Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
“Діяльність цих людей в українських видавництвах · більше нагадує віддану й свідому службу, · аніж просто роботу”. Світова подія · с. 10сторінка оригіналу ↗

Досі незнаний материк українського духу на чужині До виходу в світ нового двокнижжя професора Миколи Тимошика про історію журналістики і книговидання українців у Великій Британії*

Слово Просвіти, №10 за 2021 рік

Геннадій ІВАНУЩЕНКО, куратор архіву ОУН Української Інформаційної Служби в Лондоні Вислід вивчення незнаної теми – понад 1000 книжкових сторінок Загалом обсяг цих двох книг становить понад одну тисячу сторінок. Обидві видані ошатно, щедро проілюстровані рідкісними та промовистими світлинами, містять десятки й сотні цікавіших одна за одну, фактично невідомих загалу, історій про те, як творили українське друковане слово жменька мрійників і одержимців на чужині, в яких умовах, за які копійки і для чого вони це робили. Тому зупиню увагу на одній із них – присвяченій з’ясуванню феномену українського книговидавничого руху на чужині. Ця унікальна книга спонукає до глибокого осмислення того багатющого пласту інформації, який підняв автор, мандруючи українськими архівами і домівками Великої Британії: від туманного Альбіону до зеленої Шкоції. Особливо починаєш розуміти, як було цим подвижникам розбудовувати наше друкарство на чужині, коли подорожуєш тими самими осередками українського організованого життя, зустрічаєшся з учасниками подій, за допомогою добрих людей знаходиш ночівлю й горнятко чаю в якомусь гуртожитку при українському монастирі чи в редакції газети. Це те, що зробив автор книги, втілюючи свій масштабний задум, який, здавалося, непідйомний одній людині. Дві відмітні риси новинки Перша відмітна риса книги, яку хотілося б відзначити, – це її людяність. Автор не йде від абстрактних “історичних передумов”, “соціально-економічних причин” та інших узагальнених конструкцій. Він змальовує післявоєнну генерацію українців, людей, які, після поневірянь у таборах військовополонених та “Ді-Пі”, опинилися у Великій Британії. Змальовує не структурно, в якомусь окремому розділі своєї книги, а “наскрізно”, “вплітаючи” життєписи подвижників у цікаво виписані сюжети. Микола Тимошик відзначає, що це були не лише життєво загартовані люди, але й ідейно вишколені, адже багато з них пройшли лави дивізії “Галичина”, УПА або підпілля ОУН в Україні. І така увага до їхнього минулого, що проходить через усе дослідження, ніби розкриває секрет їхньої стійкості в еміграційних умовах та успішності Справи, за яку вони взялися. Вони, світоглядно сформовані в умовах боротьби за Україну, дивилися на світ українськими очима. На цьому тлі виокремлюються особливо яскраві постаті, розповідається про їхній життєвий шлях, взаємовідносини з друзями по справі (не оминаючи й складних і малоприємних моментів) та навіть звички й мистецькі захоплення. Проте українці післявоєнної доби були не першими нашими земляками на британських островах. У міжвоєнний період тут діяли Українська дипломатична місія УНР, Українське пресове бюро Якова Макогона та інші організації, які в тому числі займалися й продукуванням та розповсюдженням української преси – і українською, і англійською мовами. Але досі знання про це були мізерними не лише у дослідників з України, а й серед українського громадянства в Англії. Тому до заслуг автора треба віднести й те, що він, на основі джерел, дослідив і цю тему. Другою особливістю популярно написаної наукової праці професора Тимошика є те, що він є першим істориком українського друкарства, ба ширше, життя українців у Великій Британії. Ще ніхто з дослідників не брався за цю тему взагалі, особливо з такою ґрунтовністю й розмахом. Раніше в спеціальній літературі траплялися поодинокі огляди україністики в англійських архівах і бібліотеках. Але не було: а) узагальненого погляду на українські видавничі установи в Британії; б) детального аналізу діяльності кожної установи, її висвітлення в історії як неповторного явища, створеного жертовними зусиллями наших емігрантів. Коли я вперше приїхав до Британії в наукове відрядження у 2007 році, здавалося, що пройдуть ще роки й роки, перш ніж вдасться зібрати відомості про українські установи, які більшою чи меншою мірою багаті на архівну спадщину. Зібрати для того, щоб згодом скласти якийсь початковий довідник і зрозуміти, як із тим багатством працювати далі. Професорові Тимошику вдалося це втілити в життя набагато швидше на сторінках своєї монографії. Чим була для емігрантів українська книга і преса Характерно, що автор, знайомлячи нас із початками українського друкарства у Великій Британії, робить “екскурсійні відступи” в історію світової та української друкарської справи (розділ 1), подає систематизований погляд на типи видавничих осередків, їх географію, наклади, формати і навіть торкається теми друкарських помилок. Це робить видання захоплюючим джерелом інформації не лише для спеціалістів, а значно розширює коло читачів. Зокрема, я знайшов у ньому чимало підтверджень розповідей працівників друкарні Української Видавничої Спілки (нині – Українська Інформаційна Служба в Лондоні), які розповідали про різні технічні тонкощі свого ремесла та про “агрегати”, на яких доводилося працювати їх попередникам зі старшого покоління. Дуже потрібною, на мою думку, частиною вступу, є “мотиваційний розділ” під назвою “Чим була для емігрантів рідна книга й газета?”. У короткій, але яскравій конспективній формі окреслюються такі важливі для збереження українського духу на чужині чинники, як: комунікаційний, інформаційний, ідентифікаційний, мовний, релігійний, чинники друкарства, меценатства тощо. І потім наводиться цитата-звернення до українського громадянства: “Викурім на 10 цигарок менше на місяць, останьмось дома і не йдімо одного вечора на місяць до кіно чи “на пиво”, а призначімо цей видаток на рідну пресу, якщо маємо нагоду, купімо бодай одну книжку чи журнал на місяць”. Автор слушно робить висновок про два головних мотиви, які спонукали українців розпочати книговидання в Британії: - духовний голод емігрантів; - чуття обов’язку кращих їхніх представників перед вимушено полишеною Батьківщиною. Перші на британських островах Надзвичайно інформативним є розділ 2 “Початки”, де проаналізовано книги, які видавалися з практичною метою – допомогти виїжджаючим до Англії освоїтися в новому середовищі і, одночасно, не втратити духовний зв’язок із Україною. Автор детально розглядає кожне, знайдене ним видання початкового періоду: “На дорогу”, “Спіть, хлопці, спіть…” (автор переконливо довів, що це – перше видання українців у післявоєнній Великій Британії), “Чому я не хочу вертатись до СССР” І. Багряного та ін. Ведеться оповідь про кожне з них через детальну призму: історії друку, авторства (тексту та ілюстрації), актуальності виходу в світ, унікальності (досліджуючи схожі аналоги в українському друкарстві) і, звичайно, змістові акценти. Усе це разом із ілюстраціями титульних обкладинок створює в читача цілісне уявлення про кожну з цих книжок. У підрозділі “Перші книги” автор порівнює твори Тараса Шевченка, видані в діаспорі, з вихолощеними примітками й коментарями, збірками його поезій, які виходили друком в УРСР. Можу принагідно підтвердити, що твори Шевченка трапляються під час перегляду книгосховищ діаспори досить часто, і не знаю, чи скоро ми складемо бодай приблизне уявлення про кількість і найменування виданого за межами України, або побачимо перелік збережених раритетів попередніх епох. У розділі про діяльність перших українських книгарень на Британських островах дуже влучно змальовано книговидавничий рух, як “чотири колеса єдиного воза”, де “колесами”, відповідно, є: автор, видавець, друкарі книгоноша. Далі автор робить детальний розбір діяльності цих суб’єктів, ілюструючи свою розповідь численними цитатами з різних видань. На основі цих прикладів він, зокрема, досліджує зростання кількості напрямків, за якими читачі вишукували собі й родині потрібні видання. По-особливому Микола Тимошик описує історію перших друкарень і торкається життєписів тих, відданих Справі особистостей, які в них служили. Повторюся, що діяльність цих людей в українських видавництвах більше нагадує віддану й свідому службу, аніж просто роботу. Подібне ставлення до дорученої ділянки діяльності автор спостерігав і в інших країнах, де свідомі українці-емігранти змогли побудувати “паралельну Україну”. А оскільки в “тій Україні” ніколи не було ні колгоспів, ні п’ятирічок, ні соцзмагання, то в ній і збереглося ще те, первісне, “совісне” ставлення до праці, яке так характеризувало наших попередників. В особливий вид видавничої продукції автор виділяє календарі. Він робить екскурс в історію їх видавництва, виділяє ознаки діаспорних календарів і детально (включно з технічними даними й аналізом особливостей змісту) характеризує основне й наймасовіше видання цього напрямку – “Календарець українця у Великій Британії”. Про головні видавничі осередки У третьому розділі “Головні видавничі осередки” ідеться про головні центри не лише українського книговидання, а й громадського життя в цій осібній країні Західної Європи. Це добре відомі серед чужинців Союз Українців, Українська Видавнича Спілка, Об’єднання Бувших Вояків Українців, Спілка української Молоді. Фактично, так і було: політично структуровані українці засновували організацію й видавництво для поширення своїх ідей, планів і думок. Тому полі­ У час написання цього тексту потрапила мені на очі одна “вбивча” новина, що не могла не зачепити за живе. Відоме в Україні та за її межами видавництво раптом заявило, що переходить від друку українських книг на російські. Бо так, бачте, несприятливо складається кон’юнктура; бо економічно невигідно служити українській книзі, бо винна влада, ринок, “воріженьки” чи ще хтось… І це в Україні. Після справді українськомовного книжкового буму 2019 року. Після багатьох, сприятливих і в політичному, і в суспільно-патріотичному сенсі подій і явищ. Тим із більш увиразненим емоційним сприйняттям знайомився з новим двокнижжям шановного й талановитого автора, професора Миколи Тимошика, яке не побоюся відразу оцінити як незрівнянне.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин