Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Абетка відомих імен · “Українську літературу треба перекладати — і найперше російською мовою”. · с. 15сторінка оригіналу ↗

ВВааллеерріійй ГГУУЖ ЖВВАА:: «Державникам треба підказувати, що письменники — це усвідомлення і зміцнення нації»

Слово Просвіти, №11 за 2012 рік

У гостях у нас один із найавторитетніших українських письменників Валерій Гужва — справжній майстер слова. Його колоритна мова і глибинний зміст творів викликають захоплення і спонукають до серйозних роздумів. Шлях у літературі Валерій Федорович починав як поет і публіцист. Працював на Київській телестудії, був відповідальним секретарем журналу “Малятко”, завідувачем редакції поезії, заступником головного редактора видавництва “Молодь”, завідувачем редакції критики, провідним редактором видавництва “Український письменник”. Нині він — автор багатьох книжок, зокрема за останні п’ять років побачили світ дві збірки поезій і чотири книжки романів В. Гужви. — Пане Валерію, поговоримо про роль письменника в суспільстві. Колись його вважали інженером людських душ. Хтось каже, що письменник — це сейсмограф. Нині можна почути, що книжкотворення — просто бізнес. А як, на Вашу думку, можна визначити працю і роль письменника, тим паче українського? — Формула “письменник — інженер людських душ”, — виплід тоталітарної системи. Я не пам’ятаю, чи Максим Горький її перший ужив, але підхопив точно Сталін. Так само і створення Спілки письменників 1934 року було замовленням диктатора. Твердження, що письменник може накреслити, обрахувати, сконструювати і запустити, як двигун, чиюсь душу, хибне й абсолютно не схоже на природу людської творчості. У людини, яка має відповідну душевну потугу, інколи, а найчастіше надовго, виникає бажання сповідатися перед людьми і перед собою. І в такому разі за наявності хоч крихти таланту починає свою дорогу. Втім, добре, коли людина розуміє, що на цьому шляху вона має шануватися, бо людство дало стільки прикладів безсмертних творів, що конкурувати з ними зухвало. Хоча… Ставити перед собою високі завдання — не завадить. Українська література пройшла досить великий страдницький шлях, особливо в радянський період. Всі ми знаємо, як безмежно великі таланти ставали на шлях конформізму. І все одно навіть за тих умов були справді непохитні генії — Максим Рильський, Микола Бажан. Енциклопедизм поєднувався з винятковим унікальним володінням словом, знанням його і свого народу. Щодо теперішнього покоління, я не називатиму прізвищ тих, хто вважає, що продаж книжок, реклама і самореклама — це передусім. Нічого подібного. В усі часи це вбивало творчість і якість творінь. Наша література має чимало спостережень над сутністю творчої художньої праці, зокрема над тим, чому слово стає мистецтвом. Цих роздумів від античності до наших днів повно і мені не випадає робити якісь визначення. З огляду на особистий досвід зазначу, що виникає особливий настрій, якого ти спершу не помічаєш, але він владно охоплює тебе і починаєш думати про щось для тебе важливе. Якщо йдеться про прозу, то я не можу сказати, що у мене наперед виникає сюжет, який потім обростає подробицями. Як правило, все починається з якогось відчуття, з яскравої картини, з людей, яких уявляєш, і далі все починає розвиватися. Так, до речі, не тільки в мене виходить. Вірші — взагалі окрема “парафія”. Приходять несподівано. І даремно себе примушувати. І всі оці заклики, зокрема російських класиків: “Трудись, мечта, мой верный вол” (Валерій Брюсов) надумані, бо якщо саме так змусити працювати мрію, то, як правило, в цьому буде мало справжнього. Тоді просто побачиш вправну руку автора-віршотворця і не більше. Як тут не згадати слова яскравого поета Маяковського, що в’їлися з російської школи: “Поэзия — пресволочнейшая штуковина, существует и ни в зуб ногой”. Справді, це та субстанція, сутність якої важко розгадати, і якщо ти прочитав трактат Буало (чи інші книжки такої тематики), від того не станеш поетом, бо поетичне зернятко має прорости в тобі. І дай Бог, щоб воно дало врожай. — За радянських часів більшовики, які керували державою, чітко розуміли роль письменника. А чому ж наші можновладці-“проффессори” нехтують митцями, хоча могли б, заради іміджу, повернутися до них обличчям? Чому байдужість стала мало не державною ідеологією? — Ще Тарас Григорович писав: “Якби ви вчились так, як треба...” Тоді була б своя ідеологія і нормальне ставлення до письменства. За радянщини з літератури зробили прислужницю. Історія неодноразово підказувала, що після революції іде контрреволюція, потім — диктатура. А в новітній час сталося так, що двадцять років незалежності держава тупцювала на місці. Та за цей період виросло багато талановитих письменників, але їхня творчість не цікавить “вищі ешелони”. Інколи деякі твори пробуджують державний гнів. І даремно, бо треба читати уважно. Наприклад, Марія Матіос чи Василь Шкляр — то справжня література, глибока, а чіпляються за якесь слівце, вирване з контексту, і починають майже політичні процеси. Сумно констатувати дикі прояви нападок або байдужості. Хоч як дивно, Сталін читав літературу, дивився фільми. Інша річ, що він по-своєму ставився до художніх творів. І до радянських людей — мільйони закатованих ів концтаборах. Нині в державних колах теж є люди, які читають, навіть самі пишуть, візьміть ту ж пані Ганну Герман. Та це нетипово. Ставлення до літератури як до чогось не вартого уваги просто принижує Україну. Тим паче, що у нас є світочі. Мав рацію Борис Олійник, коли (після того як йому повідомили про висунення на Нобелівську премію) сказав: “Та Господи, є ж Ліна Костенко, Іван Драч”. І справді ж, знаємо, що свого часу і Гончара висували на Нобелівську премію, і Миколу Бажана. А ми самі в собі виховуємо другорядність нашої літератури, взоруємося на французьких, англійських, іспанських, російських письменників, інколи потужних і гідних поваги. Але ж наша література нічим не бідніша, її треба перекладати — і найперше російською мовою. Це, до речі, було заведено колись. Правда, перекладали тих, кого пропонували відповідні керівники. Але все одно обмін був, хоча мало перекладали найпоширенішими мовами світу: англійською, французькою, іспанською. Тішить, що роман “Чорний ворон” В. Шкляра перекладають англійською, і з французьким видавництвом “Галімар” у нього, здається, є угода. Цим шляхом треба йти, не можна у своїй шкаралупі сидіти постійно. Наші письменники гідні представляти українську літературу нарівні з різними літературами світу. Стають нобеліантами турок, ізраїльтянин, перуанець. А Україна? Сидимо. Державникам треба підказувати, що письменники — це усвідомлення і зміцнення нації. І якщо керівництво держави далі ігноруватиме нашу духовність, то не викликатиме у людей ні поваги, ні підтримки. — Чи можна сказати, що технологічно, ментально й почуттєво є два Гужви, адже поезія і проза — дві різні мовні стихії і потрібно внутрішньо перелаштовуватися. — Роздвоєння особистості у мене немає. Якщо поезія сяйне — і за годину — ти маєш три строфи і дивуєшся, звідкіля вони взялися, то проза — зовсім інша літературна робота, вона вимагає посидючості, якщо хочете, спланованості процесу. Зазвичай спершу виникає епізод, а потім уже розгортається сюжет, який десь у мені бродив. Я намагався накреслити древо сюжету: де? хто? як? Але нічого з того не вийшло. Уже потім, коли закінчиш твір і минає час, дивишся, щоб усе купи трималося, щоб не забути якоїсь лінії, чогось посутнього. Позбуваюся всіх недоречностей, прибираю зайвий текст, скорочую діалоги, якщо затягуються на дві сторінки, залишаю суть, аби не товкти воду в ступі. На роман зазвичай іде до дев’яти місяців, а бува, й два роки. Проза і поезія у мене співіснують. Хоча ці стихії неймовірно різні. Я прибічник прози реалістичної, з м’яса, крові, жил, а не з пурхання, чим вирізняється легковажне молодіжне письмо: я спала з тим, потім з тим, плюс кілька матюків. От і нате вам Ірену Карпу. Вона вродлива, не без обдаровання, перехворіє на цей епатаж. Усміхаюсь з висоти віку, досвіду і взагалі з досвіду світової літератури. Якщо хтось скаже: “Чого ви так, був ще Генрі Міллер, а чому Карпі чи комусь іще не можна у подібному ключі?” Тому що рівні письма не до порівняння. Я маю відтворити характер, тло, середовище, маю відчути, що відбувається між людьми. — Що є нервом Вашої прози? Про поезію не запитую, її не поясниш, треба читати. — Я прагну розповісти про людей, чиї долі склалися неординарно, про світоглядний, життєвий і навіть побутовий вибір. Мені важливо, щоб ці люди були живими, щоб читач приміряв життя персонажів до себе. Без моралізаторства й повчань. Я прагну, щоб люди були чесними, не зраджували одне одного, я не схильний до присудів, завжди намагаюся з’ясувати причини, чому людина пішла не тією стежкою. Хочеться, аби всі були гідні свого покликання, щоб доля склалася добре. Утім, у мене є кілька повістей, які закінчуються трагічно, але інакше бути не могло. — Читаючи Вашу поезію, можна побачити, як Вам наболіло від того, що відбувається в суспільстві… — Україна перебуває в затяжній стагнації. На жаль, свого часу ми не зробили правильного вибору, який зробили поляки й чехи. Наші високопосадовці не виконали обіцянок, які давали своєму народові. Хоч би які патріотичні фрази ми вживали, а період первісного накопичення капіталу в нас розтягнувся. Адже є досвід: США, які пройшли велику депресію. Ми мали б уже відійти від хаосу. І якби до влади прийшли відповідальні люди, ми цього б уникли. Панує знаменита фраза Кравчука: “Маємо те, що маємо”. З великим управлінським досвідом він прийшов у демократичне, по суті, нове державне утворення, а захопив із собою звички партократа. Хоч і розумний чоловік, але йому бракувало волі стати іншим. Згодом прийшов господарник, який не хотів бути совістю нації. Потім мали ще одного, на якого покладали величезні надії, і він їх знищив своєю нерішучістю. Теперішнє керівництво намагається щось зробити, але справжньої розвинутої демократії я не бачу. Є рух назад. Це всі помічають, коментують у світі, і владоможцям треба до цього прислухатися дуже серйозно, бо інакше буде біда. — У нас можливий розвиток тоталітаризму, деспотії? — Цим душком віє від східного сусіда. Наш народ уже не той, він не дозволить маніпулювати собою. І не будуть дієвими всі ці тривіальні вислови, що кожен народ гідний свого уряду. Влада зазнає краху, якщо піде деспотичним шляхом. — Отже, закрутити Україну, як Путін закрутив Росію, а Лукашенко — Білорусь, неможливо? — Неможливо. Як тільки з’явилися перші ознаки цього, моментально почався спротив. Я гадаю, що правляча партія добре розуміє, що суспільство може вибухнути. Партії приходять і йдуть, деякі у небуття. Соціалісти провалилися, нема їх у парламенті. Залишились комуністи, яких ніколи нічому не навчиш. Вони спекулюють старими гаслами: хай живе добробут народу, ми за народ. А в броньованому мерседесі пливе керманич-демагог. У президентському оточенні є люди, які можуть аргументовано пояснити, до чого призведе “закручування гайок”. Цей шлях — безперспективний. Таким шляхом ми піти не можемо. Заявляти про Україну як європейську державу, прагнути в Європу, мати демократичний фасад, а всередині — в’язницю, це дурня. Кому потрібна така потвора? Спілкувався Володимир КОСКІН, фото автора

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин