Про-читання · “Розкодовуючи підтексти, даруючи насолоду аромату Слова, покликаного вивищувати дух людини і ушляхетнювати її чин”. · с. 11сторінка оригіналу ↗
Феміністичне відлуння Чендеєвого слова
Слово Просвіти, №10 за 2023 рік
Антоніна ЦАРУК, м. Кропивницький
Цей відступ від канонів написання рецензій зумовлений, поперше, потребою пояснити, в який час Роксолана Жаркова розпочала роботу над інтерпретацією слова уродженця Срібної землі, що став першим лавреатом Шевченківської премії на Закарпатті (1994) за книжку “Калина під снігом” і повість “Іван”. Пояснити, пригадавши мудрі слова професора Василя Марка, що майстрами стають у самоті келії, але зроблене мусиш нести іншим майстрам, аби визнали і прийняли до свого цеху. Гідна учениця Івана Денисюка, глибокого знавця української новели, який листувався з Чендеєм і виношував задум написати про нього книжку, реалізувала цей план у час перманентних локдаунів і повномасштабного вторгнення росії в Україну – час, позначений сторічним ювілеєм закарпатського Майстра новели. По-друге, монографія Роксолани Жаркової – це своєрідний виклик канонам жанротворення феміністки зі стажем. А ще – переможниці багатьох літературних конкурсів, лавреатки престижних літературних премій, стипендіатки Президента України для молодих письменників і митців… Словом, літературно обдарована особистість знаходить шлях якнайповнішої креативної самореалізації. Першопоштовхом її дослідження було славнозвісне оповідання “Цимбаланя” (1975). Твір, що визрівав у душі Чендея в роки організованого проти нього остракізму, вимушеного безробіття і творчого безхліб’я. Конфлікт духовного і матеріального. Внутрішня свобода без засобів до існування. Оскільки розмисли над малою прозою потребували (за умовами конкурсу) есеїстичної форми викладу, авторка застосувала широкий арсенал прийомів, аби поділитися не лише результатами, але й покроковим поступом свого наближення до таїни творчого процесу: вона інтригує читача, вивчає ледь вловимі натяки,
Галина КИРПА
“Поки серце болить – я живу...” Леся Силенко
Мені часом здається, що в неї серце болить і досі. Бо в таких, як вона, воно не може не боліти. Не болить у плані фізичному. У плані духовному – воно б’ється десь поруч з нами і болить нашими земними болями. Навряд чи небайдуже, чуйне серце помирає. Лагідна, трепетна, доброзичлива і надійна у всьому – це вона, Леся. Леся Силенко. Вона була з тих, про кого я знала ще до особистого знайомства, що тривало з кінця 70-х. Нас ріднили творчі уподобання і особиста приязнь. Вона залучала нас до авторів збірників, які упорядковувала у видавництві “Музична Україна”, де працювала, а ми з Дмитром допомагали її поезії в дорозі до читача. Леся була не з тих, що ту дорогу самі “пробивають”, до того ж ставилася до слова надто відповідально і не вміла пристосовуватися до компромісів. Вона відчувала велику потребу в спілкуванні й часто телефонувала. Скільки всього було переговорено! – Можна я зайду? – питала вона в слухавку. – Я на Майдані Незалежності. Заразом занесу Нечуя-Левицького. І заходила. Читали вірші, щось згадували, так за розмовами непомітно збігав час.
що породжують певні припущення, як справжній детектив, веде бібліографічний розшук, занурюючись в етностихію, традиції музичного фольклору. Тонким скальпелем нейрохірурга проводить психологічний і вербальний аналіз. Філософськи підсумовує кожен етап вивчення твору. Перекидає містки до подальших кроків. Вона залучає (за потреби) спеціальну термінологію, коментуючи етимологію слова, його діалектичні особливості, виявляє обізнаність у музичній культурі верховинців, зауважує особливості розподілу домашніх обов’язків горян та гендерних відмінностей у харчуванні… Художні деталі Чендеєвого тексту (одяг, опанування Цимбаланею одвічних чоловічих занять – косьба, гра на трембіті, як і нетримання хижі, манера вживання алкоголю) стають для дослідниці фокусом для виявлення складників фемінного і маскулінного в персонажі, що продукує висновок: порушення патріархальних традицій спричиняє (не)усвідомлену зміну соціальних ролей, перехід рубікону – межі неповернення до колишніх стосунків чоловіка і жінки. Авторка тонко простежує динаміку образу та її (динаміки) детермінованість саме за допомогою інструмента музикування, оскільки Чендей позбавив свою героїню прямого мовлення, звівши її самопрезентацію до коломийкового мелосу й танцю, у такий спосіб оприявнивши іншість Цилі і її внутрішній конфлікт, до якого весільна публіка байдужа. Власне, це розповідь про межовий стан митця в громаді. Гіпотеза оречевлення таланту в міщанському середовищі, а не тільки етапів сексуального досвіду, знаходить логічне завершення: поцуплена циганом Арчі скрипка стає кодовим ключем драми загубленої душі Цимбалані. Постмодерна гра інтерпретаторки з текстом виявляється в прочитанні семантичних варіацій (від назви розділу “Чи-(я) – Музика?” до підрозділу “Танець (до) смерті”), а отже, поліваріантості наближень, тлумачень, творення власного тексту саме зараз, у цюхвилинному настрої читачки крізь лінзу феміністичного досвіду. Хоча “цюхвилинність” оманлива: то майстерне вміння презентувати роботу так, що читач відчуває себе втягненим у реальний час інсайту. Докази – в розробці авторкою типу “вільнодумної і вільнодухої Дикої Творчині” на матеріалі модерністичної прози Лесі Українки, Ольги Кобилянської, Уляни Кравченко. І сама дослідниця заряджає вільнодумністю і вільнодухістю саме у восьмому розділі, присвяченому іншості Цимбалані. Простежується ґрунтовна робота науковиці як із творчим спадком письменника (а це понад пів сотні творів малої прози, низка повістей, романів опублікованих і нереалізованого задуму “Колиски”, до якої готувався все життя), так і з його Щоденниками, що підготовлені до друку донькою письменника Марією та оприлюднені Благодійним міжнародним фондом ім. І. Чендея, який очолює її чоловік. Авторка доречно долучає цитування епістолярію І. Чендея, перший том якого підготував і прокоментував професор Сидір Кіраль. Гостинність Чендеєвої садиби сприяла можливості Р. Жаркової працювати в бібліотеці видатного прозаїка, відчути на дотик енергію його слова та публікацій про нього. Завдяки фестивалю, організованому дружною Чендеєвою родиною, авторка мала змогу неодноразово побувати в місці надиху митця – Дубовому, піднятися на красуню Ясенову. Відчути оту атмосферу родинної турботи, красу людських стосунків, які підтримували митця в тяжкі роки його відсторонення від літературного процесу. Р. Жаркова простежує біографічні паралелі у ставленні письменника до жінки в усіх її іпостасях: мати, кохана, дружина, донька, сестра, бабуся, онука, свекруха; виокремлює в колі його спілкування відомих художниць. Зауважує роль нібито другорядних жіночих образів, їхню символіку в художньому світі твору та сприйнятті авторської концепції. Простежує розвиток мотиву “полишеного гнізда”, зокрема, гіркоту Чендеєвого розчарування втому, як легко земляки відмовляються від народних обрядових традицій. Жіноча чуттєвість, за Чендеєм, деталізується в художніх деталях як сексуальність (за феміністичною термінологією). Компаративні зв’язки простежено тонко, динаміку мотивів як традицію в українській літературі презентовано іменами класиків і сучасних достойників. (Безпосю привезли до Києва. Настала остання її осінь. Вічну домівку вона знайшла собі в своїх рідних Лютарях, що неподалік живописного Богуслава. Її сестри-сосни під акомпанемент вітру вигойдують їй там, напевно, запашні колискові і безкінечні сни. З того дня, коли ми ховали Лесю, мені чомусь дуже запам’яталися саме сосни. У тому зимовому краєвиді не вистачало її – живої, усміхненої, щирої. Не знаю, скільки Лесиних рис успадкував Тарас, але маминої усмішки він, здається, не втратив. У них немовби була одна на двох неповторна усмішка. Тарас перевідував нас на старий Новий рік 2021. З бандурою в руках. Засиділися за розмовою так, що пізно було співати. Він сказав, що співати прийде згодом. А тепер я думаю: може, Тарас уже тоді щось знав про свою невиліковну хворобу? Знав і не зізнався. Бо далі все сталося якось дуже швидко. Невдовзі після цієї зустрічі ми чули його спів востаннє – в передачі Людмили Лук’янченко “Літопис”. Хіба думалося тоді, що востаннє? Ми подарували Тарасові поетичні книжки, Дмитро – свою, я – свою, “Профіль вечора”. Розгорнула на сторінці 29. Він прочитав і подякував. Попросив, якщо я ще щось напишу про маму, то він хотів би прочитати. Ще Тарас казав, що підготував навіть мильність етико-естетичної оцінки творів представників молодшого покоління Срібної землі, зокрема Петра Скунця й Оксани Луцишиної, підтвердив час: їхня творчість згодом здобула найвищу державну відзнаку.) Більше того: дослідниця акцентує на формуванні школи письменника й органічно вводить творчий набуток І. Чендея до царини всесвітньої літератури. Книжка Р. Жаркової “Бачу її нині…”, сподіваюсь, не сполохає читача науковим стилем монографії, бо ж науковиця креативно підійшла до популяризації улюбленої лектури. Дотримуючись вимог дослідження з необхідною ретропрезентацією теми, класифікацією образів жіноцтва, продукуванням висновків, авторка запропонувала текст, про який, гадаю, мріяв Чендей. Чесний до категоричності, він висміював рецензії, схожі на анотації, протиставляючи їм заглиблене прочитання-тлумачення, коли інтерпретація може кількаразово перевищувати обсяг самого твору, розкодовуючи його підтексти, даруючи насолоду аромату Слова, покликаного вивищувати дух людини і ушляхетнювати її чин.
верстку з того рукопису, що я передруковувала, та з виданням чогось нічого не вийшло. Може, тепер онуки здійснять те, що прагнув зробити син. Мені хочеться додати цей вірш і до свого коротенького спогаду.
Шум уночі Лесі Силенко
Часом уночі Під нашим балконом Зчиняється якийсь Незнайомий – Геть-геть не міський – Шум.
Я відразу його впізнаю, Бо хіба можна Сплутати З чимось іще Ходу Твоїх сосен, Шепіт Твоїх чорнобривців І легіт Твоєї Росі?
І крізь той шум Пробивається Твій безшелесний голос, Ледь притрушений Порохом часу. Цілу ніч він ходить Босоніж у соснах, Нюхає чорнобривці,
А тоді пірнає у Рось – На самісіньке дно. А нам лишає Луну своєї усмішки.
Роксолана Жаркова. “Бачу її нині…”: жіночі образи у малій прозі Івана Чендея : монографія. – Ужгород : ТОВ “РІК*У”, 2022. – 332 с.
Нас познайомив Іван Чендей. Хоча 2020 рік був пандемійним, і будь-які заходи, пов’язані з живим спілкуванням, зависали в повітрі під великим знаком питання. Тому сад митця в пору цвітіння побачити не довелося – він зустрів нас, переможців ІІІ Всеукраїнського конкурсу малої прози імені І. Чендея, рясним плодом і багаттям калини у вересні. А Чендеєві вуса – з меморіальної дошки на стіні зведеного ним родинного гнізда. І цей сад, і гостинність дому були розлогою метафорою життя творчої особистості.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
