Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗
Чи може існувати українське місто без вулиці Московської? Про гостру потребу дерусифікації ментальності місцевих градоначальників та інтелігенції, пригодованої постколоніальною владою
Слово Просвіти, №10 за 2021 рік
Предивна річ: пророк української нації звернув увагу на це кричуще явище понад півтора століття тому. Назва йому – наступально-агресивне московитство в усьому (мовленні, мисленні, зображальному супроводі). Фактично все суспільне, громадсько-політичне і навіть побутове життя не одного покоління “інородців” шостої частини земної кулі – під незмінною московською, ба більше, великоросійською “парасолькою”.
Микола ТИМОШИК
“У центрі міста, тобто на вулиці
Московській, зайшов я в готель під фірмою
“Москва”, попросив пару чаю…
Московська вулиця… Чи існує бодай одне губернське місто в Росії без Московської вулиці? Здається, ні. А без ковбасної лавки існує багато губернських міст, в тому числі і портова Астрахань”.
(Щоденник Тараса Шевченка.
Запис від 8 серпня 1857 року).
Украй актуальний Шевченків посил Чи не є алогічним, абсурдним і несправедливим таке явище сьогодні? Зосібно й рясне засилля російського та московського в топоніміці численних українських міст і сіл? І це – на восьмому році не оголошеної, але й не вигаданої, не віртуальної, а реальної російськоукраїнської війни! Війни, як виявилося, не лише за спредковіку українські території, але й за нашу мову, культуру, віру, душу. Отож, за наше право бути українцями. Це те найперше право кожної самодостатньої нації, на яке українцям у грубій формі і з такою неприхованою ненавистю й агресією відмовляє колись нібито єдинокровний “старший брат”.
Прозріваємо. Помалу й болісно. Ціною все нових смертей молодих українських вояків-захисників від куль російських найманців дається нам те прозріння.
Тішить те, що в головах пересічних українців все менше залишаєть
Але тепер?
ся нав’язуваного століттями ідеологічного дурману про “віковічні узи дружби”, “спільність доль” та національну меншовартість українців. Однак всесильний “русскій мір” не збирається здаватися просто так. А найприкріше, що він досі лишається в головах тих, від волі й рішень кого залежить подальша доля, мовлячи словами Ліни Костенко, гуманітарної аури нації.
Цитований вище запис у “Щоденнику” Тарас Шевченко зафіксував на третій день після полишення десятилітнього “вертепу мерзотності” в оренбурзьких степах і першої зупинки як вільної людини в очікуванні корабля на Нижній Новгород, у губернському місті Астрахань. Це та Астрахань, яка, за словами Кобзаря, “половину величезного російського царства годує осетриною”.
Відтоді багато води протекло через міста, які стрічалися Тарасові Григоровичу в час останнього повернення пароплавами й кіньми, через Москву і Петербург, у заборонену йому царем-імператором рідну Україну.
“Ковбасні лавки” є тепер у кожному,
навіть найменшому, місті; “величезне російське царство” після 1991 року помітно вкоротилося. Проте вулиць, площ, ресторанів, готелів із московськими назвами на колишніх околицях цього “царства” мерзотності якщо й поменшало, то не настільки, щоб говорити про остаточне скинення ненависної московської “парасольки”. Бодай у такій, здавалося б, цілковито безневинній галузі назовництва, яка покликана увічнювати найсуттєвіші імена і вершинні події, зафіксовані кожною окремою нацією та свідомою світовою спільнотою.
Цікава деталь: в Україні давно перезрілий процес дерусифікації розпочався, на противагу декомунізації, не з “верхів”, а з “низів”. Він помітно посилився від 2014 року, коли Росія насильно окупувала український Крим і відкрито розв’язала “молодшому братові” нову, неоголошену, війну на Донбасі.
Закінчення на стор. 2
Так тривало упродовж кількох століть і було закономірним і зрозумілим для українців. Адже Україна вимушено перебувала в колоніальній залежності від Російської, а згодом – радянської імперій.
ЮЛІЯ ТКАЧОВА
ПЕТРО ШКРАБ’ЮК
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
