“Люди, дерева, ріки Тужно кричать: “Не бий!” Першодрук 15 · с. 13сторінка оригіналу ↗
Леонід Леонід Кисельов исельов Треба землі, де завжди пульсує Шевченкове серце
Слово Просвіти, №11 за 2013 рік
Як ви скоро, сестро, одіснились І пішли у сніг, у біле поле… А в піснях кохання нещасливе, Нащо і співать, як не журна. Заспівайте, сестро, про кохання. У поетів нижчого рівня таланту звернення до народної пісні часто призводить до сліпого копіювання відомих образних і стилістичних зразків, до створення свідомо архаїзованих аналогів того, що таких аналогів, власне, вже й не потребує. Ми часто, оцінюючи той чи той твір, ставимо питання руба: чи є в ньому щось нове? Та ж чи тільки завдяки отому новому, що подеколи мий самі аж надто туманно уявляємо, творові буде подаровано довге художнє життя? Чи ж тільки нове має нести в собі поезія? Нове, яке завтра раптом стане старим? Чи ж не однокрилий цей її політ? А може, набагато резонніше вимагати від поезії і нового, і воднораз вічного, сказати б, пошекспірівськи безсмертного? Такого вічного змісту, який, скажімо, несе через шеренги десятиліть народна пісня. Леонід Кисельов, беручи за відправну точку вічні мотиви з народних пісень, переосмислював їх, а часом і переакцентовував, не порушуючи особливих принципів художньої структури, не впадаючи в архаїзацію чи модернізацію. У такий спосіб не порушувалася та властива для пісні поліфонія звучання, характерність самої ритмомелодики. Це найкраще видно з поезій “Земля така гаряча…”, “Дударик” і “Не дайте, щоб заснула край коня…”, де пісенні епіграфи — не орнаментальна оздоба, не взірець, за яким буде створена копія, а те, що стане ідейно-образною домінантою нового, цілком самостійного твору, де автор намагається вловити новий вияв вічного змісту правди складних людських стосунків і емоцій. Дивуєшся, якими творчо напруженими були останні місяці його життя. Це ж саме тоді були написані “Мария-Магдалина”, “Любовная игра стрекоз…”, “Гарсиа Лорка”, “Суматоха смены декораций…”, “Что-то стал я выпадать…”, а також усі українськомовні поезії, в яких він заговорив до нас таким органічним голосом, начеб то була його рідна мова. Ніякої штучності, інерції “перехідного періоду”. Тільки скупа, первозданна точність слова, за яким стоїть розуміння його образної сили і висока поетична культура: Згадаєш їжака, що я приніс, І як вночі він бігав по кімнаті. А вже роки убогі і багаті, Як сніг січневий, промайнуть навкіс. Забудь ім’я, і голос, і слова, Лише згадай, що серпень був, як вершник. Заносилось на дощ. Дивак і віршник Прийшов вночі і руки цілував… А інший хтось цей аркуш відшука, І в нім, далекім, блисне, наче спалах, Моя любов до жінки, що не спала І хлібом годувала їжака. Мав усі підстави написати Леонід Новиченко: “В його віршах — усе насправжки, все всерйоз: і притамовані болі, і скуті радощі…” Справді, на такому високому поетичному злеті пішов од нас Леонід Кисельов. Він тільки-но вчився ставленню до життя. Вчився як людина і як поет. Читаючи сьогодні його вірші, відчуваєш оте його ставлення до життя. Ставлення, характерне для кожного справжнього поета.
Михайло СЛАБОШПИЦЬКИЙ
* * *
Я позабуду все обиды, И вдруг напомнят песню мне На милом и полузабытом, На украинском языке.
И в комнате, где, как батоны, Чужие лица без конца, Взорвутся черные бутоны — Окаменевшие сердца.
Я постою у края бездны И вдруг пойму, сломясь в тоске, Что все на свете — только песня На украинском языке. 1963
* * *
Нервовий вечір Грає на скронях октав. Уламки речень — Тусклі бляшанки на ковдрі трав. 1967
* * *
Дерева до мене: опаде листя, голе віття, ти згадаєш, якими ми були, забудеш — згадаєш? Так, але ти будеш великим, товстий стовбур, інші прийдуть. Ти забудеш — згадаєш? 1967
* * *
Бліді долоні Сплелися у човник дитячих мрій. 1967
* * *
Химерне щось примарилось мені: Прокинувся — і сльози. 1967
* * *
Призвичаюсь до того дива — Біля хати моєї бузок. 1967
* * *
Червона Лавра на тлі світання І сиза шабля Дніпра. 1968
* * *
На початку вже знати про кінець, Іще в колисці марити труною. А ти б хотів жити вічно?
Але жити — топтати ряст, Тобто, вбивати інших… 1968
* * *
Що робити з першим коханням? Понести під ринву ів діжці втопити? А воно постукає на світанні, І в сон босоніж, і попросить пити. 1968
* * *
Минулий рік стає таким далеким, Що марно зазирати в далечінь. 1968
* * *
Горе дали горам, І вони не витримали. Тоді його передали Людям. 1968
* * *
Кішка спить і не хоче пустити у сон свій. 1968
* * *
Ще буде в лузі трава зелена, І будуть інші її топтати. Ave Maria, gracia plaina, Радуйся, Божа Мати.
І вже до інших, а не до мене, Легкі прилетять лелеки Ave Maria, gracia plaina, Dominus tecum. 1968
* * *
Немає мені річки над Дніпро, Над його розумнішого не бачив… 1968
Смерть ланкової
Вмирає жінка. Голова її горда Вже осипається зимним цвітом, Ще й коса золота, як той гострий орден, Що понесуть за нею на цвинтар.
Вже Безносу чути, як іде навшпиньках, І нема їй слова, нема зупину. І плаче земля, бо вмирає жінка. Що родила цукор в гірку нашу днину.
А небо осіннє таке безкрає, Що і птах не знайде, де притулиться. І плаче жінка, бо земля вмирає, Що родила жито в безхлібнім віці.
І щоб жінчине серце — вогненне гроно — Не розпалося марно в малі жаринки, Українська земля в своє чорне лоно Візьме біле лоно золотої жінки. 1968
Цигарочка
Закурю ото цигарочку Болгарського тютюну. А сини мої, шинкарочко, Загинули у війну.
То налляй мені ще чарочку Угорського вина! А сини мої, шинкарочко, Загинули. Нема…
Зажурився, бренді смокче він, Баклажанну їсть ікру. А іще купити хочу я Чеську кохту на стару.
Гроші є, на хліб зостанеться, Ще ж і пенсія іде. Хай походить вже, похвалиться, Що не гірше, як в людей.
Бо як центром йтимеш ввечері, Чепурні усі такі: Гарні пальта із Німеччини, Югославськії хустки.
І болгарські ті цигарочки Так і смалить все село… А синів моїх, шинкарочко, Польським снігом замело. 1968
* * *
Не бачила миленького Чотири годочки. Пісня
Заспівайте, сестро, заспівайте Про своє кохання безталанне, Бо в піснях кохання нещасливе — Нащо і співать, як не журна? В хаті тепло, а надворі зимно. За вікном засніжене обійстя, За обійстям всніжена долина, А за нею — безпритульний світ. Як ви, сестро, скоро одіснились І пішли у сніг, у біле поле… А в піснях кохання нещасливе, Нащо і співать, як не журна. Заспівайте, сестро, про кохання. 1968
* * *
А я тому журавлю Києм ноги переб’ю, переб’ю. Пісня
Земля така гаряча, Така руда земля. Маленький хлопчик плаче: Не бийте журавля!
Притне його до себе Й руками затуля: Ой дядечку, не треба, Не бийте журавля!
Відлине день без’язикий, І чути в тиші нічній: Люди, дерева, ріки Тужно кричать: “Не бий!”
Не винести того болю, Не виридати жалю. Що станеться з тобою, Мій світе, мій журавлю!
В останню мить побачиш Намисто з багряних плям, І буде така гаряча, Чорна така земля.
Панцерники рокочуть, Крають Чумацький Шлях, І бідкається хлопчик: Не бийте журавля! 1968
22 травня 1968 року
В камені, в дереві, на папері, У бронзі, в мармурі, в небутті… А вже на крицевій небесній сфері Літавці карбують його путі.
На ритинах, на порцеляні, На прапорах, на рушниках… І не приспати його кохання, Не вколисати на рушниках.
Треба Вкраїни. Надій і суму, Селянських хат і курних шляхів. Треба землі, де завжди пульсує Шевченкове серце, Шевченків гнів. 1968
* * *
Колихайтесь, тераси дерев… П. Тичина
На терасах дерев тільки вітер, вітер, вітер У прозорих пазурах листя дере. Чорнопір’ї круки, як химернії квіти, На терасах дерев, На терезах дерев.
На терезах дерев всі чесноти космічного віку. Всі принади невгавного руху вперед. А поети — як вихор, поети — як вітер, як вітер На терасах дерев, На терезах дерев. 1968
Дударик
Коли б тобі горенько та печаль, То ти б вийшов на вулицю та й кричав. Пісня
Голосять баби на згарищах, На труну сльозами ллють. А вірші — так це не горе ще, Радше втіха у жалю.
Діти хлібом снять, голоднії, В матерів на віях сіль. А хорали чи симфонії — То мистецтво, а не біль.
І кохану, котру звабили, Не знайти на полотні. Бо кольори і муштабелі — То малярство, а не гнів.
Та в шпиталі, і за ґратами, І в землі під повстю трав Знову й знову я благатиму, Як у пісні хтось благав:
Заграй мені, дударику, на дуду, Нехай же я своє горе забуду! 1968
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
