Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗
На жаль, історія вчить того, що нічого не вчить
Слово Просвіти, №11 за 2014 рік
У цьому випадку мовчання не золото, бо ситуація навколо проблем “Україна—Крим”, “Україна — європейське незалежне майбутнє” складається так, що завтра ми зіткнемося зі ще серйознішими викликами й випробуваннями. І стосуватимуться ці події усіх нас загалом, і кожного громадянина зокрема. Кілька днів тому Путін підписав указ про визнання Криму “незалежною державою”, завтра задовольнить чолобитну про приєднання її до “єдіной і нєдєлімой” Щодо особистих мотивів автора, то саме в Бельбеці (нині селище Фруктове) похований мій дід — гвардії сержант, боєць 87-ї стрілецької дивізії Федір Федотович Абліцов (призваний до армії із Запорізької області, загинув у бою під час звільнення Севастополя 8 травня 1944 року. Похований на братському кладовищі воїнів 2-ї Гвардійської армії).
Віталій АБЛІЦОВ
Чи є Крим об’єктом сучасних геополітичних сюжетів? Щоб відповісти на це запитання, спочатку скажемо про міфи, що творили й далі нав’язують, особливо російському суспільству, щодо Севастополя й Криму як форпосту в “протистоянні” черговому ворогу кремлівські ідеологи (а в Російської імперії, СРСР, а тепер Російської Федерації вороги були завжди, навіть тоді, коли їх ніхто не міг виявити ні в реальній дійсності, ні у віртуальній). Саме на міфах базується вся кремлівська пропаганда й інформаційний тиск, що спрямований нині в Україну. Ні для кого не секрет, що історія Московії-Росії — це історія воєн, які вела північна імперія заради “приростання “своїх” земель” від Балтики до Тихого океану (зауважимо, що “приростивши” черговий шмат землі, Росія не ощасливлювала — навпаки, приносила його мешканцям злидні, пияцтво, безкультур’я, невігластво). Севастополь як місто й військова база виник у результаті чергової війни Росії з її південним сусідом — Туреччиною. У період між російсько-турецькими війнами 1768—1774 та 1787—1791 років Катерина ІІ навесні 1783 року, видавши відповідний маніфест, приєднала Крим до Росії. Імператриця не вибирала дипломатичних виразів: “Крым положением своим разрывает наши границы. Положите ж теперь, что Крым Ваш, и что нету уже сей бородавки на носу (наголош. В. А.) — вот вдруг положение границ прекрасное… Вы обязаны возвысить славу России…” Читаєш, і бачиш перед собою сторінки сучасних російських періодичних видань, чуєш виступи тамтешніх лідерів і яструбів-політиків. Там теж тільки і йдеться, що про порятунок співвітчизників, захист їхніх прав, про винятково мирні наміри… Отже, виник Севастополь як форпост московських загарбницьких устремлінь — передня позиція на гарячій ділянці фронту. Але згадаймо, чи виконав цей форпост свою стратегічну роль, передбачувану його засновниками? У Кримській війні 1853—56 років, коли Росія воювала з об’єднаними військами Великобританії, Франції, Туреччини, Севастополь — головна база Чорноморського флоту — був захоплений. Ізольована від усього світу Росія капітулювала, підписавши Паризький мирний договір (сталося це, незважаючи на опір захисників севастопольської фортеці). Був зданий ворогу Севастополь і під час ІІ Світової війни влітку 1942 року… Міфи тим і прекрасні, що овіяні героїкою та оспівуванням вищих виявів людського духу. Але якщо вони творяться під диктат імперських ідеологій, вони стають отрутою для національної свідомості, роз’єднувальною силою для суспільства, особливо тоталітарного, яким є сьогодні путінський режим.
У радянські часи Севастополь і Крим поступово перетворилися з мілітарного форпосту в омріяне кожним без винятку морським офіцером місцем служби: військові паради, театральна демонстрація сили російської зброї, теплий клімат, після відставки життя у приморському місті — столиці курортів і санаторіїв, а пощастить — дача й інші блага… Усі радянські морські офіцери мріяли про Севастополь. Саме з них утворився сьогодні стрижень севастопольської промосковської путінської 5-ї колони. Нині Севастополь разом із Кримом не відповідають своєму колишньому призначенню, оскільки склалися нові геополітичні реалії, світ відраховує фінальні часи історії останніх на планеті Земля імперій і їхніх сателітів, віддаючи перевагу добровільному об’єднанню держав і народів (наприклад, Європейському Союзові) з ідеологією, базованою на загальнолюдських демократичних цінностях, пріоритеті прав людини, свободі та гарантії вільного самобутнього розвитку народів.
Продовження на стор. 2
ДО 140-РІЧЧЯ АВГУСТИНА ВОЛОШИНА
КОБЗАР НА КРУТОСХИЛАХ ІСТОРІЇ
с. 2 · сторінка оригіналу ↗
Закінчення. Початок на стор. 1
Чорне море давно має стати морем миру та співробітництва, а Крим та Севастополь — демілітаризованими територіями, сучасними рекреаційними зонами, місцем відпочинку та туризму, передусім для Європи. Ця висока місія стала б об’єднувальним середовищем для всіх народів, що нині населяють Крим.
Майже століття тому українська армія залишила Крим… Не турбуватимемо давню історію. Візьмемо початок ХХ століття. 1917 року зникла з політичної мапи світу Російська імперія. На її колишніх безкрайніх просторах утворилося близько 140 значних і малих за територією державних утворень. Відстояли право мати свої держави лише два народи: фінський і польський. Українська Народна Республіка та гетьманська “Українська Держава” продемонстрували, що за відсутності гідних лідерів нація не здатна відстояти свою Незалежність. Більшовицька Росія інкорпорувала Україну до свого складу, змінивши 1922 року лише свою назву: Російська імперія самоназвалася Союзом радянських соціалістичних республік. Особливу роль у цих подіях відіграв Крим. Українська Центральна Рада відмовилася зараховувати до свого складу півострів, вважаючи, що кримські татари мають право визначитися, з ким їм бути: з Україною чи Росією. Політиці чужий будь-який романтизм, що жорстко продемонстрували тодішні кремлівські вожді. Нерішучість Києва призвела до логічного трагічного розвитку подій у Криму. Послана Запорізька група військ УНР на чолі з підполковником П. Болбочаном навесні 1918 року успішно заволоділа Кримом, зокрема й Севастополем (значна частина кораблів Чорноморського флоту підняла жовто-блакитні стяги). Але оскільки згідно з Брестськими угодами, які підписали й представники УНР, Київ не визначився щодо Криму, то туди прийшли німецькі дивізії — союзники УНР, й П. Болбочану довелося залишити півострів. Полководець-патріот відстояв право звільнити позиції зі зброєю в руках. Рішучішим щодо півострова був гетьман П. Скоропадський. Він переконав кайзера Німеччини, що без Криму Українській Державі не стати потужною країною. Не вагався гетьман і щодо своїх рішень по Криму. Коли тодішній кримський лідер генерал М. Сулькевич не виявляв бажання йти на переговори, П. Скоропадський застосував економічні санкції (у Криму були змушені ввести карткову систему на продукти харчування, а Севастополь опинився на межі голоду). Революція в Німеччині, вихід із України німецьких військ, зречення П. Скоропадського, дворічне існування Директорії УНР — і в результаті Кримом заволоділи російські більшовики. 1954 року знищений економічно Крим правовим рішенням Москви був переданий до складу України. За минулі шість десятиліть півострів, інтегрований до складу УРСР, так і не спромігся стати самодостатнім (воду Крим одержує з Дніпра, електроенергію з українських мереж; не здатна автономна республіка забезпечити себе й продовольством тощо, постійно перебуваючи на бюджетних дотаціях України).
Патріарх Філарет: “Війська Путіна підуть з Криму. Він забере свої війська, враховуючи бази Чорноморського флоту” А якщо не підуть і не забере? Перед нами може постати вибір: на одній шальці терезів Крим — невід’ємна частина України, на другій — УКРАЇНСЬКА НЕЗА- ЛЕЖНІСТЬ. Що вибирати? Пропоную вибрати друге. Прошу не поспішати (очевидно, різко) заперечувати авторові. Йдеться про ситуацію, якщо Україна не зможе успішно подолати нинішню кризу. За всі роки Незалежності України Російська Федерація постійно демонструвала негативне сприйняття нашої самостійності: незаконно розташувала в Севастополі Чорноморський флот, забрала собі левову частку золотого запасу СРСР і грошових заощаджень громадян УРСР, не дотримувалася укладених міждержавних угод, починаючи від так званого Великого договору між Україною та Російською Федерацією, шантажувала (й продовжує!) загрозами про відключення постачання газу, торговельними війнами тощо. Згадаймо конфлікт у районі Тузли. Особливе напруження розпочалося, коли до влади у Кремлі прийшов В. Путін, котрий неодноразово заперечував право нашого народу на незалежний розвиток. У результаті Україна не змогла увійти до НАТО. А нам треба зрозуміти, що сьогодні лише США мають фінансову можливість дозволити собі мати сучасні високотехнологічні збройні сили, здатні забезпечувати стабільність і виконувати свої завдання у будь-якій точці земної кулі. Росія, яка постійно прагне демонструвати свою мілітарну спроможність, не здатна у потрібній кількості забезпечити свою армію відповідним часові озброєнням. Це яскраво продемонструвало російське вторгнення до Грузії. Ще більше відсталість московських збройних сил відкрилася, коли Москва вирішила продемонструвати світові свої претензії на північно-океанський шельф,
багатий на корисні копалини, зокрема, нафту. Вже десятиліття утому регіоні результативно діють об’єднані війська США та Канади, успішно забезпечуючи захист національних інтересів названих країн в Арктиці. Лише в Україні, армію якої знищили не без участі київських маріонеток-урядовців, Москва намагається вести себе як упевнений у своїх силах агресор. Тому новий спалах кремлівської люті викликала спроба Києва підписати Угоду про асоціацію України з ЄС, до чого, до речі, прагне й Москва. Із путінською Росією Незалежна Україна мови не знайде — це переконливо демонструють нинішні події навколо Криму. До речі, вже оприлюднено бажання Москви розробляти нафтовидобуток на нав колокримському шельфі (куди не кинь оком, усюди бачиш довгі вуха путінського Газпрому!). Отже, у нас є єдиний вихід — використати нинішню ситуацію,
небувалу досі підтримку згуртованого загрозою війни суспільства для вирішення наших масштабних планів: інтеграції до європейського співтовариства народів (вступ до НАТО, глибока співпраця з ЄС). І зауважмо, що кредити та інвестиції теж потрібні Україні. Але передусім — європейські стандарти життя. Щодо внутрішніх завдань, незалежно від вирішення вищеназваних історичних цілей, ми повин ні добитися кардинальних змін у державному житті нашої країни. Сьогодні в Україні склалася давно потрібна схема державного управління: є влада і є ефективний важіль впливу та контролю за її діями — Євромайдан (народний парламент, що виник без фальшивих виборів, народжений народною революцією). Він повинен посісти чільне місце у нашому політичному житті. Якщо ми хочемо рухатися вперед, нам потрібні нові закони, що передбачатимуть не лише люстрацію, а й передусім катарсис: очищення, відкритість. Влади — насамперед. Після ганебної втечі господаря не президентської резиденції на Банковій, а райського кутка в Межигір’ї, що є заслугою Героїв Євромайдану, передусім потрібно гідно вшанувати і Небесну Сотню, і всіх, хто здійснив прагнення більшості українців мати нову Україну: без корупції, без переслідування, без знущання над народом. Україну — соціально зорієнтовану державу, громадянам якої повинно бути забезпечене гідне нашого часу життя. Не йдеться про більшовицьку “експропріацію експропріаторів”, а про нову податкову систему, що наповнить державну казну потрібними коштами. Гроші в Україні є. Податки повинні платити всі: від президента і прем’єр-міністра до пересічного громадянина. Важко перерахувати все, що належить зробити. Але досі першочерговими чомусь не стали обов’язкове ухвалення законів про недопущення осіб із кримінальним минулим до управління державою. Потрібно ухвалити закон про податки на багатство (у Франції та Фінляндії — 70 %, середньоєвропейський — 30—40 %).
Фото Ганни Оборської
Жодних пільг олігархам і можновладцям! Тим більше, що частина з них відверто продемонструвала свій патріотизм, небайдужість до проблем, якими живе народ. Якщо підемо таким шляхом, припиняться розмови про пустку в державній скарбниці, про неможливість реалізації потрібних національних масштабних програм тощо. За ці кілька місяців ми пережили трагічні часи, що вкотре відкрили Україні, хто є її друзі, а хто бажає зникнення її з політичної мапи світу. У цій ситуації логічне рішення про припинення, ато й повний розрив усіх стосунків із Російською Федерацією. Майбутнє підкаже, як діятимемо потім. Нині треба зупинитися й оглянутися, переконатися, ким є насправді наш північний сусід. Він сам нас змусив до цього. Тепер навіть ті, хто зараховують себе до політично байдужих, зрозумів, що Україна потребує нової моделі не лише політичного життя, а й народно-господарського комплексу. Ми виробляємо ракети, літаки й іншу високотехнологічну промислову продукцію. Але сьогодні саме аграрно-промисловий сектор уже наповнює державну скарбницю на 55 %.
Нова система управління державою повинна вирівняти ставлення Києва до всіх регіонів України й вирішити більшість давно назрілих суспільних проблем. Зрозуміло, що київська влада від 1991 року, на жаль, мало (чи недостатньо) працювала на кримському напрямі. Останні два роки півострів став свідком, як недавні київські “очільники” цинічно демонстрували безграмотність і безкультур’я, ницість і егоїзм, невігластво й ненаситну жадібність, грошолюбство й ненависть до народу України (і Криму зокрема!), захоплюючи ласі шматки кримського узбережжя, живучи так, ніби вони заберуть, як прийде їхній час, із собою і розкішні палаци, і яхти та суперсучасні автомобілі… І треба зауважити, що кримчани були тут в особливому становищі: все творилося на їхніх очах. Жалюгідні гофманівські крихітки цахеси, що бачили себе у римських тогах “диктаторів”, що милувалися портретами своїх дружин у костюмах імператриць, що запросто привласнювали державний бюджет, закликаючи народ потерпіти, почекати кращих часів. Німецький письменник-сатирик Е. Т. Гофман ще на початку ХІХ століття створив огидні образи виродків, котрі жили під масками добропорядних громадян, грали ролі провідників держави. Це ж повторилося в реаліях третього тисячоліття. Народ це бачив. І, не витерпівши, повстав і переміг. Пройшовши суворі випробування, ми справді усвідомили, що ми — український народ, здатний відстояти свою Незалежність, Свободу, європейське майбутнє. Найпереконливіше це продемонстрували наші солдати й офіцери, котрим випало витримати тиск і нападки загарбників із північної імперії — істот без облич і належних у війську відзнак. Справді, “зелених примар” із словесним запасом анальфабетів (дрімучих неуків). Відтепер ми впевнені — в Україні є гідні Вітчизни захисники. Імена одних вже відомі: полковники Юлій та Ігор Мамчури, підполковник Дмитро Делятицький, майор Олег Шаповал… Імена інших обов’язково дізнаємося пізніше. Всі учасники подій у Криму — військовослужбовці, заслуговують бути відзначеними урядовими нагородами й іншими заохоченнями. Отже, скористаймося з ситуації, яка виникла не з нашої вини, й вирішимо сакраментальне “Куди йти?” Якщо не виявимо рішучості, піддамося сумнівам і зневір’ю, як це було у минулому, — програємо назавжди! Зробимо висновок із 1917, 1991 років. Україна опинилася віч-на-віч зі своїми проблемами, бо стала без’ядерною — беззахисною. Тож “Чи кримське виснажливе протистояння з путінським режимом?” Чи без Криму, але НЕ- ЗАЛЕЖНА УКРАЇНСЬКА ДЕР- ЖАВА — партнер ЄС, член НА- ТО з оновленою демократичною владою, здатною вести народ до цивілізованого заможного життя. *** Історія може повернутися так, що Крим знову об’єднається з Україною — європейською країною, якій відкриється світ і якому відкриємося ми. І тоді я знову зможу поїхати до Севастополя й покласти квіти на могилу мого дідуся — визволителя цього міста й Криму.
Віталій АБЛІЦОВ
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
