Календар · “Важко знайти в українській літературі для дітей настільки поважливе і трепетне ставлення автора до “труду дорослішання” дитини”. · с. 14сторінка оригіналу ↗
“Закон художності вона сповідувала у своїх творах послідовно і твердо…” До 120*ліття від дня народження Наталі Забіли
Слово Просвіти, №10 за 2023 рік
Наталя МАРЧЕНКО, кандидат історичних наук, книгознавиця
Та добру пам’ять в українській культурі вона здобула не десятиліттями членства у президії Спілки письменників України, головуванням у Комісії дитячої літератури чи т. п., а шістьма десятиліттями! плідної натхненної праці на ниві дитячої літератури, що подарували поколінням українських дітей десятки самобутніх творів. Забіла так досконало переказала для дітей українські народні казки, що й досі саме її варіанти загально знані. Вона започаткувала в літературі для дітей України низку жанрів і раніше “заборонених” тем, а також ініціювала перейменування журналу “Жовтеня” у рідний багатьом поколінням “Барвінок” (1945), офіційне видання збірок художніх творів школярів, появу першого українського літературно-критичного альманаху, присвяченого дитячій книзі (“Весняні обрії”, 1968 р.) й багато іншого. Народилася Наталя Львівна Забіла 5 березня 1903 р. в Петербурзі у шляхетній українській родині. Мала трьох братів і трьох сестер. Мати професійно малювала, кохалася в поезії. Завдяки їй Наталя уже в чотири роки вміла читати і рахувати, згодом опанувала іноземні мови, фортепіано, живопис, а також крій і шиття, котрими тішилася усе життя. Батько мав історико-філологічну та економічну вищі освіти, чин дійсного статського радника, посаду віцедиректора Департаменту державного земельного майна і щиро пишався давнім козацьким походженням роду, що нараховував 17 полковників і переплівся з родинами Безбородьків, Граб’янок, Мировичів, Полуботків і Скоропадських. Діти змалку знали, що прізвищем завдячують Петру Забілі (Забілу) (1580–1689), який уславився як борзнянський полковник за Хмельницького, генеральний суддя за І. Брюховецького та був єдиним 105- річним генеральним обозним. У Російській імперії козацький рід Забілів трансформувався в родину Забелло. Дід Наталі Пармен Забелло був академіком Петербурзької академії мистецтв, відомим скульптором, його дядько Віктор Забіла – однокурсником М. Гоголя по Ніжинській гімназії, другом Т. Шевченка та М. Глінки, знаним українським поетом-романтиком. Тітка по матері, одна з найвродливіших жінок тогочасного Петербурга, була примою опери та дружиною Михайла Врубеля, котрий змалював її в образі “Царівни-лебеді” (1900 р.). А тітка по батькові – дружиною Миколи Ге. Сама Наталя стрічала чотирнадцятиліття улюбленицею та гордістю родини: вродлива, метка, обдарована дівчинка обіцяла вирости в одну з найяскравіших петербурзьких красунь. Та переворот 1917 р. буквально перекинув її життя з ніг на голову. Після Корнилівських заворушень Забелло були вимушені тікати до селища Люботин поблизу Харкова, куди раніше приїздили до місцевих поміщиків “на суниці” оздоровлювати Наталю. Крізь які випробування довелося пройти непристосованій до життя жінці із сімома дітьми (громадянська війна, голод, тиф), Наталя Забіла разом із сестрою розповість лише у 1935 р. у романі “Семафори відкрито”. А тоді підліток, одна зі “старших” дітей, вона екстерном закінчила гімназію та почала працювати: спершу – в Люботинському Укрпрофсожі, згодом – у залізничній школі вчителькою. Усе, що вчора було її гордістю й честю – древній шанований рід, достойна освіта, хороші манери – стало небезпечною ознакою “ворожої приналежності”. Розумна, беручка, активна Наталя пристосовується серед “будівників нового світу” як може: стає депутаткою сільської ради, делегаткою низки повітових з‘їздів рад, очолює жінвідділ райкому та вже як “селянська” поетка зближається з майбутніми “плужанами”, вступає на історичний відділ Харківського інституту народної освіти. По закінченні працює співробітницею редакції журналу “Нова книга”, вченим секретарем Української книжкової палати. Але й у роки навчання, й далі, зважаючи на “далеко не пролетарське походження”, жахається кожної чергової “чистки”. Натомість у ці роки Забіла – уже відома літераторка. Віршувала Наталя змалку, але російською. Вперше українська поезія “Війна війні” (за власним зізнанням “дуже наївний і недосконалий віршик”) із підписом “Н. З.” була опублікована 3 серпня 1924 р. у кам’янець-подільській газеті “Червоний кордон”, яку заснував і редагував її чоловік Сава Божко. По тому щороку виходять поетичні збірочки, зокрема й для малюків, які відразу полюбили нову авторку. Та попри те, що твори Забіли були рекомендовані Народним комісаріатом освіти для шкільних і дитячих бібліотек, її перша поетична казка “Пригоди автобуса” (1928) зазнала такої нищівної критики від харківських педологів за “розважальність” і “надмірну” вигадку, що письменниця два роки не могла писати. “Неймовірно тяжко виходити в світ зі своїми передуманими сто разів, виношеними, викоханими творами… до них звикаєш, як до дітей своїх, а потім – ось, беріть. І тоді тільки наче стиснеш руки й зуби й дивишся, як їх спочатку перекрутять в друкові, потім кожний посвоєму розтлумачить і почнуть судити…”, – зізнавалася вона у 1929 р. Водночас і власні діти завдавали Наталі Львівні невимовного болю. Саме вони, а зовсім не чоловіки, були її невтолимою спрагою, осердям її палкої душі. Двадцятитрирічна поетеса з вбивчою відвертістю зізнавалася: Любий мій! Я перш за все – самиця, І для мене діти – перш за все. (1926 р.) Забілу тих років закохано змальовує у “Третій роті” В. Сосюра: “…Вона була дуже красива ніжною і мрійною жіночою красотою з правильними рисами обличчя, тонкими крилатими бровами й довгими віями, за яким сіяли карі сонця її чудесних, глибоких, як щастя, очей”. Ті дивовижні очі, а ще глухий сміх, сяйлива дитяча усмішка “генеральської дочки” та вишукані манери, що проступали в кожному русі, стали причиною настійної чоловічої уваги і щирої жіночої ненависті. Натомість Наталя потребувала, найперше, захищеного і гармонійного (як було в її дитинстві) родинного “гнізда”. Вона бере шлюб із “справжнім козарлюгою” та перспективним партійним “селянським письменником” Савою Божком. Але той, не криючись називає дружину “дворянською відщепенкою”, хизуючись, що одружився, аби її “перевиховати”, та бездарно зраджує. Наталя раз за разом втрачає вагітності, довгоочікуване народження сина Тараса не привертає “примітивного донжуана” та “кочівника” до родинного життя, і шлюб розпадається. Марною виявилася й наступна спроба створити власний родинний світ. Старший і на позір розважливий поет Антін Шмигельський так збиткувався з неї, малого сина й доньок, що зажив слави “скотини” та “найнесимпатичнішої людини” будинку “Слово”, а на додачу ще й виявився сексотом. Якщо Тарасик ріс міцним, цікавим до всього, задерикуватим хлопчиськом (“Коли я почала писати про малого Тараса, мимоволі уявила його зовні схожим на свавільного і жвавого хлопчика, сина моєї найближчої подруги – Наталі Забіли”, – писала згодом О. Іваненко), – то донечки народжувалися хворобливими і згасали в дитинстві, двоє – у лихолітті 30-х рр., а наймолодша – у повоєння. Вимріяна велика щаслива родина стала найяскравішим міфом творчого світу Забіли: безмежна нереалізована материнська любов, як сонячний бурштин, зберегла у словах і щебетливу непосиду Ясочку, і Галочку-стрибалочку, і заповзяту Марину Дмитрівну. У 1930 р. письменниця остаточно переходить на творчу роботу. Чітко окреслюється її авторський стиль, котрий визначають повага до дитини, чіткість і простота викладу, довірлива, щира інтонація оповіді, без повчального тону чи поверхової “смішкуватості”, та “материнська” повсюдна присутність автора поряд із дитиною-персонажем. Лірична героїня Забіли – ніби сонце, що своїм теплом і світлом робить видимим і безпечним для дитини весь білий світ. Лише зростай! Упродовж страшних 30-х рр. письменниця зблизилася з художником Дмитром Шавикіним, який згодом став її чоловіком. Видається, що саме його віра у таланті силу Наталі Львівни та настійна вимога “плюнути на всіх і вся” та “бути собою”, “повірити в себе”, стали одним із ключових чинників появи того культурного феномену, який ми знаємо під титлою “Наталя Забіла”. Письменниця, звільняючись, “виписує” власний травматичний досвід у автобіографічних повістях “Тракторбуд” (1931–1933) і “Семафори відкрито” (1935), вступає до Спілки письменників України (1934) та раз і на завжди виходить із ролі “жертви”, перетворюючись на “вагому” та навіть “небезпечну” постать: відновлює давні зв’язки у “столицях” уже радянської імперії, відплачує партійним, освітянським і літературним маніпуляторам їхньою ж монетою, знаходить, підтримує та “висуває” близьких собі за духом людей, творячи мережу надійних і впливових однодумців, а головне – свідомо продукує найкращий “продукт”, запитуваний часом, закріплюючись серед провідних авторів України. Завбачливо зосередившись на творчості для наймолодших, де ймовірність написати щось “ідеологічно слабке” була найменшою, поряд із злободенною “публіцистикою для малят” Забіла творить перші українські розвивальні книжечки-картинки, переспівує народні та пише віршованою прозою власні казки. Упродовж страхітливого 1933 р. у журналі “Тук-тук” друкують її серію написаних ритмізованою прозою родинних оповідок про дівчинку Ясю, що склалася згодом в уславлену “Ясоччину книжечку” (1934). Від жаху репресій кінця 30-х рр. письменниця внутрішньо відсторонюється, занурившись у літописні часи Київської Русі. Її поетичний переспів для дітей “Слова про Ігорів похід”, опублікований у травні 1938 р. у журналі “Піонерія”, досі один із найкращих.
Ідилічну картину тогочасного “малого світу” Забіли можна прозирнути в чудовій поетичній замальовці “Про дівчинку Маринку та руду кішку” (1939), де “повна хата щастя”, бо є усміхнене маля в колисці, і привітна до сестрички старша донечка, і закохані батьки. Та 1938 р. репресують Саву Божка і Наталя, переймаючись долею спільного сина та всієї родини, нарешті вступає до лав компартії, стає заступницею секретаря парторганізації Харківської спілки письменників, депутатом Харківської обласної ради народних депутатів, належно “відгукується” на приєднання Західної України до “радянської материзни” (“Дві дівчинки”, 1939). Символічно на цьому тлі прочитується її книжечка “Про дівчинку, яка всього боялася” (1938), маленька героїня котрої живе у постійному ірраціональному страху перед невідомим. Неочікувано для всіх дівчинка виявляє мужність перед справжньою небезпекою, відігнавши шуліку від квочки з курчатами. Певно, тут підсвідомо виявилися настрої самої Забіли, вкотре певної, що здолає будь-що, захищаючи свою родину. Друга світова застає Наталю Львівну зненацька та, судячи з листування, абсолютно не готовою усвідомити масштаб і наслідки катастрофи, з якою довелося зіткнулися. Син опиняється в Алтайському краї, а згодом як лейтенант-мінометник – на фронті. Письменницю з чоловіком евакуюють до Алма-Ати, де вона працює у редколегії “Агітвікон” та літконсультантом у редакції газети “Казахстанська правда”. Інші члени великої родини також опиняються в різних кінцях Союзу, на різних фронтах, на десятиліття втрачають зв’язок одне з одним. Повернувшись до Харкова у 1943 р., Забіла обіймає посаду голови комісії облради з соціальної культури, очолює Харківську організацію СПУ (1944–1947), а в 1945 р. – відроджений у Києві харківський журнал “Жовтеня”, звичну нам назву якого “Барвінок” вона запропонувала та “пробила” при підтримці П. Тичини. Повоєнні побутові труднощі та значне коло обов’язків майже не залишали місця для творчості. Та саме у 1945 р. написана одна з найвідоміших поезій – “Марина Дмитрівна”. Важко знайти в українській літературі для дітей настільки поважливе і трепетне ставлення автора до “труду дорослішання” дитини! Поетесі вдалося вловити саму суть дитинства як пори щоденної наполегливої невтомної праці над собою та освоєнням довколишнього світу. Праці як потреби самовираження та самоутвердження.
Доля цієї непересічної жінки зі шляхетної родини, котрій випало з 14-ти років взяти на себе відповідальність за своє життя та близьких, вмістила всі карколомні звиви ХХ ст. Постійно загрожена та упосліджена в роки розгортання радянської влади “генеральська дочка”, хвороблива, викохана в тепличних умовах люблячої впливової родини романтична дівчинка Тася Забелло пройшла люте горнило випробувань, зберігши шляхетну “рівну спину” до глибокої старості. І, що найважливіше, не втративши невичерпної здатності любити – світ, людей, саму можливість життя – усе те, що ми окреслюємо як людяність. Уже Наталя Львівна Забіла, визнана дитяча письменниця і радянська функціонерка, посіла вагоме місце на вершині офіціозу, убезпечивши себе та послідовно роздавши “борги” кривдникам.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
