Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Разом до Перемоги! · “Шануймося, український народе, бо ми того варті!“ · с. 2сторінка оригіналу ↗

Весна йде, час сіяти зерно нашої Перемоги

Слово Просвіти, №10 за 2023 рік

Минула зима, на яку покладала всі свої надії московська орда у війні проти волі та існування України. Читачі, певне, пам’ятають мої розлогі міркування пізньої осені щодо сподівань московських окупантів на свого улюбленого “генерала Зиму” та мої прогнози щодо результатів зимової кампанії в цій війні. Віктор СКОРИК, оглядач “СП” Нашою метою було (і досі є) з найменшими втратами утримати лінію фронту в межах, які склались на початок зими, щоб дочекатись весни, а потім, коли висохне ґрунт після весняних паводків, перейти у визвольний наступ – тоді, коли всі струмки і притоки постачання зброї та боєприпасів від наших партнерів нарешті зіллються в могутню ріку українського наступу, потужний вал якої змиє всю нацистську нечисть московитів у смердючі заліщанські скрєпи-болота, поверне орду до їхніх смертоносних “істоков”. Окупанти сподівалися скористатися суворими умовами зими, виснажити, задушити холодом наші міста й села, змучити ракетним терором, а головне – скористатися браком озброєння та голодом на боєприпаси в наших військах і до весни забезпечити умови для здійснення своєї “історичної місії” – остаточного вирішення “українського питання”, знищення України як держави. Тож саме зараз настав час підбити підсумки зимової кампанії та зірко заглянути в майбутнє. Бог і доля люблять сміливих та сильних духом – тих, хто не сподівається на щось або когось, а власноруч творить своє майбуття з вірою в душі, розумом у голові, майстерністю своїх рук та любов’ю в своїх серцях до добра і ненавистю – до зла. Ми це зробили, ми це робимо. Небо нам послало м’яку зиму, а наш всенародний гарт – незламну стійкість. Ми пережили смертоносні ракетні зграї в небі, навчились їх нищити і перебудували фактично всю систему енергетики в неймовірно стислі терміни таким чином, що вона стала гнучкою, невразливою і стійкою настільки, що ворог втратив свої сподівання задушити український народ холодом, голодом і страхом. Ракети майже закінчились, ефективність ворожого ракетного терору зведена до мінімуму, а надалі ми закриємо цей ґештальт, коли до нас прийдуть наші друзі – “Петріоти” та “Мамби”, щоб щільно й надійно закрити наше небо від досі невразливих балістичних та гіперзвукових ракет. Наше військо в умовах суттєвої нестачі зброї та боєприпасів, а отже, неможливості вести ефективні наступальні дії, тим більше, в зимових умовах, зосередилось на захисті тих позицій, які склались на початок зими, після врожайної осені, коли ми повернули собі десятки тисяч квадратних кілометрів української землі. За період зими ворог несамовито, не рахуючись з будь-якими власними жертвами, намагався просунутись углиб територій України. Ворог побачив і зрозумів, що це фактично його останній шанс в окупаційних зазіханнях. Рішучі дії Українського народу і гучний хеві-метал голос “Рамштайнів” однозначно підтвердили: імперії зла навесні буде зле, тому ворог поспішав і кинув усі наявні сили для відновлення своїх територіальних загарбань. І що з цього вийшло? Головною і першорядною метою ворог визначив для себе бодай вийти на адміністративні кордони Луганської та Донецької областей, а також видовбати собі назад стратегічно важливий Куп’янський вузол на Харківщині та водночас протягом зими окопатись на лівобережній Херсонщині та окупованій частині Запорізької області і надалі, після зими, чинити за обставинами та за своїм улюбленим принципом “давно вкрадене (загарбане) не вважається вкраденим”. На виході із зими, завдяки неймовірним зусиллям і власним втратам, їм вдалось просунутись на Куп’янському напрямку “аж” на кілька кілометрів, відновити окупацію двох невеликих населених пунктів, на Сватовському напрямку теж лише до десятка кілометрів за кілька місяців, біля Кремінної взагалі фактично без просувань. Але головні свої надії ворог плекав і зосередив зусилля на Донеччині – Бахмутський, Авдіївський, Мар’їнський та Вугледарський напрямки. Загалом за всі місяці зими противник спромігся окупувати кілька сотень квадратних кілометрів. Це неприємна істина, але яка вже є. Кожне втрачене життя українця, кожен метр втраченої своєї землі нам болить. Але війна є війна, на війні є втрати і перемоги. Тимчасова втрата кількох сотень квадратних кілометрів нашої землі – це та ціна, яку ми заплатили, щоб вистояти взимку, а навесні, влітку та восени повернути собі сотню тисяч кілометрів священної землі українців. Тоді, коли об’ємно надійде зброя, снаряди та воїни, навчені воювати сучасною, високотехнологічною, новітньою зброєю. Зима не минула для нас намарно. Попри незначні територіальні втрати та тимчасову втрату можливостей для свого наступу, наші війська ефективно виснажили ворога, результативно скоротили його військовий потенціал чисельно і якісно. Яскравий приклад – Вугледарський феномен, який став видатною сторінкою в історії цієї війни з імперією зла: щонайменше 130 танків та БТРів були знищені буквально за кілька днів боїв як результат майстерних і винахідливих дій українських вояків. Для порівняння нагадаю, що Валерій Залужний у грудні просив у наших західних партнерів 300 танків, щоб змінити хід війни на свою користь. А тут знищено одразу 130 танків ворога лише за кілька днів! Блискучий успіх! Великий внесок у нашу майбутню повну перемогу над ворогом. Але головним напрямком і місцем бойових дій цієї зими став Бахмут. Це місто, яке борониться від ворога вже 8 місяців, з липня, протистоїть найелітнішим та найзатятішим формуванням окупаційних збройних сил орди. Найгарячіші події почались саме взимку, найбільше – у другій половині зими. Для окупантів Бахмут є маніакальною ціллю задля підтримання імперського духу на теренах своєї орди. Крім того, злам опору Бахмута в уявленнях кремлівських стратегів є відправною точкою для наступу на Слов’янськ і Краматорськ і, таким чином, виходом на північно-східний адміністративний район Донецької області, щоб отримати собі бодай якийсь втішний приз на цьому етапі війни. Нагадаю, що напередодні зими абсолютна більшість експертів та аналітиків – від “диванних” до з генеральськими погонами – наші, західні, а особливо московитські, – віщували ледь не неминучість зимового великого наступу орди. Попри ці віщування я прогнозував, що такий наступ неможливий, його ймовірність близька до нуля. Певне, читачі моїх дописів можуть згадати ці мої висновки та аргументацію. Натомість я прогнозував велику ймовірність локальних наступів ворога взимку та імітацію “великого наступу”, який потрібний імперцям для прикриття свого сорому й немочі в цій війні і слугував би лякалкою, розкрученою за допомогою масовано організованої ІПСО у світових, українських та власних медіа. Саме такою імітацією, лякалкою та ІПСО став Бахмут останнього місяця. Ворог поспішає до настання періоду весняної багнюки здобути хоч щось, хоч якусь “велику” перемогу, що підняло б зловісний дух всєя Московія, а також, завдяки розкрутки методами ІПСО пригнітило б моральний стан українців і спрямувало суспільну думку на здачу Бахмута. І саме зараз ця гібридна ІПСО-війна, на жаль, набрала чималих обертів у соціальних мережах та в суспільних настроях в Україні та деякою мірою на Заході. Для правильного висновку щодо дій в Бахмуті потрібні знання цілої множини чинників, які у більшості є недоступними не тільки для пересічних громадян, а й для аналітиків та експерті (принаймні вони себе так називають). Це й переміщення військ, техніки, боєприпасів, тактичні задуми штабів, темпи і терміни прибуття західної допомоги, наявність резервів тощо і тощо. А ще знання топографії місцевості, знання і врахування співвідношення сторін битви, чисельність втрат і можливих набутків, прогнози погоди тощо. Великого стратегічного значення Бахмут справді не має. Але боронитися проти ворожого наступу після відходу наших військ з Бахмута було б значно важче, оскільки, хоча й готові фортифікаційні лінії за Бахмутом у бік Краматорська, Слов’янська, Часового Яру та Костянтинівки, але всетаки вони значно поступаються можливостям оборони в такому місті, як Бахмут. Варто зазначити, що Бахмут знаходиться у вигідних топографічних умовах, які сприяють обороні у місті. Це давнє військове укріплення невипадково, бо там зручно тримати оборону. Місто знаходиться на панівній височині, добре прикрите річкою Бахмуткою та численними рукавами-притоками. Я знаю це місто не теоретично, я там служив офіцером у військовій частині – танковій дивізії, тому це місто і знайоме, і до болю рідне. Саме тому, після того, як ворог підійшов із півночі, були підірвані два мости, аби максимально ускладнити вхід у місто з того боку, також саме тому зараз було прийнято правильне рішення вийти з лівого берега Бахмутки, не боронити лівобережний Бахмут, забудований переважно приватним сектором і, що важливіше, знаходиться на пологому низькому лівому березі. Натомість – зосередити всі наявні сили на високому правому березі, де й розташований історичний Бахмут, основні міські квартали, у яких є змога значно ефективніше боронитися. Чи є сенс далі боронити місто? Так! Його треба боронити. Бахмут — чудовий форпост. Бахмут смертельним пилососом висмоктує ворожі сили, змушує ворога концентруватися тут і тільки тут. Тим часом (хто знає?), тихо готувати свій наступ, український, можливо, зовсім в іншому місці і за інших обставин. За оцінками західних джерел – звісно, тих, яким можна більшменш довіряти, – співвідношення втрат у Бахмуті становить 1:5. На одного загиблого українського воїна ми відповідаємо п’ятьма вбитими ворогами. Так, втрати життів наших воїнів великі й безповоротні. Але це війна, і багатократно більші втрати ворога наближають нас до нашої спільної мети – перемоги. Там, де наші втрати менші, втрати ворога у більше, ніж у чотири рази – саме у стільки разів більша чисельність мешканців орди, ніж в Україні, – там наш успіх. Ціною і наших втрат, але іншого шляху у війні немає. Бахмут необхідно тримати стільки, скільки є сил і можливостей. І тут справа не в символах та пропаганді, хоча є й такі настрої та хиби у чинної влади. Тут справа у військових потребах та можливостях. Так, місто зараз у критичному оточенні з трьох сторін, але, по-перше, зберігається під контролем автомобільна дорога на Костянтинівку, та й на Часів Яр є можливість дістатися, хоча й під обстрілами ворога, але можливість відходу, за обставинами, є. Зараз важливо утримати місто принаймні до початку розкисання ґрунтів після зими. Тоді в найгіршому випадку, якщо не вийде утримати контроль за дорогами, – а це логістика війни, і місто доведеться залишити, то ворог не зможе наступати тривалий час далі – на Краматорськ та Слов’янськ: по багнюці ефективний наступ неможливий. Чи встигнуть у такому разі вийти з міста наші воїни вчасно? Так. Тому що, по-перше, нашої важкої техніки в місті небагато, якщо вона взагалі ще там є – її застосування в умовах міста не має сенсу, там діє переважно стрілецька зброя, міномети, гранатомети, легкі броньовані машини тощо. По-друге, більша частина особового складу наших військ, очевидно, виведена з міста, бо в умовах скорочення плацдарму боїв у межах кількох квадратних кілометрів правобережного Бахмут не потребує тієї кількості особового складу, який був раніше. Тому, враховуючи ці чинники, вихід (за потреби) з міста буде цілком можливим і без значних ускладнень та втрат. Для конспірологів: чому Сирський командує битвою в Бахмуті? Бо Бахмут є саме його колом відповідальності, він командувач Сухопутних військ ЗСУ. Чи є єдність поглядів на події в Бахмуті у Зеленського, Залужного та Сирського? Можуть бути деякі розбіжності, але в цьому питанні принципових розбіжностей не бачу. Протиставлення Залужного і Зеленського, поширене в значній частині суспільства, є деструктивним. Залужний цілком розумно і правильно, чітко і якісно виконує саме свої військові обов’язки – керівництва ЗСУ. Таке штучне протиставлення було б вишенькою на отруйному торті московських ІПСО. Він не політик, він воїн. Кожен повинен займатися тим, у чому він компетентний професіонал. В іншому разі – біда. Це ще раз вкрай болюче показав приклад виборів 2019 року. Це необхідно усвідомити. Щоб вижити суспільству і успішно розвиватися в демократичній державі. Насамкінець мушу сказати таке. Нас ніхто не переможе, якщо ми самі себе не переможемо. Так, не буду приховувати: мене дуже тривожить той роздрай, який панує зараз у суспільстві щодо чинної влади. Я противник цієї влади, категоричний і послідовний. Але ми воюємо зараз з лютим імперським ворогом, досвідченим і неймовірно підступним. Його мета – знищити нашу державу, і для цього у нього є два взаємопов’язаних засоби: воєнна сила і створення умов взаємопоборювання в Україні. Я знаю, що воєнну силу орди ми подолаємо, ми навчились цього, тож із допомогою наших західних партнерів ми це зло подолаємо. Але щоб виграти війну, ми повинні проявити суспільну мудрість і відповідальність. І без хайпу та галасу шукати те, що нас об’єднує, а не розділяє. Нас об’єднує незламне прагнення бути державою, бути вільною Україною – за змістом і сенсом. Нас об’єднує дух вільного українського народу. Все інше другорядне. Якщо це зрозуміємо – переможемо. Наш ворог чекає на наші помилки, по суті це його єдиний шанс у цій війні проти нашого існування. Тому наш єдиний шанс буття України – бути народом разом у боротьбі зі смертельним ворогом. Щодо подальших подій мої прогнози, які я надавав кілька місяців тому на шпальтах “Слова Просвіти”, не змінились. Зараз лаконічно про головне: квітень-травень – статус-кво, обережний початок наступальних дій ЗСУ. Червень-липень – широкий визвольний наступ. Шануймося, український народе, бо ми того варті! Слава ЗСУ! Слава Україні!

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин