«Просвіта» · “Вже досить декларувати руїну, пора розгрібати завали”. · с. 3сторінка оригіналу ↗
і захищає
Слово Просвіти, №11 за 2012 рік
виштовхує українську пісню з естради, різні постійні “ноу-хау” Табачника щодо послідовного, цілеспрямованого витіснення української мови й літератури зі шкільної освіти і т. ін. Їхні “тези” (кліше, стереотипи), які вони прокручують ось уже 20 років, як затерту платівку, неспроможні, нафталінні для сучасного світу. Але вони нічого іншого сказати не можуть. Вони як речники влади і сама нинішня влада вперто замовчують найголовніше: державний захист української мови, політика на її підтримку — єдиний шлях компенсувати століття заборон і упослідження в царській Росії ів тоталітарному СРСР, що десятиліттями здійснювали злочинне винародовлення нашої нації. Не маємо права забувати (і держава, її влада передусім!) про століття жорстокої насильницької русифікації, яка триває й досі. Дерусифікація не може відбуватися за принципом “хай іде, як іде”, і з потуранням горлопанистим спекулянтам-розколювачам України за мовною ознакою. Не добровільно, а внаслідок століть перманентних і з усіх боків утисків, унаслідок штучного нав’язування чужої історії, мови, культури, послідовного викорінення українського (“буржуазного”?) “націоналізму”, внаслідок, як пише О. Гончар, винищення хвиля за хвилею (від академіка до вчителя) української інтелігенції приходила русифікація. Тож тільки силою і волею держави, законів (як утверджував іврит Ізраїль) зможемо відновити свою мову. Ще одне поняття, якого не знають і не вміють навіть вимовляти представники “п’ятої колони” в Україні — це неодмінний пріоритет в Україні української мови, української культури й духовності. Він обґрунтований історично. Адекватний міжнародним нормам. Вистражданий українською нацією. Він має бути основним контрапунктом будь-якої влади в Україні. Без мовного, духовного, культурного пріоритету не можливий захист і безпека нашої держави, та й узагалі її незалежний, національний, зокрема й економічний, розвиток. Мовна політика влади — своєрідний тест на її розуміння свого призначення, обов’язку перед народом, перед його майбутнім. Зверніть увагу: здіймаючи галас про “другу офіційну”, про захист російськомовного населення, команда В. Януковича навіть на виборах серед щедрих обіцянок і задобрювання електорату хоч би слово сказала (хай би для рівноваги чи бодай формальності) щодо утвердження й розвитку української мови — одного з фундаментальних державних чинників, основи єдності нації. А ось ще стереотип: Україна, мовляв, багатоетнічна, українці тут не єдині, треба на це зважати. Що, багатоетнічніша, ніж будь-яка країна Європи, ніж США? Багатоетнічна держава — природне явище для світу. Багатоетнічною виступає й політична нація, народ України, але “багатоетнічна українська нація” — це термінологічний і посутній нонсенс. Меншини в Україні мають чудовий вичерпний закон, їхні права застережено Конституцією, але в них є і обов’язки. І чи не найголовніший із них: брати рівноправну участь у консолідації громадянського суспільства, творенні політичної нації, згуртуванні її довкола етнічного ядра — української нації. — Мова — це й національна культура. Культура — консолідуючий чинник у державі, це націєтворення й “духотворення”. Сьогодні багато інтелектуалів у світі прямо пов’язують розвиток економіки з духовністю, національною самосвідомістю народу. Цей зв’язок нагадує про себе впродовж усіх років незалежності. “Як піднести економіку на вищий рівень, чого їй бракує?” — запитали японських фахівців в Україні. “Націоналізму”, — відповіли. — “Хай триває змагання культур, хай українська доведе практично, що вона сильніша”, — ще одне проросійське кліше з тієї низки, що наводилася вище. Але чому це змагання з чужою культурою має відбуватися на нашій суверенній території, на нашому ТБ, естраді, в медіа — в інформаційному й культурному просторі? У яких країнах допускають подібні “перегони”? Така “змагальність” за наших постколоніальних умов — лише зміна “вивіски”, гасла того самого зросійщення, імперської експансії. Насамкінець одна цитата. Торік. “Известия”. Госдумівець Затулін пише, що, виявляється, в Україні є “значительная часть людей”, які “совершенно искренне считают, что в Украине должны быть обязательно отличный от России язык, история и герои, что … от России исходят главные опасности украинской независимости”. І далі: “Нет или почти нет таких расходов, чтобы на них нельзя было бы пойти”. Бо, як він каже, од усього цього залежить майбутнє Росії. Зверніть увагу на цей типово імперський подив невігласа і… страх. І оптимістична кінцівка. Протягом десятиліть нас привчали сприймати як символічне радянське свято “возз’єднання двох братніх народів” Переяславську раду 1654 року. Одначе тільки-но стали всім відомі, аж до учнів середньої школи, справжні, не забороновані комуністами факти про те, що Росія дуже швидко поламала цю угоду з Хмельницьким про збройну взаємодопомогу і робила потім це ще неодноразово. Тож і цей облудний міф про “дружбу народів” розвалився. Так буде й з іншими нав’язуваними нам, будованими на брехні ідеологічними й політичними міфами. Тільки треба нам, українцям, бути твердими й непоступливими у відстоюванні своєї державної і духовної суверенності.
Українська мова в умовах інформаційної окупації
Леонід МУЖУК: — Ще два роки тому я згадував про Затуліна як про стратега, який на московській думі, у присутності наших парламентарів, які мали розробляти спільний план дій зі співробітництва на пострадянському просторі, запустив чотири тези. Перша — усунення української мови за рахунок утвердження російської. Друга — усунення інших церков, окрім московської (тепер це отримало назву “Русскій мір”). Третя — позбавити Україну будь-яких перспектив членства в НАТО. Четверта — залишити в Україні Чорноморський флот. Що за цей час змінилося? Скажу відверто, що, слухаючи українське радіо й дивля-
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
