Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Гаряча тема · “У чому полягає справжня велич митця? У здатності бачити дрібниці рентгенівським зором”. · с. 4сторінка оригіналу ↗

Закінчення статті «ГОВОРИТИ СЬОГОДНІ», с. 1

ГОВОРИТИ СЬОГОДНІ

Слово Просвіти, №11 за 2011 рік

Закінчення. Початок на стор. 1 І якщо суспільство позбавлене людей, які здатні бачити й озвучувати цивілізаційні загрози, що над ним нависають, то воно поволі стає приреченим. У своєму виступі на творчому вечорі в київському театрі Франка Ліна Костенко сказала про те, що Україна втрачає — втратила? — свою гуманітарну ауру. Їй щедро аплодували, серед присутніх було чимало політиків, які позиціонують себе з українською владою в Україні. Але чи почули? Жодна із політичних сил в Україні не опирається в своїй діяльності на цивілізаційні українські здобутки. В їхніх програмах — щедрі обіцянки економічних перемог сьогодні, завтра, завжди, а культура, освіта — біжучим рядком, мовляв, є вони в Україні, де на одного громадянина чверть віку тому припадало майже двадцять виданих книг, а сьогодні — заледве півтори, і це при тому, що населення зменшилося на сім мільйонів! Освіта ж сьогодні — це міністр Табачник і його, м’яко кажучи, ризиковані реформи, далекі від магістральних шляхів світового освітянства. Студентські пікети і демонстрації, заяви, нищівні дослідження його писань і кар’єрно-політичних дрейфувань — вже не волання в пустелі, а биття лобом об глумливу владну Дмитро ДРОЗДОВСЬКИЙ, Інститут літератури ім. Т. Шевченка У кожній цивілізованій країні (а під цивілізованістю варто розуміти орієнтованість державної політики на утвердження національної історії, мистецтва, одне слово, “гуманітарної аури нації”) місце поховання найвизначніших письменників є місцем духовного паломництва. Духовність у цьому контексті означає можливість відчути момент емоційного піднесення над дійсністю абсурду, звільнення від психологічної втоми і катарсисне очищення від доторку до чогось вищого. Місце пам’яті — це культурноісторична святиня, яка дає можливість нації пізнати себе. Для українців таким місцем, безперечно, є Канів. Шевченківський Канів. Музейзаповідник “Могила Т. Г. Шевченка”. Повернення до себе тут відбувається саме через долучення до діалогу з національною історією, через утвердження в собі національної гідності. Т. Шевченко — не просто “великий поет, революціонер-демократ”, як зазначено на плиті біля місця перепоховання, а й людина, яка витворила Україну у слові. До Шевченка України як політичного простору не існувало. Художні твори стали простором національної самоідентифікації для багатьох прийдешніх поколінь. У такому разі яким має бути державний, національний заповідник, який оберігає серце одного з найвизначніших українських мислителів? Мені доводилося бувати в Стретфорді-на-Ейвоні в Церкві Св. Трійці, де покоїться В. Шекспір. Мені також випало бувати в останньому прихистку видатного шотландського поета Р. Бернза. Якими є ці місця пам’яті у Великій Британії? Що сьогодні вони дають британцям і мільйонам відвідувачів із усього світу? Чому мільйони “культурницьких паломників” прагнуть будь-що потрапити сюди? стіну, яка їх не почує, бо не слухає. Більше того, ми наче зміцнюємо цю одіозну фігуру, міфологізуємо її: мовляв, хто проти Табачника — той проти влади, проти Януковича. Наразі — ми за освіченість власних дітей і професійну підготовку спеціалістів, за українську науку, яка також здала свої позиції. Хіба українська влада мала б противитися цим устремлінням і студентів, і академіків? Хіба нічого не важить голос академіка Івана Дзюби, його досвід і його інтелект у нашому суспільстві? Хіба здевальвовано те, що проявляється як генокод, цвіт нації у цій Постаті? Невже владні вуха наглухо заліплені воском чи владі просто вигідно мати ось такого собі Табачника, на якого можна списувати все, що має антиукраїнські урядові прояви сьогодні, а Президент у нас — добрий і хороший? Останнє підтвердження — лист письменника Василя Шкляра, автора роману “Залишинець. Чорний ворон”, якого Шевченківський комітет 17-ма голосами визнав лауреатом Національної премії імені Т. Шевченка нинішнього року. Нагороду і рішення Комітету мав легітимізувати Указ Президента. Натомість в мережі майже одночасно з’явилися Указ, в якому ім’я номінанта з літератури відсутнє, і його лист, який може прочитати, крім Президента, кожен охочий: “Хочу засвідчити Вам свою повагу і прошу Вас урахувати в Указі з нагоди нагородження лауреатів Шевченківської премії перенесення нагородження до звільнення з посади Д. Табачника…” Очевидно, думає наївно громадськість, Президент між Шклярем і Табачником вибрав Табачника. Тим часом проблема вибору навіть не стояла, про що свідчить відсутність імені В. Шкляра в Указі та мовчання Голови Комітету Бориса Олійника. Нема в цьому документі й рядка про те, що “Він отримає цю премію, коли для цього настане час”, як заспокоювала розбурхану громадськість Ганна Герман. Хіба можна бути лауреатом “по умолчанию” і хіба може бути мир після бойових операцій “по принуждению к миру”? Чому поява вартісного художнього твору в Україні супроводжується чимось подібним до бойових операцій із політичними звинуваченнями і вироками самоорганізованих трибуналів? Чому читачеві, глядачеві, виборцеві, врешті-решт, “впарюють” те, що приходить у гуманітарний простір зі скандалом, вискакує на підмостки напів-пристойних презентацій чи з теле-шоу, половина з учасників якого давно вже потребують психіатричної допомоги? Чому найманці-ведучі, хитро поблискуючи очицями з-під окулярів і покусуючи вуса, дозволяють собі глумитися над національними святинями? Хіба українські ведучі не здатні виокремити актуальні проблеми нашого суспільства, озвучити й розкрити їх без глумління, ницих скандалів і лексики, що внесена до словників сленгу й арго? Чужомовні й чужодушні, вони й покликані для того, аби руйнувати оту гуманітарну ауру, яка кожну націю оберігає від державних катастроф. Ми давно втратили свій інформаційний простір, наш духовний простір тяжкохворий, а суспільство насильно розділене й роздерте, роз’єднане перед тими викликами та бідами, які пред’являє йому природа, соціум, світова спільнота. Хіба це не є тими чинниками, які приводять до зсуву материкових пластів культури? Українці поза власною цивілізацією, суспільство поза культурою. Чи почує воно отой заклик “об’єднатися і перемогти духовний Чорнобиль”? Не пробив ще урочий час для громадян України, які небайдужі до власної землі, долі, держави, у яких все впорядку із самоідентифікацією і українськістю? Знову

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин