7 Читацьке віче · “Нація без обличчя, людина без рідної мови — мов квітка без цвіту, зів’яне і засохне на узбіччі цивілізації”. · с. 7сторінка оригіналу ↗
Анатомія нашого безталання
Слово Просвіти, №11 за 2013 рік
Іван ЗАХАРЧЕНКО, письменник, член НСПУ, Київська область
Українська дійсність важка. Тривоги не марні, владці ґвалтують суспільство, все перелаштовують на свій лад, зміцнюють фундамент — прагнуть бути довго. Помучені питають: “Що ви робите, схаменіться?”. Та вони не озиваються, поглухли від надмірної ситості. Відбулися вибори, але розчарування і досі не минає. Опозиція ніби з норовом, але малорішуча. Продажність — наш давній ворог. Не ворушитимемо минуле, і нині владні персони гендлюють Україною. Підлі, хто купує і продає своє серце і розум. Тому не всі опозиціонери, що пробилися до парламенту, налаштовані любити Україну чи жертвувати заради загального добра спокусливими привілеями. Тепер наш парламент змішаний — суцільний суржик. Він уже поділяється не за національними ознаками, а за вмістом награбованого. Хоча за паспортними даними ніби переважають українці, але справжніх — дрібка, тих, котрі ладні служити Вітчизні. Решта — дресировані манекени.
Люди прозрівають, пориваються до правди, добра. Становлення країни, що настраждалася, буде важким. Є гарні приклади: на виборчих дільницях мого району люди склали іспит на мужність, зрілість і порядність. Гонор регіоналів ущерблено, вони набрали мізер голосів і то — нечесно. Моє село зробило крок до волі — віддало за “Свободу” 25 голосів. Звичайно, мало, регіонали схопили на 10 більше. Та наразі й це гарний знак: національний дух живе, пробуджується. Ми б давно святкували перемогу, аби на зорі незалежності вимели з політичної сівозміни нащадків більшовицьких узурпаторів, що допомагають нищити країну. На президентських виборах 2004 року Петро Симоненко у моєму селі, де майже 500 виборців, отримав один голос, а нині — 14. Це безвихідь, коли народ, загнаний у бідність, не може забути минулого, правда, воднораз це і прояв недовіри до влади. Про схожу ситуацію минулого року на сторінках “СП” розповів народний депутат Юрій Гнаткевич. Він у своєму селі поставив 25 пам’ятників бандерівцям, але значна частина односельців проголосувала за комуністів. “Як могло таке статися?” — запитує сам себе і зізнається: “Я не маю відповіді на це питання”. Відповідь дає саме життя. Незалежність, через безголів’я гетьманчиків, породила клас бандитів і грабіжників державного майна. На тлі соціального занепаду і запустіння виростали казкові маєтки, з’являлися дорогі іномарки, яхти, літаки, мільярдні статки. Панство безсоромно жирує. За таких умов озлоблені і пригнічені, зважуючи вчорашнє і теперішнє, під облудні гасла політичних шахраїв зробили крок назад. Маємо четвертого гаранта, але жоден із них не залишив і не залишить після себе доброго сліду. Кучмівська деколективізація вщент зруйнувала могутній аграрний комплекс: запустіння, у руїнах лежать колгоспні дворища, мертві села. В Україні в соціальному плані спонтанно утворилися дві держави.
Одна для багатих, друга — для плебсу. Оця аномалія розділила країну на два непримиренних світи зі своїми стихійно виробленими законами. Олігархи користуються плутократією, а “гнаним і голодним” підкинули демократію, яка, за визначенням Платона, перетворюється на тиранію. Саме її ми й маємо. Демократія, коли нема справедливості, — це маска, якою користуються найзлостивіші, аби приховати свої злочини. Бо що вона варта, коли ні життя, ні роботи, ні спокою. Хто винен, що нас на 7 мільйонів стало менше? Чому у нас так багато алкоголіків, наркоманів, хворих на СНІД? Та світ глухий, наші болі нікому не болять, бо ми самі винні, що дали волю душити і грабувати. Докір владі, що наші люди бродять світами. Відомо: коли люди змінюють навіть район проживання, потрібно 200 років, аби їхні нащадки психологічно й морально пристосувалися до нових місць. Птахи — і ті завжди повертаються до рідного гнізда. Недавно червоний ватаг заявив: “Я з націоналістами працювати не буду”. Та не націоналісти, а більшовицькі кати на нашій зем-
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
