Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
14 Першодрук “В останніх коників, що завтра загинуть, Вчуся ставленню до життя”. · с. 12сторінка оригіналу ↗

«Вчуся ставленню до життя…»

Слово Просвіти, №11 за 2013 рік

Така золота, що нема зупину, Така буйна — нема вороття. В останніх коників, що завтра загинуть, Вчуся ставленню до життя. Леонід Кисельов Він устиг сказати нам багато і ще зовсім юним, безтурботним хлопцем, і вже дочасно змужнілим, коли говорити довелося припаленими смертю устами, коли вже знав про те, кричуще, несправедливе і невідворотне, що його підстерігало, аби поставити трагічну крапку юному життю, вбити розвеснілу брость таланту. …Чомусь уявилося, як іде він, цей невисокий і повнявий двадцятидволітній хлопчина з печальними очима по якійсь вулиці ще старого київського Подолу. Він, безперечно, любив Поділ, як любив усе, за чим виразно вчувалося провалля часу, що давно зник, перейшов у камінь, пил, тріщини на перехняблених будинках, в яких уже давно не живуть люди, будинках, які завтра, позавтра зникнуть з лиця міста, перейдуть у пам’ять, стануть там невиразними, мов недодивлений сон, а згодом і взагалі вивітряться з неї, щоб тільки подеколи оживати в ній неясним, дивним спомином. Він пожадливо вдивляється в плетиво вулиць, повз нього пропливають хвилі людських лиць, чути натомлений скрегіт трамваїв. Але думкою він усе ж далекий од цієї гамірні; вона жодною мірою не обходить його, бо в нього на душі важливіше, що вже відгородило його від інших тією стіною, яку вже ніхто й ніколи не годен переступити. Ні, це не той ліричний егоїзм, не удавана відстороненість од суєти мирської, що ними деколи люблять одверто пофрондувати люди копійчаного таланту, прагнучи видатися і собі, й іншим значимішими, творчо зібранішими, ніж вони є насправді. Це — його звичний психологічний стан, природна поведінка відтоді, відколи знає, до якого фіналу рокований, це, зрештою, ті елементарні життєві мудрість і мужність, що приходять до кожної справжньої людини перед лицем небезпеки. Тоді, перед тим, як йому востаннє довелося лягти в лікарню, він часто блукав по Києву, взирався в обличчя міста, мовби прагнув назавжди ввібрати його в себе очима. А до Подолу він мав особливо світлий сантимент. У вірші “Рано ще, рано” (здається, його було написано вже в лікарні) Леонід Кисельов вихлюпнув усього себе, свою любов до життя, тугу за тим, чого вже йому не судилося прожити, уявивши собі кожну мить, що її подаровано кожній людині в цьому світі, зігрів усе те повінню високого, гаряче одухотвореного почуття: Рано ще, рано. Ще і мати не вставали І до мене не гукали: Вставай, синку! Ще і батько не вставали І до мене не гукали: Ходім, хлопче! Рано ще, рано. Гіркота, туга, біль, а воднораз ота непрямо висловлена, не здекларована хвала життю, народжена усвідомленням особливої цінності людських взаємин, затишку родинного щастя, — все це тісно переплелося в тому сповненому справді вибухової почуттєвої енергії вірші. Прощаючись із життям, з болем гамуючи в собі розпач від усвідомлення близького фіналу своєї драматичної долі, поет, ні на йоту не фальшуючи, не стаючи в ефектно недоречну позу, знову благословляє життя. І те благословення несе на собі присмак болю, бо “рано ще, рано”, бо не дано йому дійти до глибокого схилу літ, бо мусить прощатися з усім прожитим і непрожитим задовго до звичної для всіх межі згасання — на порі світанкової рані: Ще і донька не вставала І до мене не гукала: Вставай, тату! Ще й онук мій не вставав І до мене не гукав: Ходім, діду! Рано ще, ой рано. Отаким і лишився Леонід Кисельов у своїх останніх поезіях. Прийшов він до них через швидко поминуле учнівство, наслідування Блока, Єсеніна, Цвєтаєвої, швидко сформувавшися в поетичну індивідуальність, за якихось кілька літ устиг пройти особливу творчу еволюцію. Почавши, як, сказати б, філологічне дитя міста, з урбаністичних пейзажів, з переспівів класичних образів і мотивів, він рано відчув у собі отой свій зміст, що й визначає обличчя поета. За романтичним поривом, хлоп’ячою бравадою, гострою іронічністю прозирав його особистий духовний досвід. Поряд із віршами, де панує світла безтурботність, а то й звичайне хлоп’яче зухвальство, віршами, народженими літературними ремінісценціями, з’являється гіркота дочасної мудрості, почасти схована за ніяковий чи іронічний усміх. Зникають окуляри книжної романтики, такі неодмінні для кожного книжника (і це в якихось п’ятнадцять-шістнадцять літ!). Важко давалося Леонідові Кисельову вміння бути самим собою. До себе самого йому довелося продиратися крізь усі літературні впливи, крізь кілометри чужих поетичних рядків, що зберігалися в його пам’яті (у поетів, як правило, особливо добра пам’ять на прекрасні вірші). Не в стилістичних візерунках він шукав себе, а в тому, що критики називають новим змістом. Цей новий для себе зміст завжди шукає кожен серйозний поет. Перебираючи свою, зовсім небагату на зовнішні події біографію, він шукає і знаходить там особливо важливі для нього, для сформування його як громадянина моменти (“Я воспитывался в очередях за сахаром и за маслом. Помню все дворы, где тогда простаивал час за часом. Не хватало мне — я молчал. Успехом ужасно горд был. Пятилетний, я получал, как мама, взрослую норму. Полдвора — трехчасовый путь. Я помнил, что я мужчина. И это выстаивание отнюдь меня не ожесточило. Очень долго умею ждать. …Я воспитывался в очередях. И доволен своею школой”). Він — звідти, з того дитинства. Тоді складалася шкала розуміння людських цінностей. Так, він рано прозрів до бачення справжнього драматизму життя. Поряд із віршами навіть ще напівдитячими, де панує світла безтурботність, а то й звичайне хлоп’яче зухвальство, у віршах, народжених літературними ремінісценціями, з’являється гіркота дочасної мудрості. Він не боїться патетики, коли починає говорити про особливо дорогі для себе речі (пригадаймо “Стихи о Тарасе Шевченко”, “Монолог Галилея”, “Я думаю о Джеймсе Мередите…”, “Дом Шевченко”, “Гарсиа Лорка”, “Цари”, “Не поможет ни сила, ни меткость…”). “Це справжня поезія думки, неспокійної, часом роз’їдаючої рефлексії, це поезія, яка мало турбується про евфонію, про зовнішню бездоганність слова — вона сповідує свої особливі закони”, — пише в передмові до книжки Іван Драч. Справді, дивно, що цей юнак, вирісши на книгах, блискуче знаючи російську і світову поезію, не став таким собі літературним сибаритом чи суперрафінованим стилістом, для якого понад усе — гра фонемами, вишуканість алітерацій і найрізноманітніша, багата на зовнішні ефекти “піротехніка” слова: демонстрація філологічного і версифікаційного вишколу автора. “Людське життя не варте одного рядка Бодлера”, — з гіркотою написав, зневірившись у всьому на світі, Акутагава Рюноске. Невідомо, знав чи не знав ці слова Леонід Кисельов, але його вірш “Тато оповідають” сприймається як гострий полемічний випад проти подібної філософії безвір’я, як слово на захист великого змісту многотрудного людського життя. У цьому вірші маємо цілий етичний кодекс ліричного героя Леоніда Кисельова. Попервах герой відчуває свою вищість над простими сільськими людьми, бо ж за плечима в нього такий інтелектуальний багаж, бож він сам засліплений своєю ерудицією (“Ще й гордо зважиш свої надбання, перебираючи знову й знову рядки Пастернака чи пісню Лорки про кров і коня”), але згодом, побачивши “труди і дні” сільських дядьків, збагнувши тривогу їхніх душ, герой мимоволі робить переоцінку особистих духовних і моральних цінностей: Але, поживши між цих людей, збагнув, що це робилось з любові, що дядькові байдужі корови, а дядько любить своїх дітей. Відробить тиждень, та ще й мішки в неділю пре на базар до міста. Бо “Смерть корнета” не просить їсти, а дітям треба хліб і книжки. Отак переосмислив ліричний герой своє ставлення до побаченого в селі, збагатився розумінням суворої, ніде й нічим не афішованої людської любові. І те відкриття не тільки змінило, а й збагатило його духовно, зробило кращим (“Я вчився любові в дядька Миколи. Не знаю, яка мені ляже путь, та вже цієї любові ніколи мені не зректися. І не забуть”). Відкриття села Леонідом Кисельовим народило поезії посимоненківськи публіцистично оголені, громадянськи пристрасні. Йому вдалося щасливо оминути небезпеку поверхового пейзанства й туристських зачудувань, бо він умів справді глибоко побачити суть речей, осмислити обставини, людські вчинки, зрештою, відчути на дотик серця всі складні взаємозв’язки, часто незрозумілі і приховані для байдужого чи стороннього ока. Він не боїться назвати речі своїми іменами, не боїться впасти в патетику, не боїться так прямодушно висловити рідкісну ніжність, що її несподівано відчув у собі до людей ним відкритого села. Як своєрідна поетична програма звучить його вірш “Смерть ланкової”, що змушує пригадати Симоненків “Похорон діда”. Тут інший підхід до теми, інша стилістика, але такий же невтримний порив зболених почуттів, така ж непогасна віра, що людське життя на землі не минає безслідно (“І щоб жінчине серце — вогненне гроно — Не розпалося марно в малі жаринки, Українська земля в своє чорне лоно Візьме біле лоно золотої жінки”). А яким болісним драматизмом перейнятий вірш “Цигарочка”, де нема якихось особливих метафор, незвичних прийомів поетичної оповіді; вірш цей підкреслено аскетичний за формою, слова тут вживаються в тільки їх автологічному значенні, але весь твір сповнений напругою почуття (“Закурю ото цигарочку Болгарського тютюну. А сини мої, шинкарочко, Загинули у війну”). Дивовижна духовна пластика цього вірша. Автор ніде прямо не говорить про те, як важко й боляче його героєві, що втратив у війну синів, але ми відчуваємо, яку неспинному плині життя, серед матеріального достатку і святкових обнов сучасного села безвиводним болем вола його пам’ять про загиблих дітей (“І болгарські ті цигарочки Так і смалить все село… А синів моїх, шинкарочко, Польським снігом занесло”). Не випадкові в нього рядки про українську пісню: Я позабуду все обиды, И вдруг напомнят песню мне На милом и полузабытом, На украинском языке… Так він написав у сімнадцять літ, ще не знаючи, що згодом народна пісня прийде в його поезію, так відчутно вплинувши на неї. Ні, він не намагався стилізуватися під пісню, він був далекий од намірів удекоровувати вірші так званим фольклорним елементом. Пісня для нього — щось інше, більше. Пісня — душа поезії. Пісня — постійна величина справжності почуття. Недарма ж він і вимагає тієї справжності почуття і слова в ось такому вірші: Заспівайте, сестро, заспівайте Про своє кохання безталанне, Бо в піснях кохання нещасливе — Нащо і співать, як не журна? В хаті тепло, а надворі зимно. За вікном засніжене обійстя, За обійстям всніжена долина, А за нею — безпритульний світ.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин