Постаті · с. 13сторінка оригіналу ↗
СТАРІЙШИНА КИЇВСЬКИХ КОМПОЗИТОРІВ 29 лютого відомому київському композиторові Якову ЦЕГЛЯРУ виповнилося 92 роки! З цієї нагоди у великому залі Будинку кіно відбувся авторський благодійний вечір.
Слово Просвіти, №11 за 2004 рік
Якщо би Вас, шановний читачу, попросили перерахувати знайомих, які подолали дев’ятий десяток років життя, впевнена, вистачило б пальців на одній руці. Можливо, ще й було б забагато. Не секрет, що останні кілька років статистика настирливо констатує факт скорочення тривалості життя українців. А щоби не просто “дожив”, але й мав напрочуд світлу голову!.. Більше того, вів активне творче життя… Цей феномен — Яків Самійлович Цегляр. Він народився 29 лютого 1912 р. Жартівники кажуть, що сьогодні йому — тільки двадцять три, оскільки день народження він має лише раз на чотири роки, тому й видається таким молодим. Корінний киянин — Яків Самійлович уособлює в собі історію столиці, як і всього покоління, з яким перейшов майже через усе ХХ століття. Останній рік його навчання в семирічній школі співпав із початком першої п’ятирічки. Окрилений проголошеним курсом на індустріалізацію, Яків пішов на завод “Ленінська кузня” — токарем по металу. Його там пам’ятають і сьогодні, тому що впродовж усіх наступних років не переривалася дружба композитора з колективом заводу. А музичні дисципліни він починав вивчати, як тоді говорили, “від станка” — на робітфаці при Музично-драматичному інституті ім. М. В. Лисенка. Пізніше навчався в Київському музичному
НАЦІОНАЛЬНИЙ ГЕНІЙ
Всі творіння малярки — споконвічна таїна задивленого мовчання космічної України, а її “Український день” — найдавніший архетип (первень) народної пам’яті у ритмах і символах. Художньою інтуїцією осягнутий, виплеканий найчистішою любов’ю, виоформлений працею багатьох тисяч безіменних мистців — у колядках, вишивці, ткацтві, гончарстві, різьблярстві, — в неї на аркушах постає найдовершенішим у своїй красі й гармонії. Вихід космотеїчної свідомості Марії Приймаченко у первородний час міфів позначається серіями картин квітів, птахів, звірів, тварин (коні, корови, бики —
училищі та консерваторії по класу теорії та композиції у професора Левка Ревуцького. Він щойно закінчив перший курс, коли пролунав новий заклик влади: педагоги — на село. Серед 11 ентузіастів, які вирушили до села Лозоватка Шполянського району Черкаської області, де за рішенням уряду була організована “зразково-показова вокальна музична студія” (пізніше її назвали “колгоспною консерваторією”), був і Яків Цегляр: викладав теоретичні дисципліни та керував хором, записував народні пісні, організував один із перших в Україні народний хор. Ці два роки він і досі згадує, як найщасливіші і найважливіші у своєму творчому житті. У червні 1941 року Цегляр привіз свій хор до Києва на творчий звіт і дістав високу оцінку: рішенням уряду хор повинен був представляти Україну в Москві на ВДНГ! Та поїздка так і не відбулася… У роки війни Яків Самійлович очолював відділ Червоноармійської художньої самодіяльності в Будинку офіцерів Закавказького фронту: виступав у військових частинах, сам писав патріотичні стройові пісні. Війна закінчилась, а Яків Цегляр затримався у Тбілісі — щоб завершувати вищу освіту в
“Віл”, “Український бичок”, “Корови пасуться”, “Вчені коні”, “Український кіт у чоботях” та ін.). Здається, що духовним єством своїм вона охоплює світ попереднього народження. Її позачасові одкровення в стані надчуттєвих безпосередніх осягнень реального виникають у момент містичного просвітлення. “Дивлюся на підлогу — бачу: то звір, а то людина на коні”, — говорила вона про себе. Ці одкровення втілюються в цикли творів космологічного змісту, що не оминають і життєвих реалій її часу. У картині “Чорний Звір” (1937) сконцентровано масштаби сатанинського людожерного режиму сталінщини.
місцевій консерваторії під керівництвом відомого композитора, професора А. Баланчивадзе. Після закінчення навчання отримав червоний диплом. Як не добре було в теплому й гостинному Тбілісі, Якова тягнуло на батьківщину. Повернувшись до рідного Києва, він більше ніколи його не покидає: займається творчою роботою, керує професійними й самодіяльними хорами, працює музичним редактором студії науково-популярних фільмів. У його творчості переважає вокальне начало, панує щедрий мелодизм, міцний зв’язок із українським фольклором. У доробку композитора — твори для музичного театру, оркестрові сюїти, понад 50 хорів, солоспіви, більше 100 різнохарактерних пісень, музика до театральних вистав і кінофільмів. Найбільшу славу Якову Самійловичу принесли оперети “Бажаємо щастя”, “Гість із Відня”, “Дівчина і море”, які з великим успіхом ішли в багатьох містах колишнього Союзу та за кордоном, а за останньою навіть знятий кінофільм. Цікавий факт, але сповна реалізувався композитор Яків Цегляр саме в останнє десятиліття — у роки незалежної України. Тільки тепер він зміг розкрити у своїх творах тему трагедії єврейського народу. На повен голос зазвучали неповторні єврейські фрейлекси, народилися найбільш масштабні твори: ораторія “Єврейська трагедія”, опера “Праведники” (обидві на вірші Д. Павличка), оперета “О’кей, Мойшо!” (за Шолом-Алейхемом). І якщо перші дві ще чекають на сценічне втілення, то остання буквально “на ура” йде у Чернігівському музично-драматичному театрі. Поряд із творчістю, Яків Цегляр веде активне громадське життя. Він — один з організаторів Товариства єврейської культури (1988). Але повернімось до авторського вечора. Усім відомо, що Яків Цегляр — чудова, надзвичайно добра людина, справжній лицар, і, звичайно, композитор із власним неповторним стилем. Його пісні, романси, арії, композиції до кінофільмів звучали в майстерному виконанні відомих митців: солісток Людмили Марцевич (фортепіано) та Ольги Карасько (скрипка), співачок Лідії Кондрашевської, Людмили Ткач (обидві — сопрано), співаків Миколи Шуляка (тенор), Василя Бокача, Фемія Мустафаєва (баритони), концертмейстера Елеонори Пірадової. Це був справжній букет яскравої мело-мудрість численними космологічними сюжетами примножила глибини духовного народного досвіду, який із правіків несе карби непояснюваної унікальної художності й магічного впливу, самовіддано розширила й виглибила простір мистецтва великого народного стилю та розбудила потяг до нього в багатьох сучасників — молодших колег своїх (Миронова, Буряк, Сокіл, Хома, Приходько, Калениченко, Макаренко та ін.). Її геній вибухає з картини в картину нескінченним хлюпанням кольорів, видо-
Марія буванням найкоштовніших барв, урочистістю кожної виписаної деталі — у творіннях дивного органічного змісту, надихаючого, бентежного внутрішнього розкрилення у духовній дії. Вогонь святий — то та пасіонарна енергія душі художниці, жертовно віддана служінню високим ідеалам предків. Доля вела Марію Приймаченко по життєвій дорозі до найвищих вершин творчості, не оминаючи її випробуваннями. Своїм жертовним малярством (із років юності до останніх днів), від першого до останнього творінь, вона воздви-
На вшанування 95-ліття Марії Приймаченко, народної художниці, лауреата Шевченківської премії в Лаврі (в музеї українського народного й декоративного мистецтва) розгорнуто виставку її творів “Людям на радість”. У найтрагічніший час українського народу — вікопомні роки голодоморів, репресій — Боже Провидіння послало Україні Марію Приймаченко. Наша малярка закумулювала в собі образні видіння предків, сфокусувала, мов потужний промінь небесного світла, всі засоби художньої виразності, витворила свою сонячну космотеїчну мову й воскресила для нас атмосферу міфотворення та казковий стиль своїх оповідей (дослідники її образи називають “фантастичними”). Своїм щоденним життям, працею та натхненним творенням вона є взірцем Любові до Світу білого, до людей і всього живого. Жила, творила, — й увиразнила Божественний смисл призначення людського життя на землі.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
