Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Пам’ять · “Тоді вважалося, що в СРСР не буває катастроф, аварій, масової загибелі людей — ці явища мали місце лише там, “де править капітал”. · с. 12сторінка оригіналу ↗

ЗГАДУЮЧИ ПОНЕДІЛОК 13 БЕРЕЗНЯ (до 50-річчя Куренівської катастрофи)

Слово Просвіти, №11 за 2011 рік

За непередбачуваним збігом, на 2011 рік припадає низка сумних для киян “ювілеїв”: 13 березня — 50 років Куренівської техногенної аварії, 26 квітня — 25 років Чорнобильської техногенної аварії; а далі — суцільні 70-річчя: 22 червня — початок війни, 11 липня — початок героїко-трагічної оборони Києва, 19 вересня — початок нацистської окупації, 24 вересня — початок вибухів і пожеж на Хрещатику, 29 вересня — початок масових розстрілів у Бабиному яру, 3 листопада — вибух Успенського собору. Отже, “є про що і нам згадати”, як співається, щоправда, з іншого приводу… Дмитро МАЛАКОВ, старший науковий співробітник Музею історії Києва У неділю 12 березня 1961 року яскраво сяяло весняне сонечко. Удвох із родичем ми поверталися з Куренівського пташиного ринку. Тролейбуси йшли переповнені, тож вирішили прогулятися, подихати свіжим весняним повітрям до стадіону “Спартак” пішки. Коли проходили біля устя Бабиного Яру, звернули увагу на потічок, що збігав попід містком у підземний колектор. Тут росли височенні осокори, а місток мав огородження з кількох чавунних прясел — таких самих, як на бульварі Тараса Шевченка. Того недільного дня замість тихоплинної течії, якою звичайно був однойменний з Яром струмок, ми побачили бурхливу гірську річку, що клекотіла, зникаючи в трубі попід трамвайними рейками та проїжджою частиною вулиці Фрунзе — колишньої Кирилівської (між іншим, фрунзе, помолдавськи й румунськи — листя). Майнула думка: тане сніг у верхів’ях яру, отож і води багато біжить. Та вже потім, на другий день виникла інша гадка: ми були в тому місці, де через 16 годин нас би не стало… Я тоді працював старшим інженером виробничо-технічного відділу Управління тепловими мережами “Київенерго”, що знаходилося на площі Франка, 5. Ранком у понеділок 13 березня почув на роботі: на Куренівці сталася аварія — “вибило” тягову підстанцію трамваю, затопило вулицю й трамвайне депо… Про причину й подробиці ніхто нічого не знав. В обідню перерву вийшов з Управління і побачив на теперішньому майдані Незалежності військову амфібію БАВ. Нагадаю: це — радянська копія американських “duck” (качка), на яких союзники-альянти висаджувались у червні 1944 року в Нормандії, відкриваючи Другий фронт. Так-от, того дня БАВ швидко рухалася в бік вулиці Інститутської. Нижня частина корпуса машини була жовтавого кольору глини — до ватерлінії. Збагнув: їдуть у ЦК на Банкову “на килим” — доповідати керівництву республіки особисто. Після роботи заїхав додому на Панорама Бабиного Яру. 1931 рік Обсерваторну, нашвидкуруч перекусив, повісив під пальто фотоапарат і рушив “вісімнадцятим” тролейбусом на Куренівку. На ту вечірню годину 13 березня по місту вже пішло стільки чуток і фантастичних вигадок, що люди прагнули пересвідчитись у тому, що сталося, на власні очі. Але тролейбуси туди вже не йшли, а розверталися на кінцевій зупинці маршруту №4 — на теперішній вулиці Якіра. Ця кінцева тоді називалася: Завод “Укркабель”, хоча до нього досить далеченько. Новим киянам підкажемо де це: в головному корпусі колишнього заводу тепер містяться супермаркети “Фуршет” та “PROMENADA- CENTER”. Хто б міг подумати, що в незалежній Україні не потрібен кабель власного виробництва! Отже, того понеділкового надвечір’я пасажири виходили на тій кінцевій і мовчки йшли в бік Подільського узвозу (не можна не зауважити, що назва ця помилкова: узвіз сполучає Лук’янівку не з Подолом, а з Куренівкою). Одні йшли додому, ще не знаючи, що рух нанизу взагалі перекрито; інші йшли подивитися, що трапилося. У нижній частині узвозу стало видно, що вулиця і поле стадіону “Спартак” залиті глиною. Вище, попід бордюром узвозу стояла вервечка амфібій БАВ, але на їх бортах не було слідів глини, отже, ці машини не пішли далі, оскільки в густій муляці гребний гвинт амфібії безсилий — так тоді уявлялося після побаченої вдень на Хрещатику такої машини. Ніхто нікого не зупиняв, навіть не пам’ятаю, щоб там стояла якась охорона чи міліція. Усе було зрозуміло й так. Люди мовчки перетинали порожню проїжджу частину узвозу й прямували до вулички, що піднімається на терен Клінічної лікарні імені Павлова. Перше, що побачив там — двоє чоловіків йшли з ношами, на яких лежало тіло, накрите брезентом. Люди прямували поза Кирилівську церкву, у бік Яру. Тут назустріч йшли ще двоє, які вели під руки блідого третього, на шиї в нього висів фотоапарат, а в руках в одного з “супроводжуючих товаришів” моталася сіро-зеленкувата засвітлена фотоплівка. Мені залишалося тільки зсунути, не розстібаючи пальта, свій апарат вбік, щоб навіть не випинався. Ні про яке фотографування не могло бути й мови. Край схилу стояли люди, підступивши по жухлих минулорічних бур’янах до безмежного розмаю сирої глини так близько, що залишався один крок. Мовчали, розмірковували, намагалися второпати, що і як трапилося. Звісно ж, десятиліттями існування радянської влади люди були навчені тримати язика за зубами, інтуїтивно здогадуючись, що про лихо, яке сталося, не слід особливо базікати. Дехто теж бачив отого сміливця з засвітленою фотоплівкою, якого “взяли”, ясна річ, саме за це. Звичайно, ті, що пішли з ним, були не єдиними в натовпі. Тоді вважалося, що в СРСР не буває катастроф, аварій, масової загибелі людей — ці явища мали місце лише там, “де править капітал”. Пам’ятаю грізні написи на залізобетонних дотах над річкою Ірпінь: “За фотографирование — под суд!” Так само писалося й на складах: “За курение — под суд!” І всі радянські люди знали, що виправдання за скоєне не може бути, і взагалі, ніхто ніколи не чув, щоб суд когось виправдав! Усі знали, що наші негаразди — будиночокрозвалюху, смітник, вуличну чергу, базарний натовп тощо — фотографують інтуристи та західні кореспонденти, щоб потім злостиво опублікувати ці знімки у своїй “жовтій” пресі, аби в такий спосіб “очорнити нашу прекрасну радянську дійсність”. За звичкою, втовкмаченою у свідомість натовпу ще тоді, а тепер уже на ментальному рівні, люто ненавидять журналістів деякі сучасні “достойники”, затуляючи об’єктиви телекамер або вдаючись до відверто хуліганських витівок… Тоді над яром, з якого вранці так миттєво вихлюпнулися тисячі тонн рідкого лесу, люди ввечері стояли, вголос розмірковуючи про те, що сталося, не роблячи далекосяжних висновків. Хто знав більше, казав, що прорвало греблю, насипану впоперек Бабиного Яру, за якою десять років накопичувалася лесова пульпа, що її закачували сюди по трубах із Петрівських цегелень над річкою Сирець. Тобто, розмивали верхній, зайвий шар лесу, аби дістатися нижчих покладів зеленої спондилової глини — найкращої сировини для виробництва чудової київської жовтої цегли. Зріджений лес мав осісти в яру, а вода стекти на долину й далі — до Дніпра. Але вода не просочувалася вглиб, а накопичувалася все більше і більше, аж поки не прорвала греблю того нещасливого ранку. Отак воно було. Лише одна жіночка не дослухалася тих чоловічих міркувань і тихо мовила, вказуючи на їй одній відоме місце в глині: “Отам Петро лежить”. Їхня хата стояла внизу яру, її знесло потоком, Петро не встиг відбігти далеко вгору, а вона врятувалася, бо тої миті пішла до вихідку… З гори було видно, що ті осокори, які ще вчора росли край містка через струмок, тепер стирчали далеко далі. Ще далі виднілися дахи й рештки хат, парканів і різного мотлоху, що опинився на поверхні. З жовтавої маси стирчав навкіс кормою, як поплавець із води, тролейбус “шкода” вісімнадцятого маршруту. (Ті тролейбуси надійшли до Києва зовсім нещодавно і сподобалися киянам плавністю й м’якістю руху, яскравим люмінесцентним освітленням, а особливо — відсутністю страшенного брязкоту вікон, як у вітчизняних). Тепер люди розмірковували: чи тролейбус дістав носом дна, чи залишився на плаву, чи залишилися в ньому пасажири й водій — навряд… У такій же позиції далеко позаду лежав трамвайний вагон. Вранці на вулиці був жвавий рух пішоходів, школярів, транспорту — люди поспішали на роботу, до школи. Була восьма тридцять, коли з верхів’їв яру долинув глухий загрозливий гуркіт. З чуток уже знали, що коли впали стовпи контактної мережі електротранспорту, дротом під високою напругою накрило переповнений пасажирами автобус “ЛАЗ”, який йшов із Димера. Машина миттю спалахнула — ніхто через тісняву й вузенькі чотиристулкові дверцята не встиг врятуватися. Казали, що одна жінка розпізнала потім тіло свого чоловіка, який їхав тим автобусом, по ґудзику на нижній білизні… Казали, що людей вранці знімали з дахів і дерев гелікоптерами Мі-4 — про це вже ввечері розповідали місцеві мешканці — очевидці. І про пожежну машину, екіпаж якої загинув, рятуючи людей… По слідах від пульпи на деревах і стінах будинків, що вціліли, було видно: вал котився значно вище, ніж ми бачили рівень застиглої жовтавої маси, яка до вечора встигла осісти, розлившись вшир. Тоді згори було видно, що повністю зруйновано трамвайне депо, що рівень пульпи сягнув середини висоти вікон першого поверху лікарняного корпусу попід Над Бабиним Яром після Куренівської аварії — група закордонних фахівців у супроводі працівників Держбуду УРСР. Вдалині — забудова Петропавлівської вулиці. На передньому плані — “товариш у цивільному”. Березень 1961 року

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин