Нотатки публіциста · “Наші славні ЗСУ, Кобзар і його слово тримають разом оборону на найгарячішому напрямку війни”. · с. 10сторінка оригіналу ↗
З поетом у найважчий час
Слово Просвіти, №10 за 2023 рік
Для мене, як і для багатьох викинутих із Донецька українців, пам’ятник Тарасу Шевченку в центрі міста був чимось більшим, ніж скульптура. Місце не тільки офіційних церемоній влади, а й протестів проти неї, майданчик для поетів і людей з Україною в серці. До 2014 року його десятою дорогою оминали вороги, а якщо й з’являлися, то юрбою задля провокацій. На десятому році російської окупації наш символ ворог не чіпає. В іншому обласному центрі Сходу, загарбаному московитами Луганську, Кобзареві пощастило менше – нещодавно на пам’ятнику викарбували, що Шевченко – “российский поэт”. У Святогірську, Авдіївці, Мар’їнці та Вугледарі на Донеччині пам’ятники поету зруйновані внаслідок варварських обстрілів московитів. У Бахмуті, який тримається ціною неймовірних зусиль наших воїнів, Шевченка жодною пам’яткою не вшанували, а в Маріуполі монумент поету встояв.
Ігор ЗОЦ, журналіст
Символічно, що найбільше пам’ятників поету на Донеччині зараз на тій території, яка не підкорилася ворогу, хоч і перебуває під постійними обстрілами агресора. Здається, наші славні ЗСУ, Кобзар і його слово тримають разом оборону на найгарячішому напрямку війни. У Краматорську, Слов’янську та інших населених пунктах уже рік не проводять масових заходів, але українського пророка донбасівці точно пом’януть 9 березня. Згадаймо ж людей і події з Донецької Шевченкіани.
Шахтарське селище та іменний степ На Донеччині 12 сіл названі ім’ям поета, а от шахтарське селище Шевченко одне – в західній частині області, біля Покровська. Нещодавно воно вперше потрапило під ворожий обстріл, на щастя, без жертв, але з руйнуваннями приватного житла, а так про цей населений пункт мало хто знає за межами регіону. Є в ньому не одна родзинка – крім назви і пам’ятника Тарасу Григоровичу, тут почали створення ландшафтного заказника місцевого значення “Шевченківський степ” загальною площею 58,7 гектарів на території. Йдеться про ділянку степу на схилі правого берега струмка Солоний, який впадає в річку Солону і де досі існують рідкісні види флори та фауни. Це перша природна пам’ятка в Донецькій області з іменем Великого Кобзаря, який за життя на цих степових теренах ніколи не був. А-от історія з пошануванням українського пророка на Сході вартує окремої розповіді з фрагментами особистих спогадів. Так сталося, що головною пам’яткою Кобзареві на Донеччині для мене тривалий час було погруддя поета біля шахти імені Шевченка в передмісті Покровська, який у радянські часи і до декомунізації називався Красноармійськом. Ще школярами з села Успенівка ми часто вирушали до райцентру, а дорога вела через селище Шевченко, повз пам’ятник Кобзарю і за кілька кілометрів від нього через однойменну шахту, де також був пам’ятник. Чомусь тоді мені здавалося, що задумливий поет на постаменті з повагою ставиться до тяжкої шахтарської праці і ще багато років зустрічатиме вуглярів щозміни і проводжатиме після роботи. Однак наприкінці ХХ століття якось непомітно завершилася біографія колись продуктивної шахти: запаси вугілля вичерпалися. Згодом не стало і Кобзаря на постаменті біля шахти. Навряд чи хтось звалив його спеціально: за словами старожилів, пам’ятник пішов у небуття слідом за добрим спомином про підприємство. А Шевченко, як і більшість шахтарських селищ, все ще тримається. Є школа, Будинок культури з бібліотекою. Раніше сели-
Іван Драч із шахтарями Донецька, 1990 р.
ще називалося Лиса Гора, а свою нинішню назву отримало в 1964 році в ознаменування 150-ї річниці від дня народження Шевченка. Але, як розповідав мені батько Олексій Антонович Зоц, ще раніше, у 1950-х роках, з’явився в селищі пам’ятник Шевченку, який урочисто не відкривали. Просто одного дня замість Сталіна, який поруч із Леніним дивився в “щасливе” радянське майбутнє, поставили погруддя Шевченка. Це сталося, коли партія наказала розвінчувати культ особи вождя. Згодом не стало і кам’яного Леніна, Кобзар залишився на самоті. Так чи інакше, поет пережив своїх кровожерливих “сусідів”, і в цьому певний символізм нашої драматичної історії. А от у розташованому за 10 кілометрів від Шевченкового Покровську відносини міської влади з Великим Кобзарем довго не складалися, бо попри зусилля громадських активістів лише на 28-му році української незалежності було споруджено не пам’ятник, а скульптурну композицію. Про те, чому так довго тривала ця історія, нагадала Тамара Пішванова у дослідженні “Монументальна Шевченкіана Донеччини” (2014): “Місцева влада виявилася без українського духу”, вона також посилається на статтю журналіста Олександра Винниченка “Чому в Красноармійську 15 років будують пам’ятник Тарасу Шевченку” (2005). Авторка пише: у 2012 році здалося, що крига скресла – майбутній монумент поету в гіпсі у Красноармійську представили. Автор проєкту – донецький скульптор Олександр Скорих. Було визначено й місце – центральна площа. Однак незабаром у місті під егідою місцевих комуністів відбулася нечисленна акція проти встановлення пам’ятника Кобзареві. Вражало гасло: “Площа Шибанкова – не місце для тусовки націоналістів”, тобто тих, хто говорить українською. Міськрада до цих товаришів дослухалася і ухвалила рішення “перенести” місце встановлення пам’ятника на кількасот метрів, що, своєю чергою, викликало обурення ініціативної групи. Зусилля громадськості в особі Світлани Гавриленко, Петра Гайворонського та інших активних містян справу не зрушили. А коли в 2014 році почалася війна і за гіркою іронією долі автор пам’ятника пішов на активну співпрацю з бойовиками, справа на деякий час зупинилася. Проте активісти змусили владу виконати свої обіцянки. У жовтні 2019-го в центрі Покровська Кобзар все-таки постав у бронзовій скульптурній композиції авторства Петра Антипа, хоча й викликав дискусії стосовно неформального способу пошанування поета. Так чи інакше, а до митця, схожого на молодого Шевченка, в місті вже починають звикати.
“Головний у Донецьку українець” Так непублічно про пам’ятник у центрі Донецька жартують ті, хто тримає там українське небо, бо за такі слова можна загриміти “на підвал”, адже для окупантів ми вороги. А 68 років тому, коли Кобзар постав у шахтарській столиці, настрої панували інакші. Ось рядки з вірша донецького поета Віктора Соколова, який так відгукнувся на подію: Він прийшов на Донбас, Як до рідного дому. І спинився Тарас На бульварі новому. А навкруг без кінця Рідні діти і внуки, Простягли до співця Роботящії руки. Нині життя на захопленій території інакше: роботящим рукам немає до чого докладати зусиль, адже загарбники знищили більшість підприємств, зокрема вуглевидобувних. Про сумні місцеві реалії можна говорити багато, але ж ідеться про Шевченка. Простір біля пам’ятника Кобзарю ще за радянських часів став майданчиком для поетів. Так, у 1961 році там читав власного вірша “Тарасові верби” студент Донецького педінституту Олег Комар – майбутній поет-шістдесятник Орач. У 1984 році перед молоддю міста виступали Іван Білий, Анатолій Кравченко та інші письменники. Починаючи з 1990-х років, біля Донецького Шевченка побільшало поезій і гасел на захист української мови, про те, що в своїй хаті “своя правда, і сила, і воля”. Підтримав донеччан і голова Народного Руху України Іван Драч. У 1990 році невідомий фотограф зафіксував українського поета з гірниками – бригадиром прохідників Петром Побережним і кріпильником Любомиром Купчанком (на фото). Цей факт підтверджує, що шахтарі так само прагнули змін і пов’язували своє майбутнє з самостійною державою. За рік до проголошення Незалежності тут відбувалися акції на підтримку відкриття першої в Донецьку української школи (1990) і пошанування пам’яті поета Василя Стуса. Багатьом запам’ятався полум’яний виступ Дмитра Павличка, який спеціально приїхав, щоб підтримати донеччан у їхньому праві навчатися рідною мовою. Визначною подією у травні 2002-го стало проведення в області Міжнародного Шевченківського свята “В сім’ї вольній, новій…”, яке зібрало майже 300 гостей з усієї України. Серед них – Іван Дзюба, Леонід Талалай, Олег Орач, Михайло Шевченко, Олесь Лупій… В одному з матеріалів до свята донецька письменниця Ніна Крохмальова написала в газеті “Донеччина” (22.05.2002), як у часи її дитинства “Заповіт” слухали стоячи: “І ніхто не закликав нас до цього, ніхто не вбивав у голови патріотичних почуттів. Всі проймалися силою, пробудженою генієм Тараса Шевченка”. Кобзар у центрі міста став свідком багатьох подій. Саме там збирався Донецький Євромайдан тривожної зими 2013–2014 рр. Пригадується, останній офіційний захід за участю влади біля пам’ятника відбувся 9 березня 2014 р. Ще один пам’ятник, про який знають не всі місцеві старожили, чимало літ стоїть у Донецькому ботанічному саду. Колись давно бюст поета з’явився в оточенні дерев і квітів, які поет описував у своїй творчості. Є два пам’ятники на непідконтрольній території області – в Горлівці та Маріуполі. А от в інших містах і селищах, де немає синьо-жовтих прапорів, немає і згадок про поета… Чому за період з 1991 по 2014 рр. на значній території області зволікали зі встановленням українських символів – не Шевченком єдиним, могли встановити пам’ятник землякові – Володимиру Сосюрі, але не зробили цього, – відповіді на запитання до тодішньої місцевої влади і колишніх керівників області, які здебільшого уродженці Донеччини, немає. Фактом є те, що утвердженням України в краї, де більшість – українці, вони не переймалися. Активно виступали за розвиток економіки та дружні зв’язки з сусідом. Не можна забувати, що саме так звана донецька еліта 20 років волала, що Росія нам братня, а без російської мови промисловість замре і поляже. З допомогою російської зброї економіки захопленого Донбасу і справді не стало… Кажуть, є певна закономірність у тому, що влітку 2014-го Збройні Сили України звільнили від сепаратистів великі й менші міста, де визволителів зустрічав Тарас Григорович на постаменті. Йдеться не лише про Слов’янськ, Краматорськ чи Маріуполь, а й про поруйновану Красногорівку, де Кобзаря пофарбували тоді в синьо-жовтий колір. У 2015–2018 рр. встановлення пам’ятників поету в Донецькій області стало доброю прикметою і своєрідним оберегом. Без вказівок згори місцеві громади ухвалювали відповідні рішення, а деякі урочистості відбувалися навіть без участі чиновників. Так, у 2015 році перший у ХХІ столітті пам’ятник Шевченку в селі на Донеччині постав за півсотні кілометрів від зони бойових дій – у Лисівці Покровського району. За словами Тетяни Павленко, яка чимало років обиралася головою сільради Лисівки, ідея встановити пам’ятник виникла ще до 200-річного ювілею. Особливо загорілася задумом Олена Ємець, вчителька української мови та літератури в місцевій школі. А директор навчального закладу Сергій Міщенко і весь колектив висунули свою пропозицію: якщо судилося Кобзареві прийти в Лисівку, то неодмінно до школи. Так і сталося: пам’ятник виготовили в Житомирі і встановили. Ще біля однієї школи району, Удачненської, того ж року встановили пам’ятний знак. Згодом пам’ятники Шевченку відкрили в Мирнограді (2016), Вугледарі (2016), Костянтинівці (2017). Залишалося наповнити ці міста українським духом, але прийшла Велика війна…
Встановити державне свято! Готуючи цю статтю, натрапив у книзі краєзнавця і просвітянина Валерія Романька “Слов’янщина вшановує Кобзаря: 1859–2019” на спогад про одну важливу ініціативу, яка в березні 1996 року пройшла непоміченою. Йдеться про те, як члени місцевого осередку ВУТ “Просвіта” надіслали до Верховної Ради листа з проханням заснувати державне свято “День народження Шевченка”, яке, на їхню думку, буде не лише вшануванням великого патріота України, а й сприятиме згуртуванню українського народу… За минулі відтоді понад чверть віку в державі з’явилася велика кількість пам’ятних дат і свят, але свого Пророка, як, певно, не одному мені здається, належним чином ми не шануємо. Тому пропоную саме в цей час кривавих боїв за існування України встановити державне свято – День народження Тараса Шевченка. Прошу підтримати!
Шахтар Микола Волинко, громадський діяч (нині – військовослужбовець ЗСУ) Віталій Гатченко, просвітянин Григорій Кабанцев у Донецьку, 2012 р.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
