Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
13 Силуети любові · “Ним захоплювалися – і його слухали – Тарас Шевченко, Пантелеймон Куліш, художник Лев Жемчужников”. · с. 13сторінка оригіналу ↗

Еврідіка Остапа Вересая

Слово Просвіти, №10 за 2021 рік

Цією публікацією відкриваємо цикл есеїв нашого автора – знаного Петро ШКРАБ’ЮК У давньогрецькій міфології є прекрасна розповідь – у викладі Овідія “Метаморфози” – про незрівнянного співця Орфея, який жив у Фракії (теперішній Болгарії), а дружиною його була юна німфа Еврідіка. Та коли вона весною збирала з подругами квіти, її смертельно вжалила змія. І опинилась красуня в підземному царстві померлих – царстві Аїда. Орфей у відчаї зважився просити Аїда відпустити кохану. Крізь похмуру печеру він спустився до річки Стікс, через яку перевізник Харон переправляв душі на другий берег. Але Харон і слухати не хотів Орфея. Тоді він торкнув струни золотої кіфари – і небесна музика зачарувала й тіні, що теж мали сідати в човен, і Харона, який слухав, “спершись на весло”. Відмовити співцеві він не мав сил... “Граючи на кіфарі, наблизився до трону Аїда Орфей і схилився перед ним. Дужче вдарив він по струнах кіфари і заспівав; він співав про своє кохання до Еврідіки і про те, яке щасливе було його життя з нею в світлі дні весни”. Заслухались всі мешканці царства мертвих, навіть Аїд і цариця Персефона. Нарешті Аїд у глибокій тиші запитав, чого Орфей прийшов до нього. “Я, – промовив співець, – прийшов сюди благати тебе, щоб відпустив ти назад на землю мою Еврідіку. Поверни її знову до життя; ти бачиш, як я страждаю за нею!” А далі цілком людяний, переконливий аргумент. “Подумай, владико, – сказав Орфей, – коли б відібрали в тебе дружину твою Персефону, адже й ти страждав би. Не назавжди ж повертаєш ти Еврідіку. Вернеться знову вона в твоє царство. Коротке життя наше, владико Аїде. О, дай Еврідіці зазнати радощів життя, адже вона зійшла в твоє царство такою юною!” Аїд погодився відпустити Еврідіку, але з умовою: ступаючи підземним царством, Орфей не повинен оглядатися: “Пам’ятай! Оглянешся – і зараз же покине тебе Еврідіка і повернеться назавжди в моє царство”. І вони рушили: спереду провідник Гермес, за ним Орфей і тінь Еврідіки. Проминули царство Аїда, перепливли в Хароновому човні Стікс і почали круто підійматися на поверхню землі. Ставало дедалі світліше... Проте Орфей хвилювався, чи йде за ним кохана, чи не відстала, чи не заблудила – адже кроків її не чути (він забув, що вона безтілесна). Орфей не витримав, оглянувся, угледів Еврідіку поряд – і тут же втратив її: вона віддалилась й щезла в пітьмі... (Див.: Кун М. А. Легенди і міфи Давньої Греції. Київ: Видавничий центр “Академія”, 2005. — С. 191-195). *** У тебе, друже читачу, мабуть, виникне віддалена асоціація з жінкою старозавітного Лота, яку ангели виводили з двома доньками з Содому, попередивши, аби вона не оглядалась (бо розпусні Содом і Гоморра мали бути знищені дощем із сірки й вогню Господнього з неба). Однак жінка Лота оглянулась – і перетворилась у соляний стовп... Щодо нашого, українського Орфея, то свою Еврідіку – Пріську Сенчук – він не втратив, а знайшов, хоча шлях до неї був довгий і терпкий… Зрештою, Остап Вересай — настільки колоритна й трагічна постать, що годиться сказати про нього дещо ширше, зокрема про його кобзарські і попередні шлюбні пригоди. Остап народився в селі Калюжинці Прилуцького повіту Полтавської губернії; талант кобзаря успадкував від діда Івана і батька Микити – скрипаля. Обидва передчасно й трагічно пішли з життя – і Остап вчився грати у трьох різних кобзарів. Але перший, напившись, мало його не вбив; другий раптово помер; третій теж пиячив і так побив учня, що в того кров пішла горлом… Оклигавши, Остап зажурився, бо “скоро і женитися пора прийде, а як він ожениться, коли за давнім звичаєм кобзар не має права вінчатися з дівкою, поки не “повінчається” з кобзою” (курсив мій – П. Ш.). Правила жорстокі: “Оскверненого шлюбом жоден кобзар не “повінчає” з кобзою, а невінчаного кобзаря, як хліб “законним” одбиватиме, тобто, коли його гра та голос народ розчулюватиме, приб’ють гуртом до нестями, а як відступного не заплатить, то ще й скалічать”. Через це Остап не мав права грати на базарах, а блукав по селах, грав у панських дворах і чарував. Зачарував у селі Рудівка двірську дівчину Явдошку. І ходив до неї цілий рік: “щосуботи п’ятдесят верст туди та щопонеділка п’ятдесят верст назад (…). І вона дала згоду на шлюб. Та вже у церкві, коли піп запитав, чи обіцяють вони вірність одне одному, сталося непередбачене: “Глянула Явдошка на свого судженого збоку і зціпеніла: моторош на неї найшла при думці, що на все життя долю свою з сліпим зв’язала. Вирвала вона свою руку, яку вже пов’язував піп, і, несамовито крикнувши, кинулася прожогом з церкви”. Переживши таку прикру невдачу, Остап не склав рук і протягом року напитав наречену в недалекому селі Мануйлівка. То була одноока Христина. Але піп заправив за вінчання таку високу ціну, що Остап відмовився від свого щастя. Нарешті доля йому посприяла. І не на стороні, а в рідних Калюжинцях. Його суджена, Хотина, першою заговорила до Остапа, коли він зупинився біля її криниці, щоб напитися води. Козак Гнида сам запропонував Остапові руку доньки, яка була ряба (лице її подзьобала віспа): “Сватай Хотину. Ви обоє рябоє – ти сліпий, вона поколупана, у тебе молода з-під вінця втекла, а у неї – молодий утік. Якурат пара”. Батько Хотини поспішав, бо вона була вагітна, та й сам він, удівець, мав намір женитися (що й зробив через місяць). Хотина невдовзі народила дочку, а всі діти від Остапа одне за одним вмирали… *** Чимало горя опісля пригод і принижень зазнав Вересай. Його пасербиця Мотронка виросла, готувалась до одруження, але тутешній пан, користуючись “правом першої ночі”, позбавив її цноти і віддав заміж за тесляра Аврама. Того ж дня задубіла в снігу Остапова мама, а Хотина померла через тиждень. З часом його взяв на своє утримання власник маєтку в Сокиринцях Григорій Галаган, виділив йому окрему хату, – і тут же, в Сокиринцях, Остап почав свататись до вдови Пріськи Сенчук, яка вже мала трьох дочок. Коли ж вона відмовляла, Остап і чорно запивав, і вішався (врятувала Мотрона), і знову вертався під її хату… Сватання Остапа, спираючись на документальну основу, описав Максим Рильський у вірші “Любов Вересая”, а Федір Бурлака (автонім – Горшковський), автор повісті “Остап Вересай: повість з ХІХ століття” (Київ, 1947), малює таку виразисту картину. Був звичайний буденний день, а “під вікном, що виходило на вулицю, стояв сліпець і грав на кобзі, приспівуючи, гречаники. З вікна висунулась огрядна молодиця в очіпку і кричала: “Щоб тобі, та бодай тобі! Не ходи ти до мене! Сорому не роби!” А сліпець, урвавши гру, казав: “Не жени ти мене, матері твоїй біс. Іди за мене заміж”. – “Іди ти к чортовому батькові!” – гримнула молодця. Але сліпець знов заспівав, тільки вже жалібної…” Федір Бурлака чудово відтворив і колорит давньої, фактично вже втраченої, мови. Наведу завершальний епізод сватання. “Сів Вересай під тином і заридав: – Господи, господи милосердний. Який же то я нещасний на світ уродився, нікому не потрібний і всім осоружний… Ридав гіркими слізьми: – І що ж мені в світі Божому робити? Піти хіба втопитися… Устав і гукнув до вікна: – Піду втоплюся! Гріх на твоїй душі буде… І рушив, плачучи. Прочинилося вікно, Пріська визирнула, чи ніхто не бачить, і гукнула: – Та йди в хату, бісів діду! – Не піду! – затявся Вересай. – Втоплюся! – А щоб тебе трясця вхопила, навіжений! – крикнула Пріська. – Іди в хату! – Втоплюся! Кинулася Пріська на вулицю і догнала його: – Бога ти побійся, шибенику! У сором мене вводиш… – Виходь, кажу, за мене заміж. – Хай за тебе відьма вийде! – Утоплюся. – Що мені з таким навісним робити? Іди в хату! – А вийдеш за мене заміж? – Та вийду, вийду, щоб тебе грім убив! – Побожись, що вийдеш, інакше втоплюся. – Хрест на мені святий, щоб тобі печінки одірвало! – Гляди ж, Прісько, побожилась. Знаєш, що тому буде, хто клятву зламає? У пеклі чорти йому язик пектимуть. – Ну йди вже, йди, діду пришелепуватий, – говорила плачучи Пріська. – Думаєш, застрахав ти мене. Кобзою своєю причарував, оглашенний. Як почую про тую сестрицю, що до брата промовляє, то всю душу так і виверне… Ну, тільки гляди, наїсися ти у мене рогачів, як небіжчик мій… Знай, що висватав – щоб не ремствував…” *** Вересай не ремствував. Тим більше, до нього прийшла всеукраїнська слава. У лютому-березні 1875 року у Петербурзі, в різних місцях, відбулося п’ять унікальних концертів, що їх організували автор тексту “Ще не вмерла Україна” Павло Чубинський та композитор Микола Лисенко (він керував хором, а також виступав як піаніст). Вони ж залучили до виступів і Вересая, якого привезли з України. Роком передніше Остап виступав у Києві перед учасниками III Археологічного з’їзду і вразив своїм унікальним талантом як господарів з’їзду, так і їхніх зарубіжних гостей. Зокрема начальника Київського губернського жандармського управління, який писав: “Доставлений у Київ з глибини українських степів старець-бандурист Остап Вересай, останній екземпляр славних колись бандуристів, своїми поетичними піснями і типовим виглядом немало... сприяв збудженню симпатій до гетьманщини, що віджила свій вік” (Див.: Литвин М. Остап Вересай. // Літ. Україна. 2005. 17 лист.). Захоплено сприйняли музично-пісенний репертуар Вересая і в російській північній столиці. Його виступи в Україні знайшли відгомін ще в одній поезії Максима Рильського – “Високий спів”, а виступи в Петербурзі – у вірші “Гомер наш польовий…”: Гомер наш польовий, славетний Вересай, У Петербурзі мав співати на концерті. До артистичної кімнати, мов ручай, Лилася арія жіноча. У потертій Свитині сидячи, схвильований украй, Він мовив слово (слово те убереглося смерті): “Ех і співає ж бо! Чимало я б віддав, Аби лиш голосок, як оця пані мав!” Але прийшла черга співати і сіромі. Студентом ведений, на сцену він пішов, Низький оддав уклін громаді, Незримій, довгий час ладнав він знов і знов Бандуру – і почав не в бурі і не в громі, Ні! Тихим шелестом козацьких корогов! Співачка скрикнула: “Я все ладна віддати, Щоб почуття таке, як цей старенький, мати!” Ось таким був наш, український, Орфей! Ним захоплювалися – і його слухали – Тарас Шевченко, Пантелеймон Куліш, художник Лев Жемчужников, французький вчений Альфред Рамбо, австрійський поет Райнер Марія Рільке, який завдяки знайомству з Вересаєм написав оповідання “Як старий Тимофій співав, умираючи” та “Пісня про Правду”. Власне, музика у виконанні Олександра Русова захопила й Софію Ліндфорс, про яку ще буде мова, – і вона присвятила своє життя Україні. Сам Русов неодноразово зустрічався з видатним кобзарем, записав від нього низку дум. У вічність Остап відійшов у квітні 1890- го, проживши вісімдесят сім літ. З них сорок мандрував з бандурою по Україні, нагадуючи слухачам про її героїчне минуле. Його дружина Пріська Сенчук померла набагато раніше, народивши від нього сина Микиту і двох доньок. письменника й доктора історичних наук Петра Шкраб’юка – під загальною назвою “Силуети любові”. Поняття “любов” – широке й багатоаспектне. Це любов до землі батьків і прадідів, до традицій та обрядів, до родини чи природи, музики чи малярства; це, звісно, любов до ближнього і, головне, до Всевишнього. Любов – основа буття. З усіх чеснот, як наголошував апостол Павло у Першому посланні до коринтян (13: 13), “зостаються: віра, надія, любов – цих троє; але найбільша з них – любов”. Кохання – це лише частина любові, а проте частина повноправна (часто-густо є її синонімом), бо пронизує все живе, хвилює, окрилює… Отож у наш час, який здебільшого “інфікований” негативом (пандемія, суспільно-державні, соціально-економічні й культурні негаразди), ці есеї – сподіваємось – будуть для вас, шановні читачі, пізнавальними й благотворними.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин