Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Про-читання · с. 10сторінка оригіналу ↗

ЗНАЙОМТЕСЬ: ЛАУРЕАТ НАЦІОНАЛЬНОЇ ПРЕМІЇ імені Тараса ШЕВЧЕНКА

Слово Просвіти, №11 за 2004 рік

І. “КОЖНА ЛЮДИНА ІНШІЙ ЛЮДИНІ ТРОХИ УКРАЇНЕЦЬ” Часи змінюються. Якби подібна книга з’явилася ще якихось 20 років тому, а сам автор був представником української діаспори чи дисидентом, сьогодні ця збірка увійшла б у всі шкільні програми. Однак нині ми починаємо “компромісити” в питаннях національних, і, щоби не викликати зайвого подразнення (у кого?), воліємо не згадувати недоречного авторського радикалізму, нехай і обрамленого у форму національного парадоксу. Книга “Солом’яна стріха Вітчизни” складається з трьох циклів: “Зламана гілка верби, або Україніана”, “Правда старої криниці, або Козакування”, “Звідки трава росте, або Зустрічі з Котигорошком”. Це дуже сильний поетичний триптих, у якому з психологічною глибиною розкривається національна ментальність українців. Це — найукраїнськіша книга в нашій літературі на межі тисячоліть. Це — витончений ляпас нашим необґрунтованим амбіціям і обґрунтованим комплексам. Це — гостра сатира, захована у форму легкої іронії та філософського парадоксу. Прозорість і лаконізм форми не потребують надмірних коментарів. Це книга, яку треба читати. Не на мітингах. Але коли ти дозрів до бажання позбутися облудливих мітів, які затруюють свідомість і не дають можливості побачити ширшого тла за тло національне . “Кожна людина // іншій людині // трохи українець” (В. Слапчук). Що тут іще додаси?.. II. ШКУРА, ЯКА НІЧОГО НЕ ВИЗНАЧАЛА Нарешті Василь Слапчук потрапив у літературну кон’юнктуру сьогодення. Це видно з того, як його активно взялося “розкручувати” одне з монопольних видань сучлітпроцесу “Книжник-геvіеw”, перше число якого за 2004 рік наповнене Слапчуком: тут й інтерв’ю Дмитра Стуса з автором, і рецензія Дмитра Стуса на роман “Сліпий дощ”, і редакторський коментар до того ж роману як до найрезонанснішої прозової з’яви 2004 року. “Сліпий дощ” — 16-та книга Василя Слапчука і перша, втілена в самостійний авторський прозовий книжковий проект. Перед цим Василь перевидав свої перші “афганські” збірки “Хлібний чоловічок (як довго ця війна тривала)” та “Німа зозуля”, доповнив цей тематичний триптих “афганською” повістю “Прокляття” — книга перевидання має назву “Птах із обпаленим крилом” (2002). Крім того, окремі прозові твори з’являлися на сторінках журналів “Березіль” і “Кур’єр Кривбасу”. Роман розпадається на три окремі сюжети, пов’язані долями окремих героїв. Частина перша — історія вбивці-маніяка, якого сільська відьма, рятуючи від переслідування міліції, перетворює на вовкулаку. Частина друга — драматична доля юнки Ніни, зґвалтованої вовкулакою і вигнаної з дому батьками, які не стерпіли ганьби (донька народила дитину і не захотіла виходити заміж за хлопця, що визнавав себе батьком дитини), — такий собі варіант Шевченкової Катерини, зрештою Ніну її ангел-хоронитель (ангел дощу) так і називає Катериною (“Я, Катерино, не даю імен, я їх тільки вимовляю. І на декотрі відгукуються…”). Частина третя — доля пересічного міщанина (жителя міста) Анатолія, який їде у Селище полювати на відьму, а нею є рідна тітка Ніни Оксана (та, що перетворила вбивцю-маніяка на вовкулаку ще й “кохалася” з ним, Анатолієві ж вона пояснювала свій зв’язок із вовкулакою як жалість: “Він був нещасним. Я його пожаліла… Але він не цінував моєї ласки …”). Цей роман авантюрно-містичний, і як такий цілком відповідає читацьким запитам, хоча й не позбавлений композиційних вад. Зрештою, сам автор хотів себе спробувати в жанрі “легкого, розважального чтива”, надаючи йому певного інтелектуального тла. Не дивлячись на цей не зовсім вдалий симбіоз, можемо стверджувати, що Василь Слапчук є саме тим автором, який зуміє в новому для себе жанрі досягнути тієї творчої гармонії, яка осягнута ним у поезії. Це не так побажання для автора, як розуміння мети, поставленої В. Слапчуком перед собою. III. ЧИТАННЯ БЕЗ ОЧІКУВАННЯ Розпочну з автоцитати. Не тому, що такий мудрий, просто ліньки винаходити велосипед. Якось в одному з анкетувань літукраїнних “круглих столів” було поставлене запитання: “Чого нині очікуєте від української літератури?”, на яке я відповів так: “Я не очікую. Я просто читаю. І знаходжу багато корисного для себе як у естетичному, такі світоглядному планах. Мені здається, ще багатьом із нас треба саме цього навчитися — не чекати, а читати, навіть якщо Ти претендуєш на лаври Творця…”. У цій відповіді є незначне полемізування з назвою нової книги рецензій, відгуків і нотаток Василя Слапчука із Луцька. Правду кажучи, я не планував писати чергового відгуку на книжку Василя, не бажаючи повторів, бо писав також відгук на першу книгу критичних рефлексій, що мала назву “Політ механічної зозулі над власним гніздом” (2001). Однак, прочитавши перший же відгук Василя на книгу літературно-критичних текстів Людмили Тарнашинської “Сезон вічності” під назвою “Крізь мить до вічності”, зрозумів, що не уникнути власних міркувань. Слапчук наводить міркування В. Базилевського з есею “Хула похвалі”, де шанований автор твердить, що “сьогодні в літературі пора похвалізму”, що “в українській літературі тон задає критик беззубий. Критик, який ніколи нікого не критикує”, а професійний обов’язок критика — “шкірити зуби, позаяк літературний критик — сторожовий пес літератури й повинен оберігати її від шкідників і бракоробів: деструкторів, імітаторів, аматорів, графоманів”. Слапчук погоджується з цими міркуваннями свого авторитетного колеги (ось тільки чомусь я не пригадую “розгромних” статей самого Базилевського, за винятком дискусійних статей “Варваризація” та “Холодний душ історії”, які не є критичними відгуками) і продовжує з невластивою йому категоричністю: “Українська література потребує критика-інквізитора, який приніс би їй очищення вогнем і кров’ю (Прошу не зрозуміти мене буквально: мова моя образна й метафорична). Інквізитора, котрий у попелі спалених книг зуміє знайти істину, — ту, якої нам бракує на сторінках”. Оце так, подумав я. Оце заява критичного мужа, а не дитяти. Тепер, думаю, на цих 128 сторінках нічого іншого не буде, крім “вогню і крові” (нехай образно-метафоричного). Але, прочитавши далі, я заспокоївся (аж ніяк не розчарувався), бо побачив того самого розумного, вдумливого, симпатизуючого письменникові читача. Саме так — читача. Ось кого направду бракує сучасній літературі. Я його називаю “звичайним читачем”. І немає тут маскування під простоту, є розуміння того, що література — будь-яка — зможе повноцінно розвиватись тільки тоді, коли має його — звичайного читача. У рецензії на роман В. Лиса “Маска” (“Людина в п’ятьох масках”) зустрічаємо властиве Слапчукові твердження: “Я особисто не читаю книжок, аби вишукувати в них ґанджі. Я беру книжку до рук, щоб поспілкуватися. І коли це спілкування приносить задоволення, совість боронить мені натягувати маску злісного критика на привітне обличчя вдячного читача”. Ось і маємо відповідь на претензії В. Базилевського — є стільки доброї літератури, непрочитаної нами, що гріх витрачати час на графоманію. Сама книжка В. Слапчука має два великі розділи: 1. Між ешафотом визнання і п’єдесталом забуття; 2. Весняні повені та осінні аутодафе (нотатки на берегах книг). Останній розділ — це такий варіант фраґментарних вражень після прочитання (чимось нагадує розширену анотацію, але завжди з власним поглядом: позитивним, критичним, іронічним, а то й пафосним). Я знову буду твердити, що сьогоднішня критика — зрештою, як і завжди, —повинна бути написана на високому стилістичному рівні. Це проза! Її успіх/неуспіх залежить від рівня таланту автора. Тільки тоді звертають увагу на світоглядні й естетичні погляди критика, коли приймається його стиль. Епатаж — одна зі складових критики (але не завжди), і ним не можна зловживати. У В. Слапчука епатаж фактично відсутній. Його заміняє інтрига розповіді. Він уміє підмічати найголовніше. Найчастіше він використовує іронію. Легку і, як правило, доброзичливу. Про кого б не говорив В. Слапчук — про Г. Гусейнова чи С. Процюка, М. Матіос чи Л. Тарнашинську, К. Москальця чи Ю. Гудзя, П. Сороку чи В. Шкляра, Є. Сверстюка чи М. Жулинського, — він завжди конкретний і точний у розмові. Він не боїться критично переглянути класику (про поезію М. Емінеску), не впадає в “масовий психоз” (про роман Пауло Коельо “Алхімік”: “мене вражає ота велетенська кількість цінителів золота, які не вміють відрізнити його від свинцю”), віддає шану передчасно згаслому таланту (В. Бондарук, Марко Зацькований (псевдонім Трохима Шинкарука), І. Іов, К. Шишко), і найголовніше, — шанує живих (Р. Заславський, О. Матійко, Й. Струцюк, В. Старун та ін.). Василь Слапчук сьогодні є одним із найколоритніших і найвідданіших читачів сучасної літератури. Одним із тих, без кого література як повноцінне явище відбутися не може. Я мовчу, що він сам є Творцем цієї літератури, бо це вже тема іншої розмови. Євген БАРАН, м. Івано-Франківськ z ПОДІЯ УКРАЇНІАНА БРАТА ВАСИЛЯ -Василь Слапчук. Солом’яна стріха Вітчизни: Поезії. — Луцьк: Вид-во “Волинська обласна друкарня”, 2003. — 176 с. -Василь Слапчук. В очікуванні на інквізитора: Рецензії, відгуки, нотатки. — Луцьк: Волинська обласна друкарня, 2003. — 128 с. -Василь Слапчук. Сліпий дощ: Роман. — К.: Факт, 2003. — 336 с. Цьогоріч Василь Слапчук удруге номінувався на Шевченківську премію і став її лауреатом: на цей раз за збірки “Навпроти течії трави” та “Сучок на костурі подорожнього”, видані, в і д п о в і д н о , 2001 і 2002 року. Дивно, але чомусь у цей “ пер едм ара - фонний реєстр” не потрапила збірка 2003 року “Солом’яна стріха Вітчизни”, — як на мене, одна із найяскравіших поетичних книг національного звучання після 1991 року. Тут — настільки гостре й болюче розкриття проблеми національного, що цілком закономірно Володимир Базилевський поставив цю книгу в один ряд із національним самокритицизмом П. Куліша, І. Франка і Є. Маланюка.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин