Доля на тлі історії · “Макар Русанівський переконливо показав спільне і відмінне у Шевченка й українських романтиків”. · с. 10сторінка оригіналу ↗
Без підстави звинувачений…
Слово Просвіти, №11 за 2012 рік
Ігор РУСАНІВСЬКИЙ
Дослідник Шевченкової творчості
Ось як характеризує його ві! домий літературознавець, Шев! ченківський лауреат Євген Кири! люк: “Ім’я цього науковця, на жаль, мало що говорить сучасно! му поколінню. Макар Олексійо! вич Русанівський народився 6 сер! пня 1904 року на хуторі Микола! ївці, нині Гадяцького району Полтавської області, у сім’ї сіль! ського коваля. Вчився у Гадячі на педагогічних курсах, учителював на селі. 1927 року вступив до хар! ківського ІНО, згодом реоргані! зованого в університет. У складі спеціальної групи ЦК КП(б)У виїжджав на Донбас для агітацій! но!пропагандистської роботи. Тут він вступив до лав партії. Протягом 1932—1933 років пра! цював в апараті ЦК ЛКСМУ. 1934 року Макар Русанів! ський закінчив Харківський уні! верситет і його зарахували аспі! рантом кафедри історії україн! ської літератури. Після переїзду до Києва 1936 року закінчив аспі! рантуру в Київському державно! му університеті. Деякий час був деканом філологічного факульте! ту. У передвоєнні роки Макар Олексійович працював в Інститу! ті української літератури імені Т. Шевченка АН УРСР. 1941 року трагічно загинув… 1940 року Макар Русанівський захистив кандидатську дисертацію на тему: “Шевченко і українська література першої половини XIX століття”. Конспективно ця праця була надрукована в “Наукових за! писках” Київського університе! ту”. Частину дисертації “Шевчен! ко і українська романтична літера! тура 30—40!х років” автор мав на! мір видати окремою брошурою, яку мені довелося рецензувати на початку 1941 року. У чому значення дисертації Макара Русанівського, зокрема розділу про романтиків? Відомо, що в українському літературо! знавстві 1930!х років певне по! ширення мала вульгарна соціо! логія. Адепти цього напряму всю літературу до Шевченка оголо! сили “поміщицькою”, “кріпос! ницькою”. У світогляді й твор! чості самого Шевченка шукали впливів цієї “поміщицької” літе! ратури, елементів буржуазного націоналізму. Заслуга Макара Ру! санівського полягає в тому, що він критично переглянув це пи! тання й показав, що ранній “Шевченко формувався чималою мірою під впливом літературної традиції 30—40 років”. Це аж ніяк не було повторенням досліджень П. Филиповича, зокрема, його розвідки “Шевченко і роман! тизм” (1923 р.). Макар Русанів! ський переконливо показав спільне і відмінне у Шевченка й українських романтиків”.
Із калейдоскопа пам’яті
Батько мій рідний!.. Світлий його образ завжди зі мною. Пам’ять чіпко тримає найяскра! віші моменти мого дитячого жит! тя. Вони завжди спливають у яко! мусь райдужно!світлому калей! доскопі, в жовтогарячому, соняч! ному забарвленні… …Яскрава світла днина, мо! же, літня чи весняна. Може, й осіння, призьба батьківської ха! ти, він із цигаркою на подвір’ї. Одіж невиразна, обличчя усміх!
вечкою, одне перевертається, за ним друге… Я нахиляюся, підні! маю каченяток. Батько хвалить: “Молодець, розумно вчинив”. Я гордий від похвали, чекаю, доки каченятка ще перевернуться, аби ще раз прийти на поміч… …В обід батько лежить на ди! ванчику, я сиджу у нього на гру! дях, ніби “варю” в іграшковій каструлечці “обід”, “годую” його з ложечки. Батько їсть, прицмо! кує язиком, ніби смачно… …А згодом розпочалася та страшна війна. Пам’ятаю пер! ший бомбовий наліт на Київ. Пам’ятаю окупацію, смерть діду! ся, вщерть набитий людьми то! варняк, яким нас кудись повезли. Ми втекли з нього, далі голодува! ли, як і весь повоєнний Київ… Арешту батька не пам’ятаю, за! бирали його вночі, я тоді спав… Чому тоді не прокинувся?
Не повірили, що він — “ворог народу”
Із записника письменника Володимира Малика. “Добре пам’ятаю М. О. Руса! нівського, котрий читав курс ук! раїнської літератури першої по! ловини XIX століття. Середнього зросту, чорнявий, мав правильні риси обличчя, виразні очі, висо! кий лоб. На щоках — легкий смаглявий рум’янець. Приємний тембр голосу і некваплива манера розповіді. Скільки знаю, носив добре випрасуваний темно!сірий костюм. Все у цій людині приваб! лювало, милувало око. Був від природи наділений якоюсь стри!
В аудиторії прохолодно, високо амфітеатром здіймаються світлодубо! ві сидіння… Ми, четверо хлопців з ІV групи — розмістилися внизу, за столом, витягли білети й зразу почали відповіда! ти. Не думалося про оцінку. Яка там оцінка, адже війна!.. Русанівський мовчки слухав нас і взяв наші матрикули — всім поставив п’ятірки, запитав: “Зна! єте, як постраждав Київ від напа! дів ворожої авіації? Ми розпові! ли, що знали: “Розбомбили вій! ськовий аеродром у Жулянах, скинули бомби на мости через Дніпро, обстріляли на наших очах військові училища на Со! лом’янці”… Він мовчки вислу! хав, потис усім руки: “Щасти вам, хлопці! Всіх нас ждуть важкі часи, нелегкі випробовування! З фашистами війна буде жорсто! ка!” На цьому розсталися, і ніяк не думали, що бачимо його вос! таннє. А через день, почувши про його арешт, не повірили, що він “ворог народу”.
Думалося: може, батько прийшов, а нас немає…
Дружина Макара Олексійо! вича, моя мати Лизавета Омеля! нівна Середа розповідала, що познайомилися вони з батьком у Харкові, коли разом вчилися в ІНО, тільки на різних факульте! тах. Якось одразу й прихилилися один до одного. Сказала вдома, що одружується. Батько (мій ді! дусь Омелян Панасович Середа) поцікавився, хто ж він, чи не з куркульських дітей?.. “Ні, з бід! няцьких”, — відповіла мати. “Ну, й добре, тоді, дочко, виходь за! між…” Жили в Харкові, знімали кім! натку. Там і народився перший син (мій брат Віталій). Перего! дом одвезли малюка до батьків в Овлаші (село на Сумщині), а го перекладача українською мо! вою “Слова о полку Ігоревім”, поспівали пісень, погомоніли про неспокійний той час, про за! гиблих товаришів… Невдовзі народився й другий син Ігор (це вже я). Батько радів — йдуть у світ його сини, то доб! ре. Треба, щоб дітей було багато, сім’я з ними веселішає й добрі! шає, у дитячому колі відходиш душею, все лихе забувається… У вересні 1940 року послали батька на Західну Україну, після так зва! ного возз’єднання, для встанов! лення літературних контактів. Їз! див, зустрічався й з Ольгою Ко! билянською. Розпитувала вона батька про різні літературні схід! ноукраїнські аспекти, побажала розвивати українську літературу й не давати знущатися з неї. 1941 рік спочатку не віщував катастрофи, але в червні одразу два удари: перший — війна, дру! гий — арешт батька. Спочатку за! арештували Максима Нагорного, викладача педінституту й універ! ситету. Тої ночі він із сім’єю по! просився до батька ночувати. Центр Києва бомбили, а на Бати! євій горі було спокійно. Потім виявилося, що вночі до Максима Нагорного вже приходили з НКВС, і тільки через те, що його не застали вдома, він майже добу ще перебував на волі… По батька теж прийшли вночі через день. 25 червня брату ви! повнилося 10 років, після вечері діти полягали спати. Раптом о третій ночі пролунав гуркіт і су! воре: “Відчиніть”. Батько попрохав дідуся та ба! бусю вийти на кухню, енкаведис! тів — не галасувати, бо сплять ді! ти, вказав на дисертацію, що їх, виявляється, цікавила насампе! ред — у ній вбачали “націоналіс! тичне зло”. “Оце усе, що в мене є, беріть. А ще дайте попрощатися з дітьми та й ходімо”, — промовив батько. Поцілував нас сонних тай вийшов за поріг. Куди його повезли, де діли, матері не сказали.
Потім дізналися: мій батько у Лук’янівській тюрмі. Наші вже Київ залишають. Лук’янівка по! рожня, нема вже там нікого. Ма! ти хутенько зібралася і з Нагор! ною — туди. Горіли віконниці, на подвір’ї догорали якісь папери… Переступили жінки поріг, а зайти туди не наважились. Усе подвір’я порите ямами. Половина з них засипані землею, повнісінько трупів, лежать один на одному… Постояли жінки, та й повернули назад, а в душі ще тепліла надія: може, й немає серед забитих їхніх чоловіків, вивезли кудись… Одні кати подалися з міста, інші ще тільки надходили, несучи на штандартах свій “порядок”. Дивуюсь і чудуюсь, як оте все ми витерпіли і вижили… Якийсь час пересиділи у Мо! товилівці, а невдовзі знову при!
були до Києва… Думалося, може, батько прийшов, а нас немає. Не було про нього ніяких вістей ще кілька років, потім мамі все!таки відповіли: помер ваш чоловік під час слідства 26 липня. Через багато років один чоло! вік на прізвище Харченко, який сидів разом із Макаром Олексі! йовичем в одній камері, розповів: 6 липня, коли прийшли нагляда! чі, Русанівський гірко посміхнув! ся і сказав: “Оце вже за мною. Прощайте, товариші, більше не побачимось”. Справді, більше в камері його не бачили.
Розстріляли за рішенням прокурора
Згадує старший брат Віталій Русанівський, мовознавець, академік НАН України. 1947 року НКВС видав нам до! відку про те, що батько нібито по! мер 26 липня 1941 року. Причини смерті й місце поховання не вказу! валися. Така довідка дала мені можливість вступити до універси! тету. Після XX з’їзду КПРС мати подала заяву про реабілітацію батька. 1956!го його реабілітували. Вже тепер, переглядаючи справу, я довідався, що хтось із запобігли! вих енкавеесівців написав на ім’я прокурора донос про те, що в уні! верситеті нібито виявлено націо! налістичну організацію. За доно! сом заарештували групу виклада! чів університету та педінституту. Все це робилося потай, без розго! лосу — в університеті ніхто нічого не знав. Із справи я довідався, що його розстріляли навіть не за рі! шенням трійки, а за прямим роз! порядженням того прокурора. 1941!го мені було 10 років і ямало що розумів. Пам’ятаю, як батько не спав ночами, ходив, па! лив. Тепер дізнався, що 1937 року батька виключили з кандидатів у члени КПРС. Він вступив канди! датом у члени партії в Донбасі, куди аспірантом поїхав, щоб за! робити робітничий стаж. А коли повернувся, то за наклепниць! кою заявою І. Стебуна його вик! лючили з кандидатів, щоправда, через рік поновили й одразу прийняли в члени КПРС. Батько багато працював, хоч у хаті ніде було притулитися. У двох ма! леньких кімнатках нас жило чет! веро. Зовсім крихітною була кух! ня, вночі вона перетворювалася на батьків кабінет. Коли всі заси! нали, він сідав за стіл і працював
Чимало років намагався збагнути трагедію репресій, від яких постраждала й моя родина. 1941 року, тільки почалася війна, був репресований батько, український філолог, літературознавець Макар Олексійович РУСАНІВСЬКИЙ. Його, як багатьох інших, звинуватили у буржуазному націоналізмі. Я зібрав про нього спогади студентів, колег, письменників, які пропоную читачам “Слова Просвіти”.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
