Читацьке віче · “Потрібно небагато: національно#свідомий уряді таке ж керівництво навчальних закладів”. · с. 4сторінка оригіналу ↗
Кожен навчальний заклад – територія української мови
Слово Просвіти, №10 за 2023 рік
В’ячеслав ГНАТЮК
Нещодавня ухвала академічної конференції Києво-Могилянки про заборону студентам, викладачам та співробітникам закладу спілкуватися російською мовою в стінах університету – своєчасна й патріотична, особливо з огляду на розпочату росією криваву повномасштабну війну проти нашого народу. Це ще одна вичавлена з себе крапля московського раба на тернистому шляху українців до питомої національної ідентичності, до високої національної честі й гідності. Символічно, що таку заборону було накладено у вищому навчальному закладі – установі, де плекається найосвіченіша верства нації, її еліта, призначення якої – нести науку в суспільство, вести його за собою. Тому важливо, щоб саме в середовищі студентів і працівників цих вогнищ науки й культури панувала висока національна самосвідомість, повага до себе й до свого коріння. Десять років тому автор цих рядків, працюючи викладачем у Національному університеті “Львівська політехніка”, дізнався, що декілька доцентів і професорів кафедри філософії постійно спілкуються між собою російською в приміщенні кафедри. Така виклична й зухвала поведінка колишніх викладачів “наукового комунізму” і “марксистсько-ленінської філософії” обурила ме-
“Ми зібралися в символічний день – рівно рік тому, на п’ятий день повномасштабного вторгнення, Україна офіційно подала заявку на вступ до Європейського Союзу. Тож вшанування пам’яті загиблого лейтенанта ЗСУ в російсько-українській війні, викладача корейської мови Дениса Антіпова, який мріяв про європейську Україну, саме сьогодні невипадкове. Ми зустрілися, щоб перевідкрити пошкоджений внаслідок ракетного обстрілу 10 жовтня 2022 року середмістя Києва Центр корейської мови та літератури імені Дениса Антіпова, відбудувати який допомогли фінансово батьки воїна. Цей захід є свідченням нашої незламності і незнищенності. Ми продовжуємо працювати у воєнний час, кожен на своєму фронті, ми виховуємо нове покоління і водночас зберігаємо пам’ять про загиблих воїнів у російсько-українській війні, наближаючи таким чином нашу Перемогу”, – сказав ректор Київського національного університету імені Тараса Шевченка Володимир Бугров, розпочавши захід у холі Навчально-наукового інституту філології, де до річниці повномасштабного вторгнення рф в Україну організована не, і я зініціював розгляд цього питання на черговому засіданні правління Товариства “Просвіта” університету. Просвітяни погодилися зі мною, що у державному виші, та ще в такому, де свого часу навчалися провідники нації Степан Бандера й Роман Шухевич, має панувати державна мова не тільки на заняттях, а й загалом на території ВНЗ. Відбулася відповідна розмова з керівництвом Інституту гуманітарних і соціальних наук, до якого належала кафедра філософії, і російської мови стало не чутно на цій кафедрі. Отже, як показують ці приклади, в інститутах й університетах можна досить легко створити всуціль україномовну атмосферу, була б на це воля начальства та принциповість національно свідомих членів колективу. Нетерпимість до мови агресора й окупанта має стати повсюдною в усіх закладах освіти, починаючи від дитячого садка й до університету. Кожен із цих закладів повинен стати територією української мови. Добре, що такою територією стає один із найпрестижніших вишів нашої країни – Києво-Могилянська академія, яку очолює ректор Сергій Квіт. Погано те, що такою територією не стали за понад 30 років незалежної України всі школи, дитсадки й ВНЗ України, зокрема в той період, коли професор С. Квіт був міністром освіти й науки України. Від теперішнього очільника міністерства пана Шкарлета, колишнього “регіонала”, загрузлого в плагіатських скандалах, годі сподіватися такої принципової позиції. Не маю навіть певності, що в університеті “Чернігівська політехніка”, де до своєї міністерської посади працював ректором п. Шкарлет, усі викладачі ведуть заняття державною мовою, як того вимагає Закон про освіту. Не впевнений також у тому, що й в Одеській юридичній академії, очолюваній відомим Ківаловим, викладачі й студенти стовідсотково дотримуються режиму навчання державною мовою, не говорячи вже про системну боротьбу із російськомовним спілкуванням у цих навчальних закладах. Натомість забезпечення суцільного панування української мови саме в університетах й інститутах цілої країни здатне суттєво вплинути на рівень володіння й користування державною мовою на нижчих рівнях освіти – у середній школі й у дошкільних установах. Адже завдяки такому шляхетному прагненню переважної більшості батьків України дати своїм чадам саме вищу освіту (що, до речі, не характерне для т. зв. цивілізованого світу), вони (батьки) вимагатимуть від педагогів високоякісного навчання дітей української мови, інтенсивно українізуватимуться й самі разом з дітьми, а отже, швидше заговорить рідною мовою вся наша країна. На системний контроль щодо функціонування державної мовив навчальних закладах України всіх рівнів, і особливо університетів, мало б бути спрямовано й діяльність Офісу мовного омбудсмена. А роботи тут – для нього й для Міносвіти та його підрозділів на місцях — непочатий край. Адже все ще трапляються мерзенні випадки, коли деякі “педагоги” зухвало й демонстративно порушують вимоги Закону про обов’язкове викладання навчальних дисциплін державною мовою та ще й вступають у конфлікти на цьому ґрунті з патріотично налаштованими учнями й студентами. Зрозуміло, що таких затятих русофілів потрібно викорчовувати з системи української освіти. Друга серйозна проблема з педагогічними кадрами в Україні – це погане володіння українською мовою, дебелий суржик, яким вони проводять заняття й спілкуються в навчальних закладах. Цю проблему розв’язати набагато важче, ніж попередню, бо це – тисячі людей, здебільшого лояльних до України, але малоосвічених саме в мовному плані. Як виправити ситуацію? Як навчити їх гарної, грамотної літературної мови, щоб і учні, і їхні батьки вчилися від них висловлюватися правильно й красиво? Безперечно, розв’язок цього завдання не буде швидким, але до роботи над мовними помилками педагогів треба братися вже зараз, негайно. Організаційно очолити її має Міносвіти, розробивши методичні рекомендації й передбачивши форми й засоби навчання вчителів норм літературної мови. Безпосередньо в колективах вчителі-філологи мають проводити заняття з колегами на основі вправ і тестів, розроблених за численними посібниками, яких чимало з’являється останнім часом на книжковому ринку України (зокрема, рекомендую популярну книжку львівської мовознавиці Г. Сербенської “Антисуржик”, що вийшла кількома виданнями). Рівень культури мовлення педагога повинен враховуватися й при атестаціях на професійні звання, призначенні на посади тощо. Окремо тут хотілося б виділити таку проблему, як називання педагогами українських дітей, підлітків, юнацтво (а також самих себе та інших людей) російськими зменшувально-пестливими іменами: Ваня, Вася, Маша, Наташа тощо. Ця біда настільки закорінена в українському суспільстві і в одному з його сегдавно ми оплакували загиблого студента-германіста Андрія Лісяка. Йому б ще жить і жить… А він загинув на війні з віковічним ворогом. Тому сьогодні з новою силою звучить, як заклик до прийдешніх: “...Молися, сину! За Вкраїну Його замучили колись”. Ми пишаємося своїми героями, колегами, викладачами і студентами”, – сказав директор Навчально-наукового інституту філології Григорій Семенюк на організованій пам’ятний зустрічі. “Вклоняємося світлій пам’яті Дениса. Ми перебуваємо з ним в однакових ціннісних орієнтирах. Він був справжнім, що відчувалося в погляді. Уміння розмежовувати добро і зло – про Дениса. Компроміс не для нього, бо жив правдиво і щиро. Любов до світу, до людей, до всього живого, до України… Боротьба за Україну забрала його особисте життя. Він поклав усе на вівтар заради нашого майбутнього… Тому Центр без перебільшення можна вважати його локусом. Він незнищенний, як і Україна, бо після ракетного ментів – системі освіти, що, здається, тут годі щось зробити. Однак, як кажуть, крапля точить камінь, і при системному, делікатному й наполегливому пояснюванні – батькам малих дітей, а підліткам і юнакам – і особисто, що називатися так – неграмотно й непатріотично, можна поступово виправити ситуацію й тут. Ще один елемент дерусифікації спілкування учнівської та студентської молоді, а також суспільства загалом, – це постійне вживання кличного відмінка у спілкуванні, який є виразним маркером відмінності української мови від російської. Також керівництву навчальних закладів, свідомим педагогам, особливо у великих містах Сходу, Півдня та столиці слід викорінювати погану “традицію” совєтських часів, коли на уроках учителі говорять сяк-так українською, а на перервах, в учительській – на звичному “общєпонятном”. Тут усе залежить від свідомості й волі керівників. Їм достатньо раз заборонити таке неподобство, і вчителі вже начуватимуться та проти волі керівників не підуть, бо пам’ятають про свої матеріальні вигоди: погодинне навантаження, атестації тощо. Отже, якщо вчителі використовують українську мову лише на уроках, – там не на місці керівник, і районний відділ освіти мав би провести з ним відповідну роботу. Окреслені вище заходи, що їх загалом неважко організувати й провести, відчутно посприяли би зміцненню позицій української мови не тільки в закладах освіти, які стали б справжньою Територією української мови, а й у суспільстві загалом. Потрібно небагато: національно-свідомий уряді таке ж керівництво навчальних закладів.
уламку іменну авдиторію оновлено, тут Денис із нами, досі навчає і виховує нове покоління студентів…”, – висловилася волонтерка, завідувачка кафедри фольклористики Олеся Наумовська. Спогадами про Дениса Антіпова поділилися: професор історичного факультету, заступник голови Ради ветеранів КНУ В’ячеслав Мордвінцев; практичний психолог УФМЛ, учасник бойових дій, капітан ЗСУ Олександр Ткаченко; завідувачка кафедри мов і літератур Далекого Сходу та Південно-Східної Азії Наталія Ісаєва; директорка іменного Центру Оксана Кінджибала, однокурсники, студенти. Кожен, хто брав слово до виступу, дякували батькам – Марії та Геннадію Антіповим за сина. У кожному спогаді оживав багатогранний патріот Денис Антіпов, блискучий знавець іноземних мов, бізнесмен, принциповий активіст, борець за українську мову. Нагадаємо, що в Навчально-науковому інституті філології найменовано Центр корейської мови та літератури імені Дениса Антіпова, запроваджено іменну стипендію для десятьох студентів-кореїстів, на честь захисника висаджено бук у садочку Інституту, а в Університеті – створено сторінку про Дениса у Віртуальному меморіалі пам’яті полеглих шевченківців, а також експозицію у Музеї Університету. “Хотілося б, щоб таких експозицій взагалі не було. Але якщо вже так склалося, то вшанування полеглих на цій страшній війні потрібне в будь-якій формі, бо це наш біль і наша історія”, – підсумував подію Володимир Бугров.
Олександра КАСЬЯНОВА Фото Сергія ТЕРЕЩЕНКА
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
