Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Читацьке віче · “То серце по волі з Богом розмовля, То серце щебече Господнюю славу”. · с. 11сторінка оригіналу ↗

Високий як сонце

Слово Просвіти, №11 за 2013 рік

Вадим МИЦИК, доктор філософії в галузі культурології, лауреат премії імені Івана Нечуя-Левицького Образом поета і співця як носія народного духу для Тараса Шевченка став український кобзар — душа творча і правдива. Він його зображує у віршах, згадує у повістях, не оминає в малюнках. Збірник своїх віршів від першого до останнього прижиттєвого (1840, 1844, 1860) він назвав іменем віковічного співця — “Кобзар”. Розглядаючи творчість поета, Іван Франко у статті “Народна пісня у “Перебенді” Т. Шевченка” про цю творчу особливість пише, що Тарас Шевченко дивився на кобзарів так само, як і народ. Тут же й зазначає: “В писаннях і споминах його ми не маємо згадки про які-небудь ближчі особисті зносини Шевченка з сим або тим кобзарем, але певна річ, що в своїх мандрівках по Звенигородському повіті він мусив стрічати їх чимало… Живі враження таких стріч лунають у передмові до “Гайдамаків”, де Шевченко пише: “Весело подивиться на сліпого кобзаря, як він сидить з хлопцем сліпий під тином, і весело послухать його, як він заспіває думу про те, що давно діялось… Живі враження кобзарів і кобзарських пісень мусили у Шевченка бути дуже сильні і численні коли по десятилітній розлуці з Україною (від 1829 до 1839) він, виступаючи на поле літературне, майже щокрок малює образи кобзарів”. Народного співця він називає так, як побутова-но в народі — кобзарем, бандуристом. Їхні святі образи постають перед поетом і на засланні. Особливо після того як Панько Куліш прислав йому книжку “Записки о Южной Руси”. Він ледь не напам’ять її вивчив і занотував у “Щоденнику”: “Она мне так живо, так волшебно живо напомнила мою прекрасную бедную Украину, что я как будто с живыми беседую с ее слипыми лирниками и кобзарями”. Кобзарство було поширеним в Україні, співців знали й шанували люди. Про це Тарас Шевченко й пише у “Перебенді” — цій “невеличкій і прекрасній поемі”, як її назвав І. Франко: Перебендя старий, сліпий — Хто його не знає? Він усюди вештається Та на кобзі грає. А хто грає, того знають І дякують люде… Він співає людям, розвеселяє їх, хоч самому дуже важко, та він не скаржиться, все те йому байдуже, бо свідомий своєї ролі у житті: він — співець! “Сяде собі, заспіває…” Журба з ним не розлучається, та він і виду не подає. Береться за кобзу та спів. Для кожної ситуації у нього він свій: одним співає про Чалого, другим про Горлицю; дівчатам — Гриця та веснянку; у шинку — Сербина, Шинкарку; з жонатими — “про тополю, лиху долю”; “на базарі — про Лазаря”. А ще з тяжким серцем виспіває про злочинства загарбників: “Як Січ руйновали”. Це так на людях. А що ж із ним відбувається, коли він усамітнюється? Кобзарю потрібен простір — “Кругом його степ, як море” і стихійна сила — вітер “По полю гуляє”. Співець перебуває там, де вивищується дух предків: На могилі кобзар сидить Та на кобзі грає. Кобзар на самотині не просто співає. Він єднається з предками на могилі. Спілкується з Богом у небесах. Він не хоче, щоб його чули люди, щоб вітер тую мову розвіяв — “бо то Боже слово”. Кобзар єднається з Богом і виповідує його праведність: То серце по волі з Богом розмовля, То серце щебече Господнюю славу. Тут він своєю волею і силою думки, як у творчому пориві, злітає у небесні високості й черпає там знання, звертається до моря, до гір і знову возноситься на небо: А думка край світа на хмарі гуля, Орлом сизокрилим літає, ширяє, Аж небо блакитне широкими б’є; Спочине на сонці, його запитає, Де воно ночує, як воно встає; Послухає моря, що воно говорить, Спита чорну гору: “Чого ти німа?” І знову на небо, бо на землі горе, Бо на їй, широкій, куточка нема Тому, хто все знає, тому, хто все чує… Кобзар є велетом народного Духу, він творець і носій. Совість народу, його честь і го-

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин