«Просвіті» — 145 · “Ідея національного відродження, любов до рідної мови, традицій об’єднала людей різного віку, соціального стану та професій”. · с. 4сторінка оригіналу ↗
Відроджуємо національні традиції Діяльність «Просвіти» на Полтавщині: 1988—2013 рр.
Слово Просвіти, №11 за 2013 рік
Микола КУЛЬЧИНСЬКИЙ, голова Полтавського ОО ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка
Говорити, що Товариство з такою світлою й усім зрозумілою назвою “Просвіта” виникло в Полтаві у другій половині 1980-х років, було б не зовсім правильно. Адже культурно-просвітницькі громади активно діяли й на початку століття та в 1941—1943 роках на Наддніпрянщині, зокрема й у Полтаві. Архівні джерела свідчать, що найефективніше вони (уже як “Просвіти”) працювали в період визвольних змагань українського народу (1917—1921 рр.). Саме в ході цієї героїчної боротьби просвітянські осередки і здобули авторитет завдяки невтомній праці таких відомих на Полтавщині сподвижників національної культури, як Леся Українка, Грицько Коваленко, Олекса Левитський, Віктор Андрієвський. Найперший осередок “Просвіти” з’явився у селі Харківці Лохвицького повіту 1917 року стараннями місцевого священика і вчителя. В обласному архіві зберігаються протоколи засідань правління осередку, плани роботи, фінансові звіти тощо. До цього часу російська колоніальна влада забороняла створення “Просвіт” як організацій, що можуть викликати сепаратистські настрої у малоросів, як писав у своїй відмові зареєструвати “Просвіту” полтавський генерал-губернатор Багговут. Тож “Просвіта” на Полтавщині діяла у формі споживчих товариств і саме від них на Установчий з’їзд т-ва “Просвіта” у Львові й прибула полтавська делегація. З утвердженням окупаційної комуністичної влади в Україні “Просвіту” ліквідовано, а майже всіх членів репресовано і фізично знищено. Минуло кілька десятиліть, перш ніж представники нової генерації полтавської інтелігенції спромоглися відродити з небуття ті осередки духовності, про які ще й досі з пошаною згадують старожили. Ця непроста, але почесна місія випала на долю культурно-просвітницького клубу “Рідне Слово”, який заявив про своє існування в Полтаві у жовтні 1987 року. Ідея національного відродження, любов до рідної мови, традицій об’єднала тоді в культурно-просвітницьку громаду людей різного віку, соціального стану та професій. Біля її витоків стояли: поет, політв’язень комуністичних концтаборів, на той час робітник комбінату “Полтавпромбуд” Микола Кульчинський, письменник Петро Ротач, студент-філолог Сергій Пасічний, викладачі педінституту О. Ганич та Н. Жигилій. Саме з “Рідного Слова” і розбудовувалася крайова організація Товариства української мови “Просвіта” імені Т. Шевченка, незмінним головою якої до сьогодні залишається Микола Кульчинський. Спочатку шанувальники рідного слова збирались у приміщенні міського будинку культури, де незабаром, після реєстрації Товариства, з’явилась і перша афіша з крамольним як для Полтави початку 1988 року епіграфом: Без мови рідної, юначе, Й народу нашого нема. Таким був початок. Микола Кульчинський із найближчими однодумцями Олександром Чирковим, Анатолієм Бутримом, яких також свого часу переслідувало КДБ, розуміли, що необхідно творити українську політичну силу для захисту корінних інтересів української нації. Настав час легальної праці для української справи. Культурно-просвітницька праця, спрямована на руйнацію імперсько-комуністичних стереотипів і міфів, повинна перерости у створення політичної організації, мета якої — відновлення самостійної Української держави. Водночас керівництво Полтавського ТУМу, згодом “Просвіти”, усвідомлювало самодостатнє значення просвітницької діяльності, її надзвичайно важливе значення для національного самоусвідомлення українців, для пропаганди української культури, для відродження української мови і здобуття нею статусу державної. Однією з перших акцій “Рідного Слова” був збір підписів за державний статус української мови ще 1989 року. Перші підписи тоді поставили робітники-будівельники. Поступово коло проблемних питань, порушених просвітянами, значно розширилося, дискусії перенеслися на вулиці і майдани й охоплювали дедалі більше людей. “Гарячими” місцями зібрань наприкінці 80-х стали парки “Сонячний” і “Жовтневий”, майдани біля пам’ятника Т. Шевченку, кінотеатру ім. І. Котляревського. Такі “виходи в народ” мали чітке національне спрямування і завершувалися, як правило, покладанням квітів до пам’ятника Кобзареві, співом національних гімнів “Ще не вмерла Україна”, “Ой у лузі червона калина”, “Заповіту”. Хоч такі зібрання були вкрай небезпечними, і людей на ті політизовані майданчики приходило небагато, зміни у світогляді полтавців ставали помітнішими. Відстоюючи своє право на існування за умов активної протидії комуністичних сил, політичні та громадські організації Полтави, передовсім Руху, який виник у місті на основі “Рідного Слова” та “Просвіти”, виступали організаторами численних політичних і культурно-просвітницьких акцій. Одна з перших акцій відбулася 8 липня 1990 року під час чергових роковин Полтавської “вікторії” 1709 року. Цей день увійшов в історію міста як “Сув’язь пам’яті”. Тисячі полтавців недільного дня вийшли на вулиці, щоб утворити живий ланцюг пам’яті безвинно загиблих і закатованих антинародними режимами українців. Він проліг через усе місто і з’єднав дві кінцеві точки — поле Полтавської битви та урочище Триби, де покояться численні жертви сталінських репресій. Тоді ж провели багатотисячний мітинг на стадіоні “Колос” і відслужили панахиду на Соборній площі поблизу Успенської дзвіниці. Численні політичні суперечки точилися також навколо постаті головного отамана військ УНР Симона Петлюри. Нетерпимість до іншої думки і тенденційність поглядів офіційних комуністичних чиновників часто призводила до непередбачених дій і навіть сутичок. Так, 13 травня 1990 року, під час спроби відзначити пам’ять Симона Петлюри біля пам’ятника Т. Шевченкові охоронці правопорядку затримали окремих учасників запланованої акції, а прибулих з інших міст зустрічав на вокзалах наряд міліції… Та минуло небагато часу і 26 серпня 1992 року за ініціативою крайового відділення Товариства “Просвіта” в Полтаві відбулися перші наукові Петлюрівські читання, на яких виступили провідні політики і науковці з України й діаспори: президент УНР в екзилі М. Плав’юк, письменник П. Мовчан, віце-президент УНР на вигнанні, громадський і церковний діяч, наш славний земляк
Микола Степаненко. Відтоді ці читання стали в Полтаві традиційними і набули статусу всеукраїнських. Головна мета, яку Товариство ставило при започаткуванні їх, — не тільки відновити історичну справедливість, а й довести кожному, що Полтава — українське місто з героїчною минувшиною. Завдяки копіткій праці науковців-просвітян з історичними першоджерелами поступово з’явились і ґрунтовні наукові розвідки та дослідження. Переосмислювались історичні події, поверталися з небуття славні імена земляків. Особливо цінну науково-краєзнавчу роботу виконували співробітники Державного архіву Полтавської області та викладачі педагогічного інституту імені Володимира Короленка. На дискусійних трибунах і наукових конференціях неодноразово лунали виступи просвітян М. Кульчинського, П. Ротача, Т. Пустовіта, В. Ханка, В. Ревегука, В. Коротенка, Ю. Волошина, Н. Кочерги та інших. Тільки протягом останніх років було започатковано науково об’єктивний підхід до славних імен наших земляків: С. Петлюри, Патріарха Київського і всієї України-Руси Мстислава (С. Скрипника), В. Шепотьєва, І.
Стешенка, В. Андрієвського, І. Рудичіва, М. Філянського, О. Русова, Г. Ротмістрова та інших. Починаючи з 1987 року, полтавські просвітяни відроджували традиції колядування на Різдвяні свята, які переросли згодом у парад вертепів та колядок представників з усієї області у Полтаві на театральній площі. Найважливішими акціями, в яких Полтавська “Просвіта” брала безпосередню участь, стали: встановлення на Панянському бульварі пам’ятного знака українським козакам, які полягли за незалежну Україну (липень, 1991), встановлення на будівлі Полтавської аграрної академії (колишньої духовної семінарії, в якій навчався Симон Петлюра) пам’ятної дошки Головному Отаману (2006), та пам’ятної дошки блискучому літературознавцю, краєзнавцю, поету, просвітянину Петру Ротачу (2009), заснування в Полтаві університету українознавчих студій ім. В. Кричевського (березень, 1992) та Клубу місцевої інтелігенції (січень, 1996). Від 1993 року Товариство (без державної підтримки) започаткувало книговидавничу діяльність і до сьогодні намагалося щороку випускати два-три видання. Серед них така унікальна книга, як Щоденник Несвіцького про перші роки комуністичної окупації Полтави, Історія України для дітей (накладом 20000) Грицька Коваленка, перше українськомовне видання посібника для учнів і студентів “Персональні комп’ютери”, вісім книг Петлюрівських читань “Полтавська Петлюріана”, альбом Сергія Гнойового “Малярство. Графіка” (2007 р.), Микола Кульчинський: “Заґратоване світло” (2007 р.), Олександр Печора: “Повстали приспані тривоги” (2008 р.), “Поети Полтавської “Просвіти” (2008 р.), “Останнє кохання Мазепи” (2009 р.) Валерія Волоскова та сприяння у виданні унікальної книжки цього ж таки автора “Подорож Полтавщиною з монетою в руці”, а до 80-річчя видали вибрані твори Григора Тютюнника. Практично силами членів товариства видано “Національну книгу пам’яті. Голодомор 1932— 1933 рр. Полтавська область”, Полтавську енциклопедію “Полтавіка” (том “Релігія і церква”), останні томи серії книг “Реабілітовані історією”. Зараз члени нашого товариства на чолі з О. А. Білоуськом працюють над наступними томами полтавської енциклопедії (том “Мова та література”,
Микола Кульчинський — засновник та організатор Всеукраїнського фестивалю мистецтв “Мазепа#Фест”
Збір підписів за встановлення пам’ятника Іванові Мазепі в Полтаві на Соборному майдані
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
