Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Інформаційний простір · “Думки авторів, попри їхні прекрасні декларації, зводяться до заперечення українського народу і його права на свою самостійну державу”. · с. 5сторінка оригіналу ↗

Історія за КГБешно-чорносотенними писаннями

Слово Просвіти, №11 за 2012 рік

о. Юрій МИЦИК, д. і. н., проф. Національного університету “Києво-Могилянська академія” Нещодавно громадян України ощасливили книгою “Нариси з історії розвідки суб’єктів державотворення на теренах України” (К., 2011. 535 с.), яку видали під грифом “Фонду ветеранів зовнішньої розвідки України” за загальною редакцією генерал-лейтенанта П. Д. Морозова. Керівник авторського колективу — кандидат філософських наук, доцент В. Цибулькін. Книгу видано за інформаційної підтримки “Фонду Сприяння розвитку Православного Кадетського Корпусу Георгія Побідоносця” і за “інвестиційним проектом” А. Г. Барадачова. Авторів аж шість, але тільки два з них історики, інші — економісти й юристи. Автори користувались інформаційною підтримкою ще 8 юристів і 1 кандидата наук із державного управління. Спливає у пам’яті “дєдушка” Крилов, який застерігав про небезпеку виготовлення чобіт пекарем, а випічку пирогів чоботарем. У “Вступі” є характерна заувага: “Дана книга — не сухий виклад логіки… розвідувальних операцій…, а науково-популярна розповідь” (с. 15). Отже, це компіляція. Серед її джерел і літератури є й поважні видання, але й такі, що не мають безпосереднього стосунку до теми, і популярні книжечки, серед яких є аж надто сумнівні, і КПРСешні “опуси”, і сучасний псевдонауковий антиукраїнський ширвжиток московського та київського розливу, який, на жаль, суттєво вплинув на книгу. Виклад подій до ХVІІІ ст. більш-менш спокійний, хоча чимало фактів притягнуто за вуха. Ну як читати без посмішки пасаж: “За часів Володимира Святославича до традиційних тоді PR-технологій, які ґрунтувалися на використанні фольклору…” (с. 103). Цього князя автори не залишають у спокої й далі: “Ярослав Мудрий вирізнявся тим, що на відміну від батька, котрий марнував час на візити до гаремів і застілля”. Це про Володимира Святого, за якого Київська держава досягла кульмінації у своєму розвитку! (Щоправда, Володимир, язичник, мав багато жінок і наложниць, але це скінчилося з прийняттям християнства і шлюбом із візантійською принцесою Анною). Але навіть язичником Володимир не “марнував час”, а докладав зусиль, щоб об’єднати Русь та оборонити її від нападів ворогів. Далі — більше. Козаків автори розглядають як “своєрідний медіальний субетнос” (слов’яни, тюрки, іранці) в дусі радянської теорії “казаки — інтернаціональноє явлєніє”. Не заперечуючи присутності серед козаків окремих представників інших народів, варто підкреслити, що запорозькі козаки на 90 % (!) складалися з українців. Який же тут “медіальний субетнос”! А далі екскурс у родоводи козацьких ватажків: Косинський, на думку авторів, був поляком, Павлюк — турком, Кривоніс — шотландцем, Орлик походив “з родини чеських баронів” (с.149, 204— 205). До відома авторів: Косинський був українцем з Підляшшя, Павлюк — тільки певний час був у турецькій чи татарській неволі і тому прозивався ще й Бутом, Кривоніс родом із Черкащини, а дані про шотландське походження — помилка однієї недостовірної німецької брошури. Мати Пилипа Орлика українка з роду Малаховських (Чернігівщина), а батько білорус (Литвою тоді називали Білорусь), сім’я була православною. Своє далеке коріння в Чехії Орлики практично забули, та й переселилася ця гілка роду на Мінську землю ще в ХV ст. Та що там Орлик, коли “українцем з іспанським корінням” (с. 240) називають Івана Франка! Дмитро Вишневецький — “Байда” — український православний князь виступає як спольщений український шляхтич, навіть “польський емісар” (с. 148), “господар фактично усієї Лівобережної України” (с. 151). Тут автори явно сплутали “Байду” з його правнуком — Яремою Вишневецьким! Плутають автори й Січ із суворовським училищем, детально розповідаючи про курс навчання козацьких підлітків, посилаються при цьому не на джерела (у жодному цього нема), а на писання нікому не відомих авторів-фантазерів (с. 153). З того ж “джерела” взяті дані про Роксолану, яка нібито “сприяла послабленню агресії Високої Порти проти України” (с. 152). Козаки, за авторами, мали “дивний релігійний світогляд, який поєднував язичництво й християнство”, нібито поклонялися давньоримській богині Фортуні(!) і т. ін. (с.154—157). Чи читали автори праці дослідників цього питання чи бездумно списали в аматорів-казкарів? Знаменитий мемуарист ХVІ ст. Лясота, який залишив перший розгорнутий опис Січі, був дипломатом, але пильні автори розшифрували його справжню суть — розвідник, який ще й “свідомо йшов на порушення міжнародного права”, ведучи переговори з козаками (с. 156). Доказів про Лясоту-розвідника жодних! Так само і з творцем Гадяцького договору 1659 р. Юрієм Немиричем, який начебто був “подвійним агентом”, виконуючи завдання “тогочасних “невидимих імперій” (натяк на масонів). Дуже не люблять автори київського митрополита Петра Могилу. “Хитрий інтриган” вчився у С. Жолкевського (якого оголошують прототипом героя роману Сенкевича пана Володийовського), вчився начебто у паризьких єзуїтів, скинув із митрополичого престолу Ісайю Копинського (с. 161—162), навіть поширював “латинізоване православ’я” через засновану ним Києво-Могилянську колегію. Отакої! Заспокою авторів тим, що Могила ніколи не вчився у Парижі, тим більше в єзуїтів, не був жорстоким Могила й щодо Копинського, а “могилянка” стала центром православної, а не католицької освіти. Можна ще продовжувати. Але відішлю авторів до відповідних церковних комісій. Адже Українська Православна Церква Київського патріархату, Польська Автокефальна Православна Церква, Румунська Православна Церква, навіть РПЦ (Московський патріархат) визнали Петра Могилу святим. Там авторам пояснять щой до чого, і не варто їм копирсатися в застарілій літературі й послуговуватися недостовірними джерелами. Люблять автори напускати туману загадковості на прості речі. Наприклад, смерть Богдана Хмельницького. Гетьман довго хворів, врешті помер від інсульту. У авторів є підозри: “загадкова смерть” (с. 183). Найбільше дісталося Мазепі. “Природний авантюрист, вихованець “Товариства Ісуса” (тобто єзуїтів — Ю. М.), “зраджував не лише Петра І, а й саму неньку- Україну”. (с. 188, 198). Начитавшись пронафталіненої літератури і сучасних московських писань, автори не соромляться переповідати заяложені штампи й побрехеньки про Мазепу. Зате московські карателі постають невинними вівцями. Виявляється, трагедії Батурина 1708 р. не було, бо від них “мирне населення практично не постраждало” (с. 198). Іде посилання на якихось “сучасних істориків” (не вказано, на яких) (с. 198). Але ж навпаки! Археологи (В. Мезенцев, В. Коваленко) знайшли навіть тогочасні дитячі поховання з пробитими кулями черепами! Чим ближче до наших днів, тим войовничішими щодо України стають автори. Їхня думка, попри прекрасні декларації, зводиться до заперечення українського народу і його права на свою самостійну державу. За авторами, все зводиться до інтриг Заходу й до шпигунських операцій. Англія, Австрія, Польща начебто вигадують український рух і добиваються “створення Малоросії” (с. 228) з метою розчленування Російської імперії. Навіть Герцену й Огарьову дістається на горіхи, бо ці начебто агенти “британської розвідки” нелегально переправляли в Росію “Колокол” та інші видання. Ох, які ж “правильні” були жандарми з ІІІ Відділення, бо “лише грамотні дії правоохоронних органів унеможливили подальше розгортання повстання” (1863 р. — Ю. М.) (с. 229). Сказавши “А”, треба казати “Б”. Чому не записати до “грамотних дій” влади розгром Кирило-Мефодіївського товариства, арешт і заслання Шевченка, Куліша, Костомарова, Валуєвський циркуляр, Емський указ тощо? Щоправда, автори таки дещо говорять. Вони позитивно оцінюють дії поліції та її агентів проти народовольців і видавців “провокаційної літератури”, зокрема женевських публікацій М. Драгоманова, М. Павлика, С. Подолинського (с. 234—235). Австро-Угорщина “активно сприяла зміцненню “української ідеї” у Російській імперії. З цією метою “у Лембергу (саме так, як правило, автори іменують Львів, а Галичину — Галіцією, вживають і термін “Малоросія” для означення України — Ю. М.) 1873 року виникло Наукове товариство ім. Т. Шевченка”. (с. 231). Потім Австрія взяла під контроль “Просвіту”, яка мала у своїй діяльності “яскравий антиросійський акцент” (с. 236, 245). Особливу “увагу” автори приділяють митрополиту Андрію Шептицькому, який, звісно ж, “освоював військову розвідку” (с. 232), мав контакти зі “щедро профінансованим” австрійською розвідкою М. С. Грушевським; “не лише поширював уніатство, але й створював агентурну розвідувальну мережу” (с. 240). Навіть коли 1924 року Грушевський був під впливом “українізації” в Україні, автори вбачають одне: “розгорнув підпільну і розвідувальну діяльність, спрямовану проти СРСР”. Це тоді, коли його “пасло” понад 20 агентів і сексотів НКВС! І жодних доказів шпигунства Грушевського! Лише смерть “врятувала його від суду” (с. 259). Полонені Українські Січові Стрільці “роздмухували націоналізм” серед українських вояків російської армії (с. 249). З симпатією автори ставляться до розгрому “Просвіти”, заслання вглиб Росії Грушевського та Шептицького російською владою після тимчасової окупації Галичини 1915 р. (с. 250). Лютнева революція у Росії та утворення УНР постає не як логічний наслідок піднесення національно-визвольного руху українського народу, тяжкого економічного становища, бездарності панівної верхівки Російської імперії і т. ін., а як наслідок діяльності німецької та австрійської розвідок, також і масонів. У дусі московської пропаганди принижують Коновальця і Петлюру (с. 281), пізніше й Бандеру, твердять, що “петлюрівці” винищили понад 200 тис. євреїв. Багато написано про ставлення Петлюри до євреїв, про те, що в уряді УНР були євреї, що вперше євреям надали широку автономію тощо. Ні, — товчуть знову! Якщо вже на те пішло, то “пальма першості” у єврейських погромах належить денікінцям. Не випадково в одній денікінській газеті красувалося гасло: “Бери хворостину, гони жида в Палестину”. Тільки як агентуру іноземних держав розглядають автори ОУН і УПА. За московським фальсифікатором Смисловим вони “цікаво” переповідають історію про дії батальйону “Нахтігаль” у Львові: 30 червня 1941 р. після богослужіння українські бійці “Нахтігаля” нібито “взяли в руки довгі кинджали, підкотили рукава мундирів, голосно відригуючи, з піною на губах та вилупленими очима мчалися вони вулицями Львова. Кожного, хто потрапляв у їх руки, вбивали” (с. 358). Тут же й фото нібито цих людей із кинджалами в зубах. Автори відзначають, що вояки УПА — відомі “своєю надзвичайною винахідливістю у повільному та жорстокому вбивстві своїх жертв” (с. 367). Звинувачують українських націоналістів у розстрілах мирного населення у Києві в Бабиному Яру (с. 362). Але тоді людей розстрілювали гітлерівці. Якщо українці там і були, то лише поліцаї, які не мають стосунку до ОУНівців, тим більше до УПА (такої 1941 року не існувало). Бандеру й Стецька та ін. ув’язнюють у Заксенхаузені, де німці “створюють для них достатньо комфортні умови” (с. 362). Дуже “комфортні”, якщо врахувати, що два рідних брати Бандери загинули в концтаборах. Самі ж автори цитують німецькі документи від 10.ІV. і 18.ІХ.1942 р., де організація Бандери називається “антинімецькою”, трактується “як найбільш радикальний незалежницький рух” (с. 365). Велику увагу автори приділяють дивізії “Галичина”, про складну історію якої багато вже писалося. Але в цій дивізії служило приблизно 15 тис. осіб. А в РОА, РОНА та ін. російських військових об’єднаннях служило понад 1 млн вояків. От тут би й поговорити про російських поплічників фашистів! Але автори ані пари з уст. Або взяти “Армію Крайову” — польський відповідник УПА. Хоч і говориться дещо про її боротьбу з Червоною Армією, але на передньому плані фото аківців: “Вони також наближали Велику Перемогу”. А боротьба з німцями УПА хіба не наближала її? Інший приклад — Вінниця. Тут НКВС розстріляв тисячі невинних жертв. Та у книжці це подано як розстріл енкаведистами “націоналістів (звісно ж, українських — Ю. М.) і злочинців” (с. 387), а потім німці провели “найбільш вдалу комплексну акцію”, піднявши пропагандистський галас щодо цього. Що й казати, у гітлерівців був свій злочинний інтерес. Але ж розстрілювали людей у цьому випадку не німці, а “доблесний” НКВС! Далі діяння післявоєнної доби. Тут і війна в Афганістані, в яку СРСР нібито втягло прокляте ЦРУ (через своїх агентів впливу). Уявляється, скажімо, Брежнєв чи Андропов, яких ЦРУшники змушують ввести війська в Афганістан! На Захід звалюють провину за “Біле братство” (хоча насправді це братство виникло в стінах КДБ!), Горбачова подано як виконавця планів ЦРУ з розвалу СРСР і т. ін. Уже мовчимо про “Фонд Сороса”, який начебто “сформував цілу генерацію безпринципних “грантоїдів”. У негативному контексті подано заснування Товариства української мови, “Руху”, дисидентських, польської “Солідарності”. Жодного співчуття дисидентам, які гнили в концтаборах (між іншим, за активної участі КДБ), зате такі слова знаходяться, коли йдеться про енкаведистів. Так, “легендою радянської розвідки” іменують сумнозвісного Судоплатова — вбивцю Коновальця, організатора вбивств Бандери й Ребета. Мабуть, досить. Маємо справу з дешевою компіляцією, у якій читачеві пропонують жуйку з чорносотенних і кгбешних писань, де події розглядаються з позицій великодержавного російського шовінізму, до того ж під специфічним шпигуноманським кутом зору. У книжці говориться й таке: “В Україні гідні професіонали — вихідці з ПУ КДБ УРСР — виховали молоде покоління, яке не поступається своїм вчителям у якості роботи…” (с. 450). У вступі проголошується, що становлення Служби зовнішньої розвідки України було б неможливе “без попереднього досвіду (ВНК—ОДПУ—НКДБ—НКВС— МДБ” (с. 9). Насмілюся твердити, що з таким “досвідом”, густо замішаним на крові борців за волю України, СБУ не оборонити Українську державу.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин