє час в палітрах барбізонців, Бурачекова “Хата” знай горить На хвилях мальв в солом’яному сонці. (Аніфатій Свиридюк “Перетин Яблука”. – Чернівці, 2008, стор. 130). Ностальгія за батьківщиною. І не тільки… “Пам’ятаєш, брате мій, весну 1917 року, коли ми, українці, як після довгої зими весняні води, розлилися по майданах, вулицях міст, слобід, вийшли демонструвати під жовто-блакитними прапорами, з портретом нашого пророка й учителя Тараса Шевченка. Ти пам’ятаєш, брате мій, як забилися наші серця, немов одне серце нашої незалежної України. Це був 1917 рік, коли на весь світ пролунало забуте слово – Україна… І кожен з нас, свідомих громадян, хотів зробити хоч щонебудь для розбудови, для зміцнення України… Ох, як тяжко вміли ми тоді працювати… Я був викладачем Інституту ім. М. В. Лисенка… Навкруги скільки несправедливості… ворогів України…”. На жаль, 57 рядків, нанесених на пожовтілий від часу папір, не піддаються прочитанню. Виняток – окремі слова, частини речень… Цей досі не прочитаний лист Миколи Бурачека сприймається як таємниче послання в майбутнє. І брат той швидше міфічний, створений у момент відчаю уявою митця. Микола Бурачек сконцентрував у своєму бажанні ностальгію – тугу, насамперед за незалежністю Батьківщини, тужбу – за cвободою творчості, невтолимі сум-скорботу за цивілізованим майбутнім. Тому він не сприйняв імперські ідеї, котрі несли на своїх багнетах кремлівські інтернаціоналісти, й знаходив спокій лише у своїй творчості. У тридцяті роки ХХ століття московські азійці знищили ціле покоління українських письменників. Юрій Лавріненко створив антологію “Розстріляне відродження” (1959). Ясно, що на творчі долі провідних діячів вітчизняної культури завжди мають вплив трагічні суспільні події. У поколінні відомих митцівживописців першої половини минулого століття унікальними за своїми творчими здобутками, безсумнівно, були насамперед брати-живописці Василь та Федір Кричевські, пейзажист Микола Бурачек, портретист Олександр Мурашко, неперевершений графік Георгій Нарбут (йдеться про художників, котрі працювали на батьківщині; зрозуміло, крім Василя Кричевського, котрий значний період свого життя вимушено провів у далекій чужині – Венесуелі). Олександра Мурашка 1919 року вбили в Києві (сьогодні відомі різні версії, одна з них – він став жертвою знаного з радянської історії донецького матроса, більшовика А. В. Полупанова). 1920 року за загадкових обставин помер Георгій Нарбут. Митці Михайло Жук і Микола Бурачек у непрості пореволюційні роки залишили Київ (перший переїхав до Одеси, де провів своє творче життя, а другий спочатку викладав малювання в сільських школах на Київщині та Він­ниччині, а в 1925-1942 роках жив у Харкові). Через Краків і Париж до Києва, а звідти – вчителем до сільської школи Потрібно зрозуміти пореволюційну київську ситуацію, в яку потрапив Микола Бурачек, котрий одержав освіту європейського рівня – від 1905 до 1912 року навчався у Краківській академії мистецтв, згодом – удосконалював майстерність у визначних паризьких Метрів живопису. Повернувшись на батьківщину, став одним із засновників омріяної Тарасом Шевченком Української академії мистецтв, фаховим упорядником якнайповнішого зібрання творчої спадщини Шевченка-художника (сьогодні це складно уявити, але на початку ХХ століття Тарас Шевченко був відомим лише як визначний поет; про Шевченка-художника знало лише вузьке коло прихильників його таланту). Саме Микола Бурачек вперше атрибутував сотні акварелей і картин Т. Шевченка. Незважаючи на це, навіть знаний мистецтвознавець П. Білецький ігнорував дослідження творчості Шевченка-художника, виконані М. Бурачеком. Як знайти розгадку цього? Відкриємо читачам збереженого в архіві митця листа, що ставить крапки над “і” (початковий абзац листа “На днях принесли мені № “Більшовика” за 15/ІІ і вказали на рубрику “Пошта” і “Культура та мистецтво”…” перекреслений М. Бурачеком. Коментар автора): “На днях прочитав я в № “Більшовика” за 1 5/ІІ в рубриці “Культура та мистецтво” статтю “Маляр Микола Бурачек” і подумав: “Глас вопиющего в пустыне”. Я висловлюю щиру подяку шановному авторові статті, що він не забув мене, признання деяких заслуг моїх в обсягу укр. мистецтва, за прихильність (закреслено: з якою він поставився) до мене і за щире здивування (в оригіналі – для (чому. – В.А.) я нев Києві, а десь на цукроварні. Ще мушу признатися, що, прочитавши статтю, я мимоволі подумав: “Глас вопиющего в пустыне” і постановив з’ясувати авторові його здивування з приводу того, що працюю я не в Києві, а десь на цукроварні. В той час, коли мені прийшлося виїхати з Києва (липень 1921 р.), обставини мої були незвичайно скрутні і з матеріального боку, напівголодне животіння, потім хвороба сина, якого лікарі …в один голос на село (катар легень), а потім… Я, пейзажист, не бачив вже три роки села! І коли запропонували мені поїхати для заробітку на цукроварні, то, натурально, я мусив поїхати. Як я жив і живу, яке відношення до справ культурних на цих цукроварнях, зараз писати не буду – я зберу замітки та враження і напишу окрему статтю, бо матеріалу дуже багато і цінний. В глупу холодну осінь 1921 р. “незалежні від мене обставини” за… (не зрозуміло. В. А.) мене режисером аматорського гуртка (недаремно я був колись актором) на цукроварні в… болоті (і матеріально, і морально) під назвою “Дзюнків”. У цім році цукор-трест перевів театри при цукроварнях на “самоокупаемость” (це в Дзюнкові!) і мене було позбавлено всякого утримання, належного режисерові, так що я від цієї “самоокупаємості” захворів на цингу. Отже, у серпні м. р. (минулого року. В. А.) я рішуче виїхав до Києва: в Академії розпочалися іспити та в інституті ім. Лисенка (де я теж мав лекції), себто, гадав моя присутність у Києві не буде зайвою. Приїхавши, я довідався, що Українська Академія Мистецтва, моя мрія, котру з такими труднощами мені разом з шановними колегами – покійним О. О. Мурашком, В. і Ф. Кричевськими та М. Жуком – вдалося здійснити, що та Академія тихенько похована і переформована в І. Т. М. (Інститут театрального мистецтва. – В. А.)… З’явилися там невідомі нові люди, і навіть ворожі укр. мистецтву, алея все ж тішив себе, що мене за рік ще не забули і для того подав заяву аби мені дозволили відкрити майстерню пейзажу, тим більше, що я мав багато учнів.Але Рада Інституту (чи там хто – я від сорому… й не добивався – хто?) видала постанову такого змісту: що з огляду на те, що в статуті Інституту не зазначено кафедри пейзажу, а лише станкового малярства (а що таке пейзаж?), то професору М.Бурачеку одмовити в дозволі відкрити його майстерню. Ну а почуття власної гідності не дозволили мені просити когось. Пропонували мені мої учні відкрити приватну Академію, але я не підприємець зовсім, а потім ще – відсутність помешкання (з мене за 3 кімнати “приятель” запросив 2 міліарди “одступного” (перекреслене речення, яке прочитати важко. – В. А.). Все це змусило мене повернутися знову на “милу” провінцію, де я “преподаю” без всяких необхідних засобів малювання, гру на сцені і спостерігаю зі свого закутка оточуюче мене нудне життя, повне.., духовної убогості, шлункових мрій.., над яким панує… мурав’їне начальство, що з усіх сил хоче бути схожим на начальство “доброго старого времени” (перекреслене речення. – В. А.) і часом досягає імпозантності знаменитого Кіт Кітича. От і вся розгортка мого перебування на цукроварнях. Погребище. 3/ІІІ 1923 р.” У згаданій Українській академії мистецтв М. Бурачек спочатку був обраний президентом, а пізніше – ректором вузу (професори УАМ керували академією по черзі). Все це відображають відповідні документи, але у галереї ректорів нинішньої академії мистецтв – спадкоємиці УАМ, ректор М. Бурачек відсутній (?!). Брак фахових досліджень життя і творчості М. Бурачека дезінформують сучасних прихильників його таланту. Наприклад, відкриймо публікації Л. Владича (до речі, цей “науковець”, пишучи про Українську академію мистецтв, вживав такі вислови: “так называемой “Украинской академии художеств”; Центральна Рада у цього “вченого” приймала лише “демагогические обещания” тощо). Досліджуючи збережений архів художника Миколи Бурачека та значні за змістом і розміром нововідкриті джерела, автор виявив і невідому досі інформацію не лише про видатного митця, а й про його незвичайну родину. Бурачеки дали Вітчизні й зарубіжжю видатних діячів: інтелектуалів-науковців, адміралів військового й цивільного флоту, генералів. Один із них – Євген Бурачек, засновник далекосхідного міста й порту Владивостока. Сьогодні унікальний пейзажист Микола Бурачек значною мірою призабутий. Якщо й друкується щось про нього та його творчу діяльність, то допускається чимало помилок. Наприклад, 1992 року “Українська Енциклопедія” імені М. Бажана скромну статтю про М. Бурачека відкрила твердженням, що він народився 1876 року – насправді 1871; опубліковане 2014 року видання В. Петрашика “Микола Бурачек: портрет на тлі епохи” рясніє помилками та запозиченнями з публікацій дослідників життя та творчості чільного діяча вітчизняної культури. Останні крапки в оцінці сучасного сприйняття таланту й заслуг Миколи Бурачека не поставили київські “діячі культури”, особливо “мистецтвознавці”: ні у відповідному за напрямком досліджень науковому інституті, ні в столичному художньому музеї, ні… Словом, Київ зігнорував гідне відзначення 150-річчя живописця. А от харків’яни (М. Бурачек прожив в індустріальному гіганті від 1925 до 1942 року, тут завершився його земний шлях) віддали належне відомому пейзажисту. На фото: сидять (зліва направо) Микола Бурачек, Федір Кричевський, Михайло Бойчук, Михайло Жук; стоять (зліва направо) Олександр Мурашко, Георгій Нарбут, Василь Кричевський. Грудень, 1917

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин