Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
СТРІЛА Суб’єктивна антологія · с. 8сторінка оригіналу ↗

Ю Ю рр іі йй КК Л Л ЕЕ Н Н (( 11 88 99 11 — — 11 99 44 77 )) Приборкання хаосу

Слово Просвіти, №11 за 2012 рік

Упорядник і автор літературно-критичних розвідок лауреат Національної премії ім. Т. Шевченка Володимир БАЗИЛЕВСЬКИЙ І може іншого шляху немає, Щоб з хаосу душі створити світ. Ю. Клен Він же Освальд Бургардт. Ет! нічний німець за походженням. Син купця Фрідріха Бургардта та Україна І Зеленими горбами бовваніла, Вночі широким степом шелестіла, Молилась до Перуна і Сварога І ще не знала, де твоя дорога. Хозарин кликав до свого полону, В діаспору жидівського закону, І вабив печеніг в роздерті шатра, Де палахтіла жаром жовта ватра. Б’ючи у мідь своїх потужних дзвонів, Звав марно Рим тебе у папське лоно, І для вина, що серце звеселяє, Зреклась ти Магометового раю. Аж кроком нечутним, сумна і строга, У тьмяних ризах з золота старого, До тебе підійшла, не звівши вії, Немов легенда тиха, Візантія. Вона, свята, облудна і безкрила, Тебе цісарським пурпуром покрила. * В варязькім панцирі, в добу жорстоку Ти дихала спокійно і глибоко. Та інколи, піднявши забороло, Вдивлялася в тривожне видноколо. З юнацьким завзяттям, з веселим криком Стрічала половців у полі дикім І, навалом татарських орд зім’ята, Прийняла долю, хижу і прокляту… Віки минали в темних сновидіннях. Мов щире золото з берез осінніх, Спадали з тебе всі твої оздоби, І рвав лахміття ранньої жалоби Шалений вітер. Все те за тобою Пливло у безвість чорною рікою… * Де хвиля б’є об скелі круторогі І шумом криє зрадницькі пороги, Де дме над островом дніпрянський вітер, Каттіни Сідонії Тіль, німкені з Прибалтики, що їх доля пов’яза! ла з Україною. Духовна лінія розвитку Юрія Клена цілком природно перетну! лася з долями тих, кого пізніше не зовсім вдало наречуть неокла! сиками. Усіх їх єднала широка за! цікавленість культурою, ґрунтов! ні знання в цій сфері, тяжіння до античності, французьких парнас! ців і, звичайно ж, до російських поетів тієї пори, що увійде в істо! рію літератури як срібний вік. До того як стати Юрієм Кленом, Ос! вальд Бургардт, як і Зеров, Драй! Хмара та Филипович, віддав щед! ру данину російським віршам. Імовірно, що всі ці поети так і ли! шилися б російськомовними ав! торами посередніх книжок, коли б не революція, яка кожного зних різко повернула обличчям до України. Українській літературі повез! ло: людей із такими культуроло! гічними скарбами у ній було ма! ло. Ю. Клен прилучився до ук! раїнської поезії пізніше ніж ін! Вирощувала ти спізнілі квіти Жорстокості, геройства і посвяти І ткала з них собі багряні шати. Ніякий чар часи ті не відкличе, Що ураганом прогули по Січі, Гучним і буйним бенкетом Богдана Ти завершила коло, Богом дане. Відтак повстань твоїх страшні заграви, Що відблисками спалювали трави, В воді баюр московських догасали, Мов сонце, стомлене і вже змиршале. Воскреслим полум’ям старої слави Ти спалахнула в чорні дні Полтави, Коли тебе причарував навіки Король звитяжений, останній вікінг. І, стиснутий Петром в обіймах владних, Хрустів кістяк твій в пестощах нещадних. Знесилена від голоду і спраги, Несите черево чухонських багон Тоді людським ти набивала падлом, І час гатив тебе важким вагадлом. З твоїх кісток, що в твані скам’яніли, Із тіл, що на морозі зачапіли, Складався підмурівок, на якому, Немов боліт примара невідома, Між нетрів дебряних, де мох і глиця, Постала в чадній млі нова столиця. Поволі брякла, мов велика туша, Ненависна киргизам і інгушам, Грузинам і карелам осоружна, Імперія пажерлива, потужна. Росла, росла із вогких надр туманів Під свист сибірських тайг, під дзвін кайданів, Під шум вкраїнських грабів і каштанів. ХІ.38 Київ І (Міський сад) Музика “майбутніх часів” Над садом гуде Пролетарським. Гуляють дівчата хозарські, Дивуючи розчерком брів. Хтось шалом серця покарав, Затоплює повінню берег, І світить коханцям Венера Так низько над стеблами трав. І плеще в зіниці очей, Ще нижче схиляючись, місяць; І руки пожадливо місять Піддатливе м’ясо ночей. О млосний розпачливий дух Розжарених за день акацій! Колись тут розстрілював Лаціс, І вили вітри завірюх. Линяють “буржуячі зграї”, Міліє Дніпро за кущем; А срібло сузір’їв стікає В державну скарбницю дощем. III.38. ші, але не втратив при цьому ні! чого, а можливо, й виграв у зрі! лості й чистоті письма, міченого знаком відмінності пришельця з іншого етнічного середовища. На ту пору сліди його символіст! ських захоплень лишилися по! заду, зрештою як і чужомовні писання. У плані ясності, логіч! ної мотивації він значно ближ! чий до Зерова, під впливом яко! го зростав, ніж Филипович і Драй!Хмара. Перебуваючи у си! ловому полі однодумців, що вже мали на “баришівську” пору значний українськомовний дос! від, він майже не відрізнявся від В дорозі Кортес них і тематично. Так тривало до! ти, доки Клен не опинився в еміграції, а духовні його друзі не стали жертвами сталінізму. Тут він заговорив повноголосо й розкуто і єдиний із “п’ятірного грона” лишив по собі епіку ве! ликої викривальної сили: поему “Прокляті роки” та епопею “Попіл імперій”, над якою пра! цював близько п’яти років, але завершити не встиг. Творчість Клена — приклад еволюції творця під дією полі! тичних та інших чинників. Не цураючись формальних ознак неокласицизму, час від часу ози! 2 (Софійський майдан) Знов дише в легендах Москва; А понад Софійським майданом Так само на північ віддано Простерта в руці булава. Та ні, це глузливий салют! Вкажи нею вниз, о гетьмане, Бо рідний акрополь повстане Не в дебрях чухонських, а т у т. Лисніє в намисті вогнів Коростою вкритий Хрещатик. Ще довго тут буде дренчати Музика харпацьких часів. Ковтаючи сажу і дим, Зітхають роздерті печери; І небо свій строщений череп Підносить над містом старим. III.38. Ми вийшли в ніч, у мрячну далеч. Розгойдана вітрами мла, Що в пітьму гнала хижу галич, Усі шляхи нам залягла. Дриґнули хмар криваві вії, І кожна блискавка — як вуж. Скажено вихор шаленіє В просторах наших душ… Десь там горить священне місто Шпилями гострими дзвіниць, Немов троянда золотиста, Розквітла в заграві зірниць. Ми йдем, і, може, нас зустріне Усіх церков потужний дзвін, І браму золоту відчинить Нам чорна варта тих країн. 1937 I В казковий край, під пальми і агави, Де стигнуть темні грона островів, Тебе помчала далеччю морів Жадоба золота, пригод і слави. Софія Вкривались багрецем її заграви Дзвінкі вітрила легких кораблів, І вабив десь за безміром пісків Незнаний скарб заморської держави. Роками мрію ти плекав, — тепер Вона встає, між голубих озер Жива, втілившися у камінь зримий. Дивись: он проти сонця мерехтить Те Мехіко з дахами золотими, Що, як сурма, в легендах прогримить. ІХ.33. раючись на улюблених колись парнасців, поет незрідка пере! креслював їхні постулати. Зру! шення, які сталися в ньому, ви! магали іншої мови. У Німеччині Юрій Клен на! магався обернутися на Освальда Бургардта. Але з тих спроб нічого не вийшло. Писання німецькою не задовольняли його самого. А головне — він не відчував у них доконечної потреби. На землі предків німець почувався україн! цем. Історіософські вірші Клена — доказ глибокого розуміння ним плюсів і мінусів української історії, проблем української 2 Мабуть, не раз вони в дитячих снах Тобі ввижалися: чудні, далекі, Золотошкурі і сумні ацтеки З погордою в потьмарених очах. І бачив ти крізь млу й прадавній жах, Як ідолів роззявлені пащеки В диму пожарів репались від спеки, І злото сліз текло їм по щоках. Згадавши, ти спинив коня в задумі… Зеленопере царство Монтесуми! Невже воно — лиш марево і міт, Що спопеліє й щезне димом чорним, І тільки диким цвітом неповторним Цвістиме в спогадах прийдешніх літ? Х.33. Франкфурт-на-Майні Синіє небо, наче став. Ходжу завулками тісними, Що, певне, юний Гете ними Колись закоханий блукав. Хто розчинив вгорі вікно? Чий погляд там мене чатує? Я тут під аркою смакую Солодке яблучне вино. О, певне, Фавста теж водив В ці нетрі хитрий Мефістофель, На цій стіні лишив свій профіль І пиво з цих шухляд цідив. Входжу в собор, де вічна мла, І з мороку середньовіччя Всміхаються мадонн обличчя На синім візерунку шкла. Христос, незмінний у роках, Прозорий, пломенем прошитий. Отут молилась Маргарита І гірко каялась в гріхах. Потужну повінь ллє орган. Стара легенда оживає. На хвилях серце випливає В вечірній франкфуртський туман. Літо 1934. Проектується знести храм св. Софії в Києві. З газет. Тайни тисячоліття — в Софії стрункій, Що поблідла, але ще ясніше, ще вище Вироста, як молитва, в блакить. Є. Маланюк Нехай твій дзвін заглушать літаки. Нехай тебе знесуть, і хай на місці, Що освятили літа і віки, Поставлять пам’ятник добі нечистій.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин