Повертаючись до надрукованого · “На Шевченкові, як і на цілій Україні, добряче заробляють сповідники мамони, чиє щастя — гроші”. · с. 9сторінка оригіналу ↗
О Оннооввллееннаа ееккссппооззииццііяя — — ««ккааттаассттррооф фаа»»
Слово Просвіти, №11 за 2014 рік
Теодозія ЗАРІВНА
Почну з того, що минулого року в Каневі вперше подивилася оновлений музей Тараса Шевченка. Важкий і провінційно пихатий мармур, якийсь камінь посередині, якби не тлумачення, ніхто б не довідався, чого він тут, але і з тлумаченням усе це не набагато краще. А сильний і талановитий образ діє завжди без тлумачень. Далі по периметру — величезні копії картин Шевченка, які деформують заплановану автором атмосферу і загадку, адже розмір — не ґума, яку можна розтягнути, розмір — це частина задуму, при збільшенні починає з’являтися інший ефект (а художники — це жне Микола Сядристий, вони працюють без мікроскопа). На другому поверсі десь-не-десь якийсь предмет під склом — стійке враження посередньої виставкової зали, яких тисяча, а не музею такого поета, який має для народу таке значення, як Тарас Шевченко для України. Адже це — не звичайний музей і не звичайна виставкова зала. Бажано, аби вона своїм впливом дорівнювала враженню від віршів поета, від його картин, а отже, мала образне вирішення, метафоричне, а не суто функціональне і спрощене. У музеї має бути присутньою атмосфера того часу, дух, який виникає від особливого способу організації простору за допомогою реліктових речей, котрі вже своїм довгим існуванням на світі додають незвичайної енергетики,
за якою люди сюди їдуть. Тому, пам’ятаючи канівські враження, побоювалася іти на відкриття нової експозиції у Національному музеї поета. Огляд нової експозиції залишає відчуття стійкого розгублення і те саме враження пересічної виставкової зали. Частину експонатів я так і не змогла оглянути, бо вони виставлені на рівні плінтуса, і треба було б ставати на коліна, що, може, й правильно для такого місця, але неправильно тим перебивати огляд іншим екскурсантам, яких 9 березня було чимало. Я дуже чітко уявила собі таку експозицію, яка б могла зацікавити (а число відвідувачів музею, кажуть, падає) багатьох. Могла б вона бути змонтована за дуже простим правилом — створенням історії персонажа, його динамічної п’єси. Така захоплива біографічна історія, яка є у Тараса Шевченка і котра варта найвидатніших режисерів і сценаристів, є у небагатьох. І мала б вона нести у собі атмосферу того часу з усіма вмілими чергуваннями відомостей про самого Шевченка і дійових осіб його драми з загальними планами українського тогочасного села, атмосферою чужини (Петербурга та заслання). І все це мало би будуватися з усіма деталями, які несуть цю атмосферу: костюмом, піснею, предметами побуту тощо, і то за законами людського сприйняття мистецького дійства, точно при цьому прораховуючи, коли людська
Фото Сергія Марченка увага слабне, а коли посилюється. Треба було б використати всі технічні можливості сьогоднішнього світу, а також можливості кіно та театру, які може собі дозволити європейська країна нині, моделюючи синкретичне дійство такого масштабу, як експозиція Національного музею найважливішого і найбільшого українського поета і розповідь про нього, враховуючи при цьому актора, тобто, екскурсовода, музичний і словесний супровід кожної зали, певні настроєві деталі екскурсії: хлюпіт води, наприклад, коли розповідь ведеться про подорож пароплавом, чи запах полину або ж сухої трави тощо, коли йдеться про мандрівку степом. При цьому я би воліла бачити експонати
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
