Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗

Заповіти Шевченкового Слова

Слово Просвіти, №10 за 2023 рік

Шевченківські дні відбуваються в умовах найкровопролитнішої війни з часів Другої світової. І хоча за посиланням головнокомандувача об’єднаними силами НАТО в Європі Каволі московія вже втратила понад 200 тисяч солдатів і понад 1800 офіцерів, однак нацистські плани кремля щодо знищення України залишаються незмінними. Не дивно, оскільки диявол від запаху крові лише скаженіє. Українські воїни щодня відбивають до 130-150 атак озвірілих кацапо-ординців на п’ятьох головних напрямках фронту. А паралельно рашисти продовжують злочинні ракетні атаки на мирні міста й села, цивільну інфраструктуру. Гинуть мирні люди. Зокрема, станом на 5 березня кількість загиблих у зруйнованому ракетою московитів будинку в Запоріжжі зросла до 13 осіб. Георгій ФІЛІПЧУК, академік НАПН України Однак путінська війна, яка розглядалася кремлем під кутом фашистського погляду знищення України, відновлення каторжної совєтської імперії та “хрестового походу” проти європейської цивілізації, вочевидь пішла не за планом, як це сталося в Молдові, Чечні, Грузії, Сирії…, як це було в 1939-40 роках, “асвабаждая” Західну Україну, згідно з планом сталінамолотова. Так вже не буде, “деспоте скажений!”. Тепер, Нероне, ти маєш справу з Великою Україною, єдиною і вільною. Хоча екзистенційна загроза нависла не тільки над Україною. Тому оговтується, хоча й з великим запізненням, світова спільнота, триває процес консолідації держав і народів щодо приборкання агресора. Проте всім очевидно: у такій варварській моделі “рассєя” існувати надалі не зможе і не повинна, незважаючи на те, що окремі лідери старої Європи й надалі продовжують шито-крито бавитися з путіним у “переговори”, згубні для України. Обнадійливо, коли вже понад 30 країн відкрили справи щодо російських воєнних злочинів в Україні, а США проводять свої незалежні розслідування. Глава Європарламенту Роберта Мецола вважає головним зобов’язанням ЄС – притягнення до відповідальності російських загарбників за скоєнні воєнні злочини та створення Міжнародного центру з переслідування злочинів агресії. Навіть президент Сербії Вучич стверджує, що воюючі в Україні серби-“вагнерівці” будуть заарештовані. Очевидно, що цей правовий складник роботи Ради Європи буде центральним на саміті “Совісті Європи” у Рейк’явіку 16-17 травня 2023 року, максимально сприяючи розслідуванню воєнних злочинів та злочинів проти людяності. Водночас (ніби у відповідь на це) 6 березня в світовій мережі поширили відео про розстріл (всупереч законам і звичаям війни) москалями українського військовополоненого, який говорить “Слава Україні!”. Отож усе вирішуватиметься на полі бою. Щоби засудити державу-терориста, воєнних злочинців ерефії, її слід перемогти. Бо судять переможених. Це усвідомлюють усі, передовсім у кремлі та серед правлячих “еліт” його сателітів. Тому нинішня ситуація спричиняє, на жаль, лише розгін мілітарності. Усі, особливо терористична росія, активізували гонку озброєння. А Китай, нібито дотримуючись удаваного “нейтралітету”, затвердив на 2023 рік рекордний військовий бюджет – 224 млрд доларів. І дуже небезпечно, якщо якась частина його використовуватиметься для “військової допомоги” рашистам. Тим паче, що 7 березня міністр закордонних справ Китаю Цінь Ган заявив: саме Захід провокує збройний конфлікт та “розпалює вогонь” війни наданням Україні зброї для захисту від російського вторгнення. При цьому заявивши, Закінчення на стор. 3 12–13 ПЕРЕДПЛАТА—2023 Тижневик “Слово Просвіти” (індекс 30617) можна передплатити у відділеннях “Укрпошти” за допомогою Інформаційного листа № 1 (вкладка № 1) додатку до “Каталогу видань України “Преса поштою” на 2023 рік (I півріччя)” з доставкою: 1 міс. – 28,39 грн. 3 міс. – 80,17 грн. 6 міс. – 154,34 грн. Також можна передплатити нашу газету на сайтах “Укрпошти” https://pered- plata.ukrposhta.ua/ та ДП “Преса” http://presa.ua/

с. 3 · сторінка оригіналу ↗

Закінчення. Початок на стор. 1 що має “безмежну дружбу” з росією, відмовившись критикувати ерефію за вторгнення в Україну, навіть не називаючи це вторгненням. Отакої. Існує також й інший напрям промосковської політики, що проникла навіть у євроатлантичне середовище. Адже та ж офіційна Угорщина вперто обстоює сторону москви, починаючи з блокування усіх євроатлантичних устремлінь України. На боці агресора орбанівський Будапешт виступає і щодо (не)вступу Фінляндії та Швеції до НАТО, безперервно відкладаючи процес ратифікації (єдина країна ЄС) ще з липня 2022 року, лякаючи загостренням відносин Європи з росією. Фаза нинішньої гаряче-холодної війни досягла піку за масштабами варварства, цинізму й людиновбивства. Бо навіть найбільш чутливі точки “холодної війни” (російської агресії) – Угорщина 1956; Чехословаччина 1968; Афганістан 1983; Придністров’я – 1992 93; Абхазія – 1992 93; Чечня – 1994 96; 1999 2009; Грузія 2008; Сирія – 2011 23 — є непорівнянними з повномасштабною війною проти України в 2022 23 рр. Одна тільки 14-мільйонна міграція українських біженців засвідчує про небачений вандалізм “цивілізації” ХХІ століття, яка перебуває на межі краху. Гуманістична модель, що вибудовувалася століттями народами та їхніми визначними духовними будителями, викинута на узбіччя. “Відповідальність за все живе”, як і та універсальна чеснота суспільної свідомості, що “людина є найвищою цінністю” і найдорожчим капіталом, перетворилася на фікцію й порожню фразу для зайд, ґвалтівників, дитиновбивць із московського оркостану. І це найбільше зло (рашизм) сучасності існуватиме, очевидно, допоки не наступить крах, загибель недоімперії. Протистояти і перемагати цю вселенську потвору в образі нинішнього путлерівського каганату можна тільки спільними надзусиллями демократичного світу, створивши постійну антикремлівську коаліцію, реалізуючи надзвичайно сильну безпекову політику. Бо з таким диявольським створінням, яким є нинішній “глубінний” народ та його бункерні вилупки, можна вести “перемовини” тільки мечем, оскільки для них існує лише аргумент сили. Як сказано у Святому Письмі: “А найбільш над усе візьміть щита віри, яким зможете погасити всі огненні стріли лукавого. Візьміть і шолома спасіння, і меча духовного..”. А ще мусить бути сила Духу і згуртованість Нації, які можна зрощувати лише єдиними цінностями, ідеалами, що притаманні Українському народу, коли животворить національна ідея, вібрує свободою, національною культурою, рідною мовою, невгасимою пам’яттю, традицією і непохитною вірою українська душа. Найбільш сильно, промовисто й життєствердно про цю духовну зброю українства сказав генерал Валерій Залужний: “Ми кров’ю пишемо слова рідною мовою”. І в цьому найвищий сенс розуміння нашої боротьби за волю й суверенність. Адже лише захищена, збережена, зрощена українська Ідентичність є надійним оберегом найдорожчого національного скарбу – Державності. У цьому лаконічному вислові відчутний гарт пророчого Шевченкового Слова, що кличе народ торувати шлях свого буття і волі народолюбством, ріднокультурністю та історичною правдою, пізнаючи “себе”, “чиї сини” миє. Шевченко добре розумів ціну знань і цінностей своєї минувшини, без яких у народу не зостанеться ні гордості, ні вольності, ні єдності, ні “доброї слави, / Слави України”. Стає дуже прикро, коли у період війни, яка вирішує гамлетівську дилему “Бути чи не бути”, високими чиновниками, що “По'московській так і ріжуть”, викидається на узбіч “Історія України”, українська література, національна культура. Ігноруються найбільш націєтвірні дисципліни. У той же час путін створює (з 2014 року) раду при президенті росії з питання захисту (?!) російської мови, а найкращі “уми” переписують укотре історію московії та Криму, де відсутня Україна, а їхня воєнна стратегія гарчить на весь світ, що там, де звучить російська мова, – там рассєя. Адже ця страшна війна чиниться саме за Людину, її Душу, Ідентичність. А нас оці доморощені “П’явки! п’явки!” (за Шевченком) всіляко намагаються обеззброювати, волаючи, що Історію України треба вчити в сім’ї, родині, а не в школах та університетах, не сказавши, а хто і де навчатиме тих же батьків ріднокультурності та рідномовності. Цікаво, а як би відреагував на це видатний український педагог К. Ушинський, ювілей якого скромно відзначили нещодавно. Адже він уже тоді стверджував: “В Європі немає жодного найменшого народу, який би не пишався своєю національністю… Тому слід залучати підростаючі покоління до історичної культури народу, його мови, його історичних традицій… Допоки ми не знаємо своєї Батьківщини, доти будемо бідні й відсталі”. Тож “Камо грядеши”, Україно? І чому москальський язік – мова окупанта — продовжує дедалі більше поширюватися, як чума, в українському суспільному просторі? Чому попри рішення двох Коституційних Судів України скрізь і всюди новоспечені колісниченки ківалови духовно продовжують убивати українців? Чому Україна, її історія не стала в освітньому, культурному, інформаційному середовищі найвищою цінністю? Невже з такими поводирями прамцуємо в ту Європу, де питання історичної, національної культури, рідної мови та двох іноземних є культовими дисциплінами? Знаймо, що освіченість, культура читання (про що недавно так голосно став “опікуватися” Мінкульт України) має формуватися не на такій куцій базі, коли в усі довоєнні роки в Україні видавалося лише 0,3-0,5 книги на душу населення (разом з підручниками), а в Європі – 10-12 книг. Очевидно, що авантюристам все-таки не вдасться, на щастя, зреалізувати їхній фальшивий “ідеал” – нечитаюча людина з гаджетом у руках. Оскільки неосвіченість – основа для бідності. Мусимо шукати резерви для свого зросту, бо за що тоді воюємо? Хоча за всю ту справжню зброю, яку так по-злодійськи розпродувала всі роки влада України (роззброюючись!), можна було б і весь 8-мільярдний світ безперестану убезпечувати книгами. Тому “Не дуріте самі себе” – звернення до сущих і майбутніх поколінь українців, щоби історичною правдою ними проганялися “всі неправди”, щоб знали та “розпитали / Мучеників, кого, коли / За що розпинали!”. Бо лише в одній антиімперській, антимосковській поемі-комедії “Сон” закладено стільки правдивої “аналітики”, пророцтва майбутнього України, що їх би вистачило на багато “хитро мудрих” досліджень різномастих та гучно-звучних сучасних політичних інститутів, державних стратегічних центрів. Адже, за словами Івана Франка, в ній міститься сама Божа істина про “се велике оскарження темного царства”, яке для всіх “мертвих, живих і ненарожденних” українців (і не тільки!) показує сатанинську сутність здичавілої московщини. Побратим Шевченка по Кирило-Методієвському братстві М. Костомаров стверджував: “цар московський усе рівно, що ІДОЛ і МУЧИТЕЛЬ”. І цей україноненависницький, агресивний деспотизм ні на йоту не змінився впродовж століть. Ніякі приправи удаваного лібералізму, соцдемократизму та гундяївського “православництва” не додали до отруйного царсько-сталінсько-путінського меню чогось їстівно-живильного, бо й самі є смертельною отрутою. За всі часи і віки ніяка еволюція не вплинула на нутро застиглого москвина, залишившись незмінним, починаючи від кривавих епох іванушкогрозних, петрів-катерин, лєніних-сталіних і до путлєровських нацистів. А ті рідкісні екземпляри, що вдавали (-ють) із себе ліберастів, були просякнуті тим же самим імперським смородом. Згадаймо хоча б “вождя” лютневої (1917 р.) російської революції, соціал-демократа кєрєнського, який і через 30 років не переставав повторювати заклинання московського шаманізму – “ліпше тиран, ніж розподіл нашої імперії”. Оця хвороба імперськості позбавляє “глубінний народ” шансу стати людьми. А лише злими й кривавими збоченцями. Тому й нині упродовж дев’яти років війни, в години смертельного двобою України із кремлівським молохом ледь чутними є скигління московських “демократичних” імперців. Якось соромливо намагається з кремлівської буцегарні саморецензувати себе Навальний, переставляючи український Крим уже в інший закуток тоталітарного “бутерброду”, а “наші” скороспілки-політики ніяк не вгамуються, щоби таки виригнути “нового” демократа-миротворця (переговорника?!) в образі російського мільярдера абрамовича (опального не для путіна, але токсичного для США!). Оця вся московська емігрантська й внутрішня “опозиція”, оці люблячі сини “матушкирассєї” та “наші” політикани безустану намагалися (-ються) нав’язувати українцям облудними лжефразами та напівправдою міфи про “харошіх рузькіх”, яких аж ніяк не помітно на видноколі. Хіба що на рівні проплачених москворотих блогерів та “аналітиків”, які по вінця засмітили кацапщиною наш національний інформаційний простір. Але пам’ятаймо народну мудрість: “Як москаль каже сухо, то вилазь по вуха!”. Такою є ця фарисейська реальність. “Так, мов я читаю, – писав Шевченко, – Історію України. / Стою, замираю...”. Отож Шевченкове “не вір москалеві” пробують, причому в усі часи, затерти більш нейтральними, аморфними сентенціями, пропонуючи “ставок, млинок, вишневенький садок” і ще трохи “хрущів”, не читаючи й недочитуючи Поета, не відчуваючи його глибинного чуття і слова про дух Свободи і людської Гідності українців, усіх народів, де “Чурек і сакля – все твоє, / Воно не прошене, не дане”… Хіба колись “братання”, загравання, “єднання” з москвином приносило бажаний результат? Ні. Лише уготовану бездержавність, національну “німоту” упокореність, безпам’ятство, витолочені народну культуру, історію, національну педагогіку, природовідповідну систему виховання. А тому тільки сила єдності, відвага і свята віра українців у свою національну правоту відвоює в москаля те, що ним вкрадено, а нам дано Богом. Шевченків світогляд і пророчий голос щодо будучини України, високі ідеали українськості, боротьби за волю й правду стали дороговказом Свободи незалежно від змін політичних режимів. Бо “там, де не культивується сила духу і віри, сяйво Гори, мужність боротьби і стоїцизм морального опору, – стверджував відомий український дисидент, просвітник і шевченколюб Є. Сверстюк, – там вегетує слабкість, боягузтво, самозневага”. Утвердження життєтворчих ідеалів Тараса Шевченка для українців, сучасне його “прочитання” у ХХІ столітті є однією з найбільших суспільних затребуваностей у теперішніх умовах екзистенційної війни. Оскільки Він і є саме тією знаковою Особистістю, яка навчає, переучує, виховує, консолідує Народ і Державу. Усі сеґменти життєдіяльності просякнуті Шевченковими словом, думою, пересторогою і заповітами. Література, історія, педагогіка, музеєзнавство, політика, мистецтво, право, філософія потребують сутнісного доосмислення життєвих істин та реальностей, особливо в часи історичних тектонічних розломів національного буття українства. І ті митці, науковці, державні діячі і політики, які з різних причин намагаються обходити гострі кутки творів Поета, стають, як правило, “здрібнілими”, злими і німими в спілкуванні з народом. У такій ролі вони ніколи не будуть здатними зорієнтуватись у координатах свого місця і місії, оскільки ілюзією є те, що можна творити щось путяще, зігнорувавши Шевченкову правду. Щоразу, рано чи пізно, здійснюється справедливе торжество істини – таких людей (“митців, творців і купців”), завжди огортає атмосфера народного, культурного, наукового небуття і забуття. Вони для свого і майбутніх поколінь перетворюються в “ніщо”, бо стали “молитися чужим богам”. Як писав у “Рідній мові” Сидір Воробкевич: “Свої його (таких) цураються, / В хату не пускають, / А чужії, як заразу, / Чуму обминають”. Справді, такий стан душі, загарбаної чужими цінностями, традиціями, ідеалами, веде людину в “нікуди”, оскільки шлях цей не тільки є не продуктивним, але й соромним. Відшукування причин такої непристойної життєвої ходи може привести лише до себе самого. І тоді лише на “себе” варто покладати спокуту, згадуючи (якщо в силах) прозірне Шевченкове слово: “Бо на душу мою встали / Сильнії чужії, / Не зрять Бога над собою, / Не знають, що діють”. Отже, мусимо невпинно “йти” до Шевченка, щоби не збиватися на манівці, щоби він торкнувся громадянського сумління і в Людині “заговорила” гідність, національне почуття, моральність, українськість. І чим Кобзар настійливіше стукатиме у двері кожної суспільної одиниці, тим міцнішим, згуртованішим ставатиме національний організм, сильніше вироблятиметься імунітет держави і народу, оберігаючи їх від новітніх загроз і викликів. Здається, допоки існуватиме жорстокий, несправедливий і покривджений світ, Шевченкова муза звучатиме своєю гострою актуальністю для людей, націй і держав. Як влучно зазначив Павло Мовчан: “Доти, доки буде хоч один скривджений у світі, поезія Шевченка не втратить своєї значимості, своєї ваги і своєї актуальності. A оскільки скривджені будуть завжди, то і його слово всечасне”. Справді, його можна характеризувати як людинолюба, знакового представника європейського екзистенціоналізму. Адже немає для Шевченкового Слова географічних, історичних, національно-культурних меж у ствердженні ним гуманістичного принципу стосовно “себе” та “іншого”. На вшанування Поета Духу у світі встановлено 1167 пам’ятників, зокрема, в 44 іноземних країнах; твори Кобзаря перекладені 150 мовами. Однак найголовніша данина шани Поету за Його Заповіт спраглим до Волі: “Борітеся — поборете, / Вам Бог помагає!” Саме таким вікопомним закликом Шевченко надихає силою людей у боротьбі за свободу й справедливість, осуджуючи право імперій та імперців на поневолення й нищення народів. Бо лише за людьми стоїть правда і право на подароване Богом буття. Великий ідеал для всіх часів і народів. Сьогодні Шевченкові Заповіти є могутньою зброєю Українського Воїна, вони затребувані в школах, університетах і музеях, у церквах і в родинах, скрізь і для всіх. Вони затребувані сьогоденням і нашою будучиною, бо в них нуртує спрага Свободи Великого Українського Народу. Георгій ФІЛІПЧУК

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин