Політика · с. 3сторінка оригіналу ↗
Здається, повідомлення західних джерел щодо чергових звинувачень української влади у торгівлі зброєю — тепер уже ядерною! — стало меншою сенсацією, ніж недавня заява Тараса Чорновола про вихід із “Нашої України”.
Слово Просвіти, №11 за 2004 рік
ДУМКИ ВГОЛОС
КУДИ ПРИВЕЛИ ДОБРІ НАМІРИ БЛОКУ
Тарас Чорновіл таки добре всіх здивував. Ні, не тому, що оголосив про вихід із фракції Віктора Ющенка. Це, може, якраз цілком очікуваний крок. Дивує, що при своєму бурхливому темпераменті та жадобі активної роботи він там так надовго затримався. А найбільше дивує, що він про це сказав. Дев’яносто відсотків “нашоукраїнців” у душі з ним згідні, але мовчать бідні, ніби води в рот понабирали. Бояться, мабуть, заплямувати честь молодої національної демократії на чолі з надією нації Віктором Ющенком. Ще на початку парламентської каденції один із кращих українських політологів Микола Томенко, перебуваючи в лавах найчисленнішої фракції, з сарказмом відзначив, що його місце в новому потязі “Наша Україна” десь біля туалету… Але згодом і він примовк. Чи, може, місце краще дали (у чому є великі сумніви!), чи просто звик до ситуації аморфності фракції, час від часу виявляючи певні ознаки колись бурхливого життя. Зараз усі свої непересічні аналітичні можливості витрачає пан Микола на боротьбу з фантомними вітряками, як-от брати Суркіси, Медведчуки та затурканий усіма Сергій Васильєв. Молодий Чорновіл з уявним супротивником воювати не хоче, справедливо вважаючи, що це не є гра справжніх переможців, котрі таким чином опускаються до рівня марґінальних діячів. Березневі події кількарічної давнини, коли Чорновіл був у епіцентрі руху “Україна без Кучми!”, допомогли йому позбавитися ілюзій швидких змін у нашій поміркованій країні. Шматуючи стрічки з національними символами (ще з особливою насолодою тиражували на мільйонну аудиторію вітчизняні телеканали), Тарас шматував і свої ілюзії революційних перетворень. Нині він не стомлюється повторювати формулу Віктора Ющенка про необхідність створення позитивної програми, що була б осердям та ідеологією всіх національно-демократичних сил на чолі з “Нашою Україною”. Гарна ідея! Ідея, котру вже заговорили й забалакали. А нині, як здавна ведеться, посідали і заплакали… Останнім часом тільки лінивий не витер ніг об добрі наміри лідерів “Нашої України”, що так і залишилися намірами. І ніяк не можна зрозуміти, чому стратеги національно-демократичного руху досі не згенерували цю нещасну позитивну програму. Загрузли в боях місцевого значення? Виловлюють і за поли хапають перебіжчиків, кількість яких не зменшується? Сумно констатувати, але загалом це видається саме таким. Парадоксально, але нині найгрізнішою зброєю демократичної опозиції є загальнонаціональні телевізійні канали, що із дня на день бомбардують Віктора Андрійовича та його соратників з усіх можливих і неможливих гармат, тим самим демонізуючи його постать в очах пересічного глядача й таким чином утримуючи його президентський рейтинг. Отож, логіка у людей, що спостерігають за цим назагал ганебним дійством, дуже проста: якщо нелюба влада так люто ненавидить Ющенка, то, мабуть, їй є за що його дуже боятися… Для багатьох цього досить, щоб віддавати свої симпатії лідеру народної довіри. Лишається нез’ясованим сакраментальне запитання: чи вистачить цих “багатьох” для перемоги на президентських виборах? Поки що, на жаль, не вистачає для перемоги в парламентських битвах.
ПРО ВМІННЯ КРАСИВО ПРОГРАВАТИ
Знову ж, тільки лінивий не дорікнув Ющенку та його команді за низку болючих поразок після парламентських виборів. Тоді поставимо іншим чином питання: чи міг Віктор Андрійович виграти і яким чином? Певен, що не міг. Жодним чином! Бо перемога була б можлива лише за однієї умови: треба було б однозначно здатися на умови чинного Президента і його найближчого оточення. Отож, можна було на це закрити очі, закусити вудила й чекати моменту, коли зненацька вдарити. Можна було б, але це вже був би не Ющенко, не та особа, з якою чимала частина електорату пов’язує рішуче оздоровлення країни й зовсім інші методи управління. Інше питання: чи міг би Віктор Андрійович програвати достойніше, красивіше? Мабуть, що міг би. Але це предмет для безглуздих суперечок. От чому він за деревами не побачив лісу, чому перестав грати в свою гру, котру вже пунктиром накреслив? Чому зав’яз у конфліктах із третьосортними політиками, що не додає йому ні честі, ні слави? Чому, врешті, тримає в секреті свою стратегічну пропозицію Україні й досі не розкаже, яким чином він буде її реалізовувати і з ким? Як він збирається всіх нас робити щасливими? Мабуть, що на це питання марно прагнув одержати відповідь Тарас Чорновіл. На це питання не мають відповіді більшість журналістів, котрі в душі Ющенку щиро симпатизують, але потребують професійних і вичерпних коментарів. Що вже говорити про ті
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
