Шевченкіана · “Нечуй#Левицький упевнено кинув у бік Росії: “Ідеї ваші йдуть, пруться проти шерсті всієї європейської цивілізації...”. · с. 12сторінка оригіналу ↗
Іван НЕЧУЙ*ЛЕВИЦЬКИЙ: “Найбільше значення, само по собі зрозуміло, має Шевченко…”
Слово Просвіти, №10 за 2023 рік
У 2023-му виповнюються 185 років з часу народження і 105-та річниця відходу в засвіти Івана Нечуя-Левицького. Втішений, що про українського письменника, літературознавця, критика і педагога Івана Семеновича Нечуя-Левицького (1838–1918) в Україні написано багато й розумно, годі було б і пробувати перечислити в одній статті всіх авторів (десятки прізвищ), а поготів їхні заслуги й здобутки. Втім, одразу відзначу Олену Павлову, котра присвятила статтю ролі Тараса Шевченка в розвитку творчої особистості Івана Нечуя-Левицького (2014), та Ігоря Коляду, Володимира Ткаченка, Олександра Терещенка, які створили монографічний життєпис “Вічний бурлака нашої літератури” (2019). У цій книзі, до речі, знайдете прізвища багатьох інших нечуєзнавців України. Пропоную лише кілька історичних епізодів до системного проєкту “Тарас Шевченко у творчій долі видатних письменників і художників”, адже Нечуй-Левицький є сливе його найідеальніший персонаж.
Володимир МЕЛЬНИЧЕНКО, доктор історичних наук, лавреат Національної премії України імені Тараса Шевченка
“Кобзаря” я прочитав ще хлопцем, і він мене дуже вразив…” Справді, Іван Семенович Левицький1 – Шевченків сучасник, і хоча вони не були знайомі, а поет помер, коли Івану Семеновичу йшов двадцять третій рік, очевидно, смислова парадигма творчого життя письменника визначилася й усталювалася завдяки Шевченковій духовній присутності. Це – аксіоматично щодо Нечуя-Левицького. Він уперше побачив світ у містечку Стеблів2 Канівського повіту, в яскраво-красивому Шевченківському краї 13 листопада (за старим стилем) 1838 року, тобто через півроку з часу отримання Тарасом Шевченком засвідченої відпускної з кріпацтва. Ще того ж місяця, 6 листопада, Шевченко закінчив роботу над історичною поемою “Тарасова ніч”, яка започаткувала поетичну історіософію Кобзаря й очевидно зафіксувала головні теми й образи його творчості: Україна, Бог, Гетьманщина, віра, кобзар, козачество, слава козацька, могила, журба за “долею-волею”, які повік не забудуться… У цьому все життя кохався Нечуй-Левицький… Обов’язково додам і вкрай доречні поетичні рядки Станіслава Чернілевського з його поеми “Розмова Івана Нечуя з долею та сокирою на тому світі” (1990): Є віща причетність до отчого поля, Є знак заповітний в мого ремесла: В той рік, як Шевченкові випала воля, Мене моя мати на світ принесла.
Тому в моїм слові так чисто і щиро Озвався Тарасом переданий дар. Тому в моїм серці, залізна сокиро, Реве Ненаситець і плаче кобзар. Іван спочатку навчався в Богуславському духовному училищі (з 1847 року), а в 1853–1859 роках – у Київській духовній семінарії. У прецікавій автобіографічній праці “Життєпись Івана Левицького (Нечуя), написана ним самим” (1881) він свідчив: “Перший Шевченків твір, котрий мені довелося прочитати, як я був в першому класі семінарії, була “Причинна”. Батько достав у когось альманах “Ластівку”, де була надрукована “Причинна”. Я прочитав її з сестрою, і ми вивчили її напам’ять, так вона нам сподобалась”. Нагадаю, що балада “Причинна” (1837) є найранішим повним Шевченковим твором, написаним ще до викупу з кріпацтва, який дійшов до нас завдяки публікації в українському літературному альманасі “Ластівка” (1841) у Петербурзі. Іванові відразу запали в душу геніальні початкові рядки, закарбовані в генотипі кожного українця: Реве та стогне Дніпр широкий, Сердитий вітер завива, Додолу верби гне високі, Горами хвилю підійма. Через шість десятиліть у створеному ним підручнику “Граматика української мови” (1914) Нечуй-Левицький запропонував учням вивчити вступ до балади напам’ять… Окрім балади “Причинна”, в “Ластівці” вперше було надруковано ще чотири твори Шевченка, зокрема “На вічну пам’ять Котляревському”. До речі, Іван Левицький народився через два тижні після смерті Івана Котляревського, а згаданий вірш Шевченко написав у листопаді-грудні 1838 року, тобто, можливо, у час народження Івана, принаймні, в перші тижні його життя… Все сумує – тільки слава Сонцем засіяла, Не вмре кобзар, бо навіки Його привітала. Пізніше Нечуй-Левицький розглядатиме “Енеїду” Котляревського “за початок нової української літератури”… Ще хлопцем прочитав Іван і Шевченків “Кобзар” – він його дуже вразив високою поезією, народністю в поезії. Здавалося навіть, що Шевченко записує народні пісні, а не складає свої…
Про Тараса Григоровича чув змалечку, тоді по селах скрізь говорили про нього, “бо Керелівка, де родився Шевченко, всього за двадцять верстов од Стеблева”: “Я часто їздив у Кирилівку до сестри і знав, що там родився Шевченко”. Вже пізніше Іван Левицький чув, як Шевченко побував у Корсуні в червні 1859 року у Варфоломія Шевченка за вісім верст од Стеблева: “Знакомі наші заносили з Корсуна навіть уривки його віршів, котрі він тоді складав. Слава його тоді ходила скрізь по селах”. Іван Нечуй-Левицький засвідчив, що писати свої твори саме українською мовою він вирішив у Полтавській губернії, де працював учителем словесності, під впливом “Кобзаря” та журналу “Основа” (1861–1863) – першого українського щомісячного суспільно-політичного і літературно-мистецького часопису, в якому публікувалися твори Шевченка, його “Щоденник”, листи і спогади про поета… Пам’ятаєте, як починається повість “Бурлачка” (1880): “Звенигородський повіт – пишний куточок України, край садків, Шевченкова батьківщина! Пишна Шевченкова пісня вилинула з розкішного краю, убраного в чудові старі садки… Село Керелівка, де жив і бідував Тарас Шевченко, все потонуло в старих садках, неначе у здоровому лісі… З таких пишних садків вилинув, як соловей з гаю, Шевченків геній, і його пісня така ж поетична, як ті садки весняної доби…” Автор праці про Нечуя-Левицького, видатний шевченкознавець Сергій Єфремов3 виснував: “…Цей ентузіястичний початок “Бурлачки” нестемнісеньку подає ознаку, що пієтет у Левицького до Шевченка зародився тоді, коли він сам ще жив інтересами й одгуками свого рідного закутку. Чари Шевченкового ймення, підживлені ранньою знайомістю з творами геніяльного Кобзаря України мабуть оформили й перший дали свідомий у нашого письменника напрям тій стихії національній, що заложена була впливом батьківської хати і всіх на-окружних обставин”. За злегка іронічними словами Єфремова, “один куточок України заполонив йому всеньку істоту”. Додам від себе, що той куточок уособлював увесь духовно неосяжний Шевченків світ…
“У Шевченка кожне слово ніби тільки що вилинуло з самої глибині серця” Не маючи змоги занурюватися в докладний аналіз двочастинної праці Нечуя- Левицького з убивчою назвою “Непотрібність великоруської літератури для України і для слов’янщини” (“Сьогочасне літературне прямування”, 1878–1884), котру Сергій Єфремов справедливо назвав центральною в його літературознавчій творчості, задовольнюся певним вагомим резюме вченого: “…В своїх висновках щодо української літератури, як головного показчика і носилника національної свідомости та потужного фактора в громадській боротьбі, він сформулював добре і влучно; що ніяка чужа література не зможе охопити всіх інтересів українського народу в його різноманітних проявах – це так само він показав яскраво”. У шевченкознавчому контексті нашої теми зауважу, що Нечуй-Левицький здійснив яскраво-цікавий аналіз історії української літератури, яка, на його погляд, стала на єдино правильну дорогу реальности, національности і народности на початку ХІХ століття, тобто “ще тоді, як у великоруській літературі не було й мови про національність і народність”: “Котляревський, Квітка, Артемовський писали чистим народним язиком, брали сюжети з народного бита ще до того часу, як один українець Гоголь тільки що закладав своїми творами реально-національну й народну літературу в Великоросії, а другий український геній Шевченко вже виявив в своїх творах національно-народне прямування в таких рельєфних фарбах, яких ми не бачимо в великоруській літературі і навіть в європейських літературах”. Невипадково в ідеологічно вивіреному “Шевченківському словнику”, виданому в радянські часи, наголошувалося, що у Нечуя-Левицького “виявилися ідейна суперечливість, національна обмеженість”. Літературознавець і справжній ерудит, знавець народного життя Нечуй-Левицький особливо ґрунтовно й зримо розкрив істинну народність і пісенність української літератури, що здобули найвищий вияв у Шевченковій поезії: “Хто перший раз брав у руки Шевченка, той помилявся, думаючи, що то народні пісні. Більше бути народним поетом вже нема куди!”. Втім, окрім афористичного вислову, сформульованого за власним досвідом, хочу передати думки з важливого літературознавчого тексту, в якому розкрито, що українська література виявила в собі національний український дух і характер, а саме: широку гарячу фантазію, глибоке ніжне серце, тиху задуму, сміх зі слізьми, гумор… За точним спостереженням автора, такі національні психічні прикмети насамперед ясно і виразно виявилися в творах Тараса Шевченка, “в котрого, окрім фантазії, кожна стрічка, кожне слово ніби обмочене в чуття, ніби тільки що вилинуло з самої глибині серця”. Вкрай важлива й особлива вага згаданої праці Нечуя-Левицького полягала ще й утому, що вона несла основоположні засади й наміри, задуми власної творчості письменника, незмінно пов’язані з образом і світоглядом Шевченка. Про це свідчать численні твори Нечуя-Левицького, назву декотрі: “Дві московки” (1865); “Хмари” (1874); “Микола Джеря” (1878); “Бурлачка” (1880); “Над Чорним морем” (1890) та ін. У статті “Органи російських партій” (1871), спрямованій проти зловісної русифікації України тодішніми органами масової інформації, Нечуй-Левицький зронив золоту фразу про національну ідею – “ідею національності”, нерозривно пов’язану з українською літературою: “Українську нашу ідею вже держать чудові пісні Шевченка, його пам’ять, його висока могила над Дніпром; її вже буде держати європейська цивілізація, ів тім багатім джерелі ніколи не загине мисль про нашу літературу, наш язик”. Письменник і не збирався включати Росію в європейський цивілізаційний простір: “А сама Великоросія ще слаба в національній ідеї, в національній літературі…” Характерно, що й наприкінці статті Нечуй-Левицький упевнено кинув у бік Росії: “Ідеї ваші йдуть, пруться проти шерсті всієї європейської цивілізації... Нам подобаєт рости, вам же умалятися!” Саме Росія не давала українцям учитися в українській школі й готувати для країни національно свідомі кадри поготів, за словами Івана Нечуя-Левицького, “московська школа на нашій Україні багато одрізнила луччих людей од свого народу, од свого плем’я, од сем’ї, од батька й матері…” Взагалі висновки великого українця вражають своєю лапідарною точністю і ясним усвідомленням остаточної мети великодержавно-шовіністичної політики Росії: “Московщина має собі за ціль вбити українську національність, вбити нашу літературу, не даючи нам народних шкіл”. У руслі нашої теми відзначу, що в статті “Школа повинна бути національна” (1911), виступаючи за неодмінне навчання рідною мовою, Нечуй-Левицький наголошував, сказати б, на життєвій необхідності вивчення школярами творів “Кобзаря”, які не лише формують національну свідомість, а й сприяють інтелектуальному розвитку дітей: “Найбільше значення, само по собі зрозуміло, має Шевченко…”
“То дивний геній вибрав собі це місце, може, одно з найкращих в світі” У рясній біографічній літературі про Нечуя-Левицького відсутня чітка спеціальна відповідь на неминучо-доречне запитання: як він переживав утрату Тараса Шевченка та перепоховання його праху в Україні, починаючи відтоді, коли похоронні дроги з прахом поета в супроводі Григорія Честахівського і Олександра Лазаревського перебували в Києві 6–7 травня 1861 року, та 10 травня, коли відбувся похорон українського Кобзаря в Каневі на Чернечій горі? Стосовно Нечуя-Левицького, в житті якого Шевченко був хвилююче присутнім змалку, це далеко не формальне запитання. Згадайте, як у повісті “Бурлачка” один із персонажів, почувши про смерть Шевченка, “плакав за ним і говорив, що він неначе поховав рідного батька”… На той час Іван Левицький учителював у Богуславському духовному училищі (з 22 квітня 1860 року до 15 серпня 1861 року, коли вступив до Київської духовної академії). Вже наприкінці життя він розповів в “Уривках з моїх мемуарів та згадок в Богуславськім училищі” (1914) про цікавий епізод із життя інспектора училища ще періоду його навчання Ігнатія Мацькевича: “…Мацькевичеві довелось ховати нашого поета Тараса Шевченка, як на пароході привезли його в домовині в Канів. Мацькевич пошанував поета чудовою промовою…” За вірогідною версією нечуєзнавця Олександра Терещенка, “можливо навіть, що той приїжджав до Богуслава і розповідав про це в училищі, зокрема й молодому вчителеві І. Левицькому”. Невже в той час молодий учитель не міг вирватися з Богуслава до Канева (що таке кілька десятків верст, коли тобі 23-й рік?) на свіжу могилу Тараса Шевченка? Чи в наступні п’ять років, коли вже навчався в Київській духовній академії, де, за його словами, витав дух Шевченка, та коли викладав у Полтавській духовній семінарії? Між іншим, є справедливе твердження про те, що Шевченків ідеал був наділений для письменника “величезною притягальною силою”: “Про це, зокрема, свідчить той факт, що в липні 1880 року під час літніх канікул Нечуй-Левицький здійснив поїздку до Канева, щоб побачити місце вічного спочинку славетного сина українського народу”. Отакої! Тоді про що свідчить те, що впродовж майже двох десятиліть після перепоховання Тараса Григоровича в Україні Нечуй-Левицький не спромігся побувати на Шевченковій могилі? Отже, йдеться, звісно, не про претензії до великого українця, а про спокійне й виважене наукове пояснення, хоча би мимохідь, але переконливо й ясно, суб’єктивних і об’єктивних причин абсолютно доконаного факту, котрий не можна легковажно ігнорувати, – видатний Шевченків шанувальник і щирий однодумець Нечуй-Левицький уперше відвідав священне для українців місце лише на 42-му році життя, 19 липня 1880- го. Наприкінці цього року писав Олександру Кониському: “Вакаціями я був у Києві, їздив на Шевченкову могилу перший раз і списав і береги Дніпра коло Канева, і Шевченкову могилу, і незвичайно пишні картини природи з могили…” Справді, ніхто й ніколи не розповів про відвідання місця Шевченкового вічного спочинку так пронизливо-хвилююче, скрупульозно-докладно та колоритно-кольористо, як це зробив Іван Нечуй-Левицький у нарисі “Шевченкова могила” (1881). Починається цей неймовірний опис істинного майстра пейзажу з яскравого виднокола, який охоплював зір паломника: “Круті гори зеленіли проти сонця привітно й весело. Подекуди на самих верхах гір з долинок та западин виглядали жовті соняшники, гострі верхи кукурудзи, вибігали на самий вершок грядки картоплі та буряків. Під самими горами тяглися одна за другою рибальські хати в зелених садках та вербах. Часом траплялись гарненькі білі домки заможних міщан з здоровими весе-
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
