Культура · с. 15сторінка оригіналу ↗
ІСТОРІЯ КІРОВОГРАДСЬКОЇ ТЕРПСИХОРИ — НА ЗАДВІРКАХ
Слово Просвіти, №11 за 2004 рік
НЕЗАБУТНІ
Назарій Яремчук та Василь Зінкевич були першими виконавцями його пісень “Червона рута”, “Водограй”, “Два перстені”, “Відлуння твоїх кроків”, “Дві скрипки”. А коли Володі не стало, то попри всі заборони, молоді виконавці поїхали на його похорон до Львова. Якось у розмові Василь Зінкевич сказав: “Ми й досі відчуваємо на своєму плечі тягар труни з його тілом”. На жаль, немає сьогодні вже й Назарія Яремчука, але залишилися його спогади… “Володимир Івасюк — співак синіх гір. Він нестямно любив свої гори. У його піснях вони ставали одухотвореними героями, мріяли, співпереживали й печалилися разом із своїм автором. У горах він знайшов червону руту, що полум’янітиме вічно у серцях людських вічним вогнем його щедрої і доброї душі, його зачарованості й любові. Знайомство з тим Івасюком закарбувалось у душі та буде зі мною завжди. Зустріч і знайомство, одначе, перевершило всі мої сподівання. На все життя вразила особливість його характеру — не викладати себе одразу, не обрушувати на голову співрозмовника масу інформації і лавину інтелектуальних резюмувань. Він уводив мене у свій неповторний людський світ поволі, розкриваючись щоразу несподіваними закутками залюбленої у гори, у людей душі, ще більше несподіваного і жаданого залишав на потім. До кінця не розкриваючись, він не давав найменшого приводу пізнати себе у всій своїй складності. Можу лише з упевненістю судити, що Володимир Івасюк жив у чотирьох вимірах. Це був Поет, Композитор, Художник, Людина. Віддати перевагу якомусь одному важко, як і нелегко знайти кожному точне формулювання”.
Софія Ротару, народна артистка Ук-
КІНО
Артхаус не варто плутати з так званим “авторським кіно”, хоча обидва терміни (види, жанри, стилі) мають дещо спільне, а саме суттєву відмінність від голлівудських блокбастерів з оскоминою передбачуваного фіналу і в сотий раз пережованих акторських кліше. Точніше визначити — складно. Кажуть, “артхаус” виник як термін економічний — врешті зрозуміли і дистриб’ютори, і режисери (мабуть, саме в такій послідовності), що чималий прибуток може дати і незвичне, нестандартне кіно. Як наслідок — сім мільйонів доларів від прокату “першого млинця” артхаусу — дебютного фільму Девіда Лінча, бюджет якого становив всього десять тисяч. В українському варіанті до слова “артхаус” додалося ще одне — “трафік”, рух. Із грудня 2003-го в Україні вперше засновано систему обмеженого прокату ексклюзивних мистецьких стрічок у найбільших кінотеатрах Києва, Одеси, Донецька, Харкова та Дніпропетровська. Розпочали з “Птахів” — документального, чи, швидше, художньо-видовищного фільму Жака Перрена: “Щоб зняти цей фільм, п’ять знімальних груп працювали три роки на семи континентах і використовували для зйомок усі можливі технічні виверти — від планера на дистанційному керуванні до гелікоптера і повітряної кулі. Фільм створює справжню поезію польоту, адже камера стежить за сотнями різних видів птахів упродовж сотень тисяч кілометрів. Від північного полюса до пустелі — це гіпнотична мандрівка, наповнена фантастичними сюрпризами”. За схемою “АТ” фільм стартує в Києві на спеціальному прес-показі, а далі в раїни, Молдови та СРСР, Герой України: — Івасюк був моїм композитором. Усі пісні, які він написав, одразу ж ставали моїми. Нічого не треба було вигадувати: мелодія з першого акорду жила в мені, була моєю, просто і ніжно торкалася струн моєї душі, й вони звучали. І завдяки йому вони й досі не тільки звучать, а й визначають моє творче обличчя, образ і стиль, що він заклав, запрограмував і визначив своїми самобутніми творами. Такою, яку мене люблять і сьогодні тисячі моїх шанувальників, — я є завдяки його самобутнім пісням, створеним на органічному поєднанні народного мелосу із сучасною інтерпретацією. Не знаю, як би склалася моя творча доля, та й не тільки моя, якби ми розминулися з ним як із композитором? Мені прикро, але розумію, що такі пісні, які створював Володимир Івасюк, не народжуються щодня. Можливо, це і є однією з основних причин, що в моєму репертуарі обмежена кількість пісень українських авторів. Мені здається, деякі автори також помиляються, вважаючи, що нібито пісня стає популярною лише тоді, коли її виконує відомий співак. Досить згадати яскравий приклад — пісні Володимира Івасюка. Їх співали всі, і завдяки цим пісням здобули
Тоді ви зможете ненадовго стати іншим, довідатись, що таке “світ без мене”, без пасток, котрі розставляє на шляху до реальності наша власна свідомість”. У майбутньому “АТ” планує розширити траєкторію руху в усі обласні центри та великі міста України. Концепція проекту — показувати свіже, маловідоме, екзотичне кіно винятково на 35-міліметровій плівці. Адже все, що залишається сьогодні в Україні гурманам від мистецтва, — це піратські відеокопії спотвореної якості. Безумовно, “Артхаус Трафік” не в змозі охопити весь пласт кіноартхаусу — від музейної кінокласики до ретроспектив режисерівваговиків, тому “Трафік” буде існувати, насамперед, для нового кіно (максимум 1-2 роки витримки після старту світового прокату). Наступний проект “АТ” — фільм “Басейн” Франсуа Озона. “Треба підключатися до актуального світового кінопроцесу, а не спостерігати за ним через медіа-щілини, ковтаючи слинку!” — каже прес-секретар “Артхаус Трафік” Юлія Сердюкова. І ми цілком згодні з нею!
Нонна
Анна СТЕФАНОВА
z
популярність В. Зінкевич, Н. Яремчук та я, а також ансамблі “Смерічка”, “Червона рута” (до речі, ім’я йому дала назва пісні В. Івасюка). Успіх його пісень у тому, що він ішов до людей не з підробленими почуттями. Кожну мелодію Володя збагачував щирістю свого чистого серця. Він був одержимий піснею. Він був глибоко переконаний, що наш світ створений для добра і любові. Він знав, що без цієї одержимості нічого значущого не можна створити в житті. Тому він працював до самозабуття і любив повторювати цей афоризм: “Крило стає крилом тільки під час лету”. Можливо, тому його пісні стали не тільки для мене, а й для багатьох українських виконавців справжнім надійним крилом у творчості. 4 березня — саме у день народження композитора, на столичній сцені Палацу культури “Україна” відбувся великий концерт. Організацією концерту в Києві займався мистецький фонд імені Володимира Івасюка. Із Чернівців до Києва привезли виставкову експозицію “Володимир Івасюк. Планета пісень”. До 55-річчя композитора видано путівник по меморіальному музею, відновлено
Пів-Кіровограда колись танцювало або танцює тепер. Чи не перебільшення це? Принаймні у знаючих колах наше місто вважається столицею української хореографії. “Юність”, “Весна”, “Пролісок”, “В гостях у казки”, і, звичайно ж, “Ятрань” — свого часу всесвітньо відомий колектив, який тріумфально славив наше мистецтво народного танцю мало не по всій Земній кулі. І це — тільки найвідоміші. А скільки ми маємо дрібніших, не таких помітних, але від цього не менш цікавих колективів! Звідки ж корені такої популярності танцювального мистецтва в нашому степовому краї? Корифей сценічного танцю на Кіровоградщині, народний артист України, почесний громадянин Кіровограда Анатолій Кривохижа переконаний, що витоки цього явища беруть початок від створення в нашому місті українського професійного театру. Обов’язковим елементом тодішніх вистав був танець. Анатолій Михайлович навіть пам’ятає людей, що брали участь у масових сценах із танцями, які, коли він починав свій творчий шлях у Кіровограді, ще були живі. І якщо українську мову вистав не раз забороняв царський уряд, то мову танцю він заборонити не міг. Саме в ньому й за радянських часів найбільш вільно та розкуто почувалася українська душа. Отож, коли в наше місто на початку 30-х років приїхав Микола Анкудінов, учень Ростислава Захарова, ґрунт уже був підготовлений. І він, цей ґрунт, дав добрі паростки — досить сказати, що в ті роки у нашому місті ставилися балети, зокрема “Бахчисарайський фонтан”. Саме виступ танцювальної групи Анкудінова молодий солдат Анатолій Кривохижа побачив у далекій Австрії наприкінці Другої світової і вже тоді остаточно переконався, що його тіло й душа належать танцю. Пізніше, після війни, учні Анкудінова започаткували свої танцювальні школи, в одній із них — у Ганни Дунаєвої-Чуракової розпочинав свій творчий шлях і Борис Кукуленко, пізніше — учасник легендарної “Ятрані”, керівник народного танцювального ансамблю “Юність”, балетмейстер. Чимало років віддав Борис Григорович мистецтву танцю, працював не лише в Кіровограді, а й у Хмельницькій філармонії. Поступово, викристалізувавшись із професійного досвіду, з’явилась ідея підсумувати його в книзі. Паралельно почав збирати матеріали і для музею, бо ж, усвідомивши багатство історії сценічного танцювального мистецтва на Кіровоградщині, не міг зрозуміти, чому досі такого музею немає. У 1999-му вийшла у світ його книга “Степова Терпсихора” — на той час кількість зібраних матеріалів уже доходила до трьох тисяч. Цей імпровізований музей тулився і в міському ліфасад його приміщення, проведено конкурс на кращий вишитий рушник чи гобелен, присвячений Володимирові Івасюку. Пройшла також інтернет-конференція зі Львовом і Тернополем на тему: “Володимир Івасюк і сучасне музичне життя України”.
Підготувала Марія ВИШНЕВСЬКА
z
ПРОБЛЕМА тературно-меморіальному музеї імені І. Карпенка-Карого, і в дитячій музичній школі № 3, і в обласному музично-драматичному театрі, і в міському Будинку культури імені Компанійця. Був момент, коли Борис Григорович повірив, що музей таки вдасться зробити: наприкінці 99-го, за допомогою голови Ленінської районної ради Валерія Манухіната, тодішнього завідувача відділу культури Олександра Полячка виготовили планшети, де помістили матеріали, що дозволило їх дещо систематизувати. У малому домі обласного музично-драматичного театру відкрили виставку, вона мала певний розголос і громадську підтримку. Це окрилило Бориса Кукуленка, дало надію, що його праця не буде марною. Адже чимало з того, що зібрано, вже справді історія — немає ансамблю народного танцю “Юність”, нелегкі часи переживає славнозвісна “Ятрань” — вона фактично втратила своє приміщення, не функціонує як слід студія “Ятранчик” — кузня кадрів для ансамблю. Невже Кіровоград не має потреби зберегти хоча б документальну пам’ять про свій духовний злет? Справою честі було б відродити й колектив, але в даному випадку мова йде про історію, не втрачену для наступних поколінь. Нині експонати зберігаються в маленькій кімнатці при дитячій музичній школі № 1, де немає місця не лише для того, щоб розгорнути експозицію, а навіть для зберігання їх у нормальних умовах. — Відділ культури міськвиконкому, — говорить спеціаліст відділу Ліна Гукович, — зацікавлений у створенні такого музею, дає позитивну оцінку ініціативі заслуженого працівника культури Бориса Кукуленка. Більше того, на нашу думку, він має бути одним із центральних музеїв міста, адже Кіровоградщина славиться хореографічною школою. Але кошти на його упорядкування й утримання в бюджет не закладені. Єдина надія на недержавні інвестиції. Чи вдасться їх знайти? Чимало людей, які мають такі кошти, очевидно вважають, що у Кіровограді й так достатньо музеїв. Але натомість усілякі ґенделики й кафешки, в яких, особливо у вечірній час, звучить крутий матюк, з’являються мало не щодня, розширюються комп’ютерні зали, де наша молодь вчиться убивати віртуальних ворогів і гасати на крутих машинах. Плоди цього бездуховного, жахаючого простору ми відчуваємо щодня, він множиться і плодиться з шаленою швидкістю. Що ж ми протиставимо йому, якщо загубимо пам’ять про красу і славу, гармонію та піднесеність, яку творили наші земляки?
Світлана ОРЕЛ
z
4 березня лицарю української сучасної естрадної пісні, композитору Володимирові ІВАСЮКУ виповнилося б — 55! Його день народження відзначили у Кіцмані, Чернівцях, Львові та в Києві. Заходи з нагоди ювілею славетного буковинця провело обласне управління культури та музей ім. Володимира Івасюка. Сьогодні на шпальтах “Слова Просвіти” спогадами про Володимира Івасюка діляться ті, хто були його побратимами у творчості.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
