Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Народний звичай · “Її рядки досі цитують напам’ять діткам, а казки читають, будучи певними, що то і є “українські народні казки”. · с. 15сторінка оригіналу ↗

Духовний пам’ятник батькам

Слово Просвіти, №10 за 2023 рік

1947 р. приносить Україні черговий голод і нищення повоєнного “свободомислія” присланим на “посилення” партійних лав Кагановичем. Натренована десятиліттями вимушеного пристосуванства, що поступово стало загально прийнятим “правилом ігор” української інтелігенції, Н. Забіла відразу видає нагора уславлену всіма радянськими критиками збірочку “Наша Батьківщина” (1947). Достойно заримований географічний атлас СРСР, доповнений низкою історичних оповідок та ідеологічних штампів цілком підтвердив лояльність авторки до влади. У цей час Наталя Львівна жила “на дві хати”: чоловік-художник знайшов себе у Києві, а вона почувалася певно в “підкореному” Харкові, де нарешті достойно облаштувалася вся чимала родина, а відкрите роздратування колег її “вхожістю” у київські та московські “кабінети”, накладами і частим друком книжок, не лякало. Тривожили цю пристрасну життєлюбну жінку лише постійні розлуки з коханим і невідворотність старості. У 1951 р. Н. Забіла вкотре змушена хоронити донечку. Старший син уже мав свою родину. Єдина “власне її людина” – чоловік Дмитро був у Києві. Там само були й найближчі подруги-письменниці. Та головне – у Києві не було жодної “рідної” могили. Забіла погоджується на переїзд. Якщо зважити на листування, щирою киянкою Наталя Львівна так і не стала, хоча книжечка “Рідний Київ” (1957) пронизана щирою симпатією та глибокою повагою до міста. Єдиним по-справжньому “рідним” місцем була дача у Конча-Заспі, куди намагалася втекти за будь-якої нагоди. Тут упродовж її подальшого життя збиралися родичі та друзі, тут вона знову оберталася з величної офіціозної “Наталі Забіли” в самозречену романтичну “Тасю”. У 1956 р. Наталя Львівна збирає в окрему книжечку “Про дівчинку Маринку” вірші різних років, об‘єднані спільним образом кмітливої, працьовитої та напрочуд цікавої до життя дівчинки. Від цього часу ідалі з її творчості зникає “фірмова” лірика родинності, поступаючись місцем більше відстороненим жанрам. А поява онука вігукується вже суто “хлоп‘ячим” тяжінням до прикладного, іскристим гумором і динамікою (фантастична повість “Дивовижні пригоди хлопчика Юрчика та його діда” (1964 р.), збірочка “Стояла собі хатка” (1964), п’єса-фантазія “Перший крок” (1968). Попри офіційне визнання, лише у 1960 р. уже 57-річну Наталю Забілу вперше нагородили на “державному рівні” орденом “Знак пошани”, а в 1963 р., до ювілею – орденом Трудового Червоного Прапора. Тоді ж вийшло досі єдине присвячене її творчості монографічне дослідження – “Наталя Забіла: риси літературного портрета” В. Бичка. У 70-х рр. Забіла нарешті остаточно утвердилася на номенклатурному “олімпі”. Усе творче життя скрізь і всюди вона декларувала, що належить “...до тих письменників, які зростали разом із Радянською країною”, але ніде й ніколи не скотилася до бездумної виконавиці соціальних замовлень. Навіть жорсткий в оцінці її постаті В. Костюченко визнає: “Закон художності вона сповідувала у своїх творах послідовно і твердо захищала його як теоретик літератури для дітей”. До речі, саме Наталя Львівна доклалася до появи знакової для української культури антології української художньої літератури для дітей “Веселка” та першого вітчизняного літературно-критичного видання про дитячу книгу альманаху “Весняні обрії”. Її виступи та публікації зіграли важливу роль у розкритті специфіки дитячої літератури, усвідомленні її місця в історико-літературному процесі й не втратили актуальності донині. Наприкінці свого драматичного, напруженого, але плідного та попри все успішного життя, Наталя Забіла не лише не спинила творчого поступу, а й спромоглася на вікопомні, знакові для української літератури для дітей тексти. Йдеться насамперед про чудову драматичну поему “Троянові діти” (1971), що й нині є зразком жанру. Частково поштовхом до написання твору стала смерть сина та чоловіка Наталі Львівни. Особиста драма наповнила невигаданим болем і щирістю монологи Либіді, а стрункий напружений сюжет, чудова метафорична мова, дух високого патріотизму та чітка гуманістична позиція зробили твір одним із кращих здобутків української драматургії для юні. У 1972 р. за драматичну поему “Троянові діти”, п’єсу-фантазію “Перший крок” та поетичні твори Наталі Забілі першій серед дитячих письменників присуджують вперше в історії України започатковану відзнаку у галузі дитячої літератури – премію імені Лесі Українки. Драматично-феєрична історія її вручення та перебіг змін у ставленні письменниці до цієї події заслуговують окремої розвідки. Наведу лише одну цитату з листа Забіли до сестри: “Вчера я была очень импозантна (мне было важно, т. к. меня с рядом других “стариков” посадили в президию): на мне был новый черный костюмчик … а на груди – совершенно уникальная, ещё ни у кого на всем свете, кроме меня, не имеющаяся, медаль – а именно: премии им. Леси Украинки. Я потому её и надела: ордена-то у всех есть, а медаль такая пока у меня одной! Все подходили и рассматривали, а я забавлялась”. До 70-ліття письменниці у “Веселці” підготували чотиритомник її творів для дітей в оновлених Забілою редакціях. У ювілейний 1973 р. вручили орден Жовтневої революції, згодом, а в 1981 р. нагородили літературною премією ім. О. Копиленка. Про письменницю багато, захоплено та, на жаль, одноманітно пишуть радянські критики. Натомість вона багато і плідно працює, зокрема в жанрі літературної казки та перекладу. Також, як і на початку творчого шляху Забілу приваблює сповнена див щирої української старожитності народна казка. А ще, як засвідчує листування, Наталя Львівна захоплено читає новинки та перечитує класику, а будучи затятою любителькою футболу й хокею, з головою поринає у “фанатські” пристрасті та щодня залишається на зв’язку з величезною кількістю людей, не згірше просунутої сучасної блогерки. У 1978 р. Н. Забіла укладає найповніше прижиттєве видання своєї “дорослої” лірики “Три чверті віку”, ніби намагаючись хоч наприкінці життя розкрити “не дитячі” сторони своєї пристрасної й до скону ніким не притлумленої натури. На порозі вісімдесятиліття вона вперше відкрито розповідає на сторінках преси про давній шляхетний рід і власне “не пролетарське” щасливе дитинство, у листуванні, не криючись, пише, що в нащадках по всіх лініях “кров бере своє”, та відверто захоплено, нарешті без ідеологічних “реверансів”, говорить про творчість близьких їй за духом колег і …завчено продовжує декларувати відданість панівним ідеалам в офіційних друках і виступах. Померла Наталя Львівна 6 лютого 1985 р. у Києві на самоті. У 1989 р. журнал “Малятко”, з яким письменниця співпрацювала від його появи й до своєї кончини, заснував премію імені Наталі Забіли. Її іменем названо вулиці та бібліотеки. Її рядки досі цитують напам’ять діткам, а казки читають, будучи певними, що то і є “українські народні казки”. Кожен із її творів, навіть ті з них, що написані на вимогу часу, в суті своїй є, як писав В. Бичко: “материнською піснею, цікавою, барвистою, розумною, клопіткою, дбайливою”. А що усі ми з народження до смерті залишаємося в душі “дітьми” та прагнемо бути “дітьми Його” (бо ж лише їм відкрите Царство Боже!), то сердечний материнський творчий чин Наталі Забіли з покоління в покоління знаходить відгук у людських душах. Сподіваюся, що і драматична доля цієї неймовірної жінки, що увібрала й переломила в собі на веселкові барви усі люті відтінки буремного ХХ ст., буде колись уповні досліджена та розказана. З тією ж мірою людяності та простоти, з якою вона говорить до нас і, вірю, говоритиме до наших онуків. Фольклор як форма суспільної повсякденної свідомості – один із найважливіших чинників ідентифікації громадян за національною ознакою, адже твориться й поширюється мовою спільноти і засвідчує тяглість традиції, здатність реагувати на виклики часу, постійно оновлюватись і залишатися актуальним засобом формування інтелектуально-духовного, емоційного, естетичного, морального буття. Микола ДМИТРЕНКО, доктор філологічних наук, професор Творцями й носіями фольклору є передусім естетично розвинені особистості з чудовою пам’яттю. Таких унікальних талановитих казкарів, оповідачів, співачок із народу чимало в кожному українському краї (згадаймо Марусю Чурай із Полтавщини, Явдоху Зуїху, Настю Присяжнюк із Поділля, Уляну Кот із Волині, Андрія Калина із Закарпаття). Та все ж варто наголосити: кожна людина володіє певним запасом уснопоетичних скарбів, поширює їх у родинному колі чи поза домашнім побутом. Фольклор виникає, твориться в певному локальному середовищі (сім’ї, населеному пункті, сільському чи міському професійному колективі) і поширюється, стає надбанням населення регіону чи й усієї етнічної спільноти. Яскравий приклад життя усної традиційної культури в окремо взятому осередку – велика за обсягом збірка фольклорних творів зі зворушливою назвою “Слухай, сину…”, що їх записав відомий український учений і педагог, викладач Ужгородського університету Іван Сенько від своїх батьків – матері Марії та батька Михайла – в селі Келечин Міжгірського району Закарпаття. Це видання засвідчує: окрім кількох збірок пісень, що їх записали вдячні сини й дочки від своїх матерів, сучасна українська фольклористика збагатилася уснопоетичними скарбами різних жанрів. Прикметно, що збирач і упорядник збірки подав записані матеріали не за звичною класифікацією (від календарно-обрядових до суспільно-і родинно-побутових; пісенні твори окремо, оповідні окремо), аза логікою людського життя і певними тематичними блоками-концептами: “Дитинство”, “Кохання”, “Сім’я”, “Господарювання”, “Дозвілля”, “Віра”, “Пам’ять”, “Мудрість”, “Старість”. У межах цих розділів твори подано також специфічно: майже в кожному є коломийки й казки. У першому розділі “Дитинство” вміщено “пісні на хрестинах”, колядки дітям, забавлянки, скоромовки, дитячі ігри, заклички, казки, притчі, колядки підліткам. Різножанрові зразки подано в розділі “Кохання”. Є тут коломийки, власне ліричні пісні про кохання, а також заробітчанські про розлуку, в’язанки рекрутських коломийок, балади про трагедії закоханих, ворожіння відданиць, колядки парубкові та відданиці, опис келечинського весілля та весільні пісні-ладканки. Легендою “Чому чоловік у сім’ї старший” відкривається розділ “Сім’я”. Далі – пісні про сімейне життя, про розлуку, балади про трагедії в сімейному житті, бувальщини про сімейні негаразди, притчеві уроки батькам і дітям, колядки газдині. Як логічне продовження останньої рубрики наступний розділ “Господарювання” починають колядки господареві. Цікаві господарські ворожіння, прикмети про погоду, етнологічні розповіді про хліборобство, вівчарство, роботу в лісі, їжу, одяг. На завершення розділу подано текст (за трактуванням Івана Сенька) “пісні газдівського застілля” “Ой дубе, дубе…”. Фактично цей твір – один із варіантів відомої в Україні рекрутської пісні “Дубе, дубе зелений”, проте з розлогої двокомпонентної структури (питання – відповідь) другу частину в закарпатському варіанті втрачено: на запитання в куплетах у першому: хто буде дуба рубати, як він (легінь, парубок, молодик) “піде вандровати”, у другому: хто буде травку косить, як він “піде саблю носить”, у третьому: хто буде жито жати, як він “піде воювати”, у четвертому й останньому: хто буде “винце червеноє” пити, як він “піде в землю гнити” лише в двох середніх констатується: “травка некошена”, “жито неізжате”. Більшість варіантів зі Слобожанщини, Середньої Наддніпрянщини, Полісся й Поділля мають відповідь дуба, травки, дівчини: “Інший мене…” (рубать, косить, любить буде), що, з одного боку, поглиблює трагізм ситуації, а з другого – забезпечує перспективу, соціальний оптимізм. Різножанрові твори вміщено в розділі “Дозвілля”: в’язанки коломийок, коломийки застольні, жартівливі, приспівки до танцю, казки (зокрема: “Як вівчар чорта перехитрив”, “Як циган побував на тім світі”, “Як дідо трьох цапів подоїв”, “Чарівна лопата”, “Як бабину доньку царський син засватав”, “Про чоловіка, який розумів бесіду звірів”), анекдоти (чотирнадцять зразків). У розділі “Віра” подано апокрифічні, топонімічні легенди, християнські колядки, демонологічні билиці, антибилиці, зразки ворожінь, замовлянь, повір’їв, тлумачень снів, добірки лайок і прокльонів, а також тостів і віншувань. У деяких підрозділах упорядник застосував дрібнішу рубрикацію. Скажімо, твори, об’єднані назвою “Лайки, прокльони”, поділено на такі групи: жартівливі (“Дощ би тя намочив!”, “Качка би тя копнула!”, “Мачка (кішка) би тобі губи облизала!”, “Миші би твою мачку з’їли!”), міфологічні (“Сонце би на тя не гріло!”, “Перун би в тебе тріснув!”, “Вода би тя примулила!”, “Чорт би тобов сіпав!” та ін.), зразки з побажанням лиха, хвороб, смерті (“Тогди би сь оженився, коли у мене на долоні волосся виросте”, “Держав би сь на силах, як пісок на вилах!”, “Пір’я би ти в гиртанці (в горлі) виросло!”, “Ходив би сь з торбою по світу!”, “Хижу би ти люди обходили!” та ін.). Тости, віншування класифіковано так: дітям; відданиці, легіневі; молодим на весіллі; колядники – газді й газдині; гостям за столом (“Здорові пийте та довго жийте!”). “Пам’ять” – тут переважно твори жан8 рів неказкової прози: міфологічні оповіді про велетів, оповіді про татарів і турків, пе8 рекази – про правителів, про розбійників, про опришків, про панські порядки, про Миколу Шугая, Ілька Липея. Подано пісні про Першу світову війну, матеріали з часів Карпатської України, Другої світової війни, бувальщини радянського часу та про Шоп8 ляка-Козака, анекдоти радянського часу. У розділі “Мудрість” уміщено прислів’я, загадки, народні порівняння, притчі “Чиє ім’я згадують частіше”, “Чому бувають війни” та ін. Окрему рубрику, як і в попередньому розділі, присвячено Шопляку-Козаку (мабуть, варто було б ці матеріали об’єднати в підрозділ “Мудрість Шопляка-Козака”). “Старість – не радість” – лейтмотив розділу “Старість”. Тут різножанрові зразки: коломийки, притчі, легенди, перекази (“Як старих людей відвозили в ліс”, “Чому люди не знають про час своєї смерті” та ін.), пісні про смерть-розлуку, похоронні пісні, а також підрозділи “Сни віщують смерть”, “Повір’я про передвісників смерті”. На завершення збірки подано розділ “Мелодії”, “Післямову”, “Словник маловживаних слів” та “Додаток” (“Довгий шлях від рукопису до книги” – перший варіант збірки “Слухай, сину…” укладено 1979 р.). У книжці вміщено чорно-білі світлини з родинного життя Сеньків. У “Післямові” Іван Сенько слушно наголошує: “Краса і мудрість. А ще інформативність і народна дидактика. Так можу з погордою сказати про фольклорні скарби моїх батьків – Марії Василівни Сенько і Михайла Федоровича Сенька. Записуючи і публікуючи їх, керувався одним: що від народу взято – нехай народу й повернеться”. Вдячний син своїх пращурів і вірний син України фольклорист Іван Сенько фундаментальним виданням “Слухай, сину…” поставив гідний духовний пам’ятник своїм батькам, своєму верховинському краю, Батьківщині. Сенько Іван. Слухай, сину… Фольклорні скарби подружжя Ма* рії і Михайла Сеньків із закарпатського села Келечин у записах їх сина Івана. – Ужгород: TIMPANI, 2022. – 396 с.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин