6 “Шевченко усвідомлював своє поетичне покликання як божественну настанову”. Шевченкіана · с. 6сторінка оригіналу ↗
Тарас Шевченко: «Почав писати в 1837 р.»
Слово Просвіти, №11 за 2017 рік
Володимир МЕЛЬНИЧЕНКО, доктор історичних наук, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка
Отже, згадаймо, що нині 180 років відділяє нас від історичного моменту початку поетичної творчості національного генія. 1837-й запам’ятався всій Росії загибеллю Олександра Пушкіна. За вірш “Смерть поета” було заарештовано колишнього однокурсника Осипа Бодянського, улюбленого поета Шевченка Михайла Лермонтова. А для нас — українців — найголовніше, що цього року Шевченко написав свої перші вірші. На допиті у ІІІ відділі таємної політичної поліції у справі Кирило-Мефодіївського братства у квітні 1847 р. він засвідчив: “Стихи я любил с детства и начал писать в 1837 г.”. Цим роком орієнтовно датується балада “Причинна”, що починається геніальними рядками, закарбованими в генотипі кожного українця: Реве та стогне Дніпр широкий, Сердитий вітер завива, Додолу верби гне високі, Горами хвилю підійма. І блідний місяць на ту пору Із хмари де-де виглядав, Неначе човен в синім морі То виринав, то потопав. Ще треті півні не співали, Ніхто нігде не гомонів, Сичі в гаю перекликались, Та ясен раз у раз скрипів. В автобіографії (1860) Шевченко зазначив, що перші свої вірші склав у Петербурзі в Літньому саду: “В этом саду… начал он (Шевченко писав про себе в третій особі. — В. М.) делать этюды в стихотворном искусстве; из многочисленных попыток он впоследствии напечатал только одну балладу “Причинна”. В “Письме Т. Гр. Шевченка к редактору “Народного чтения” (1860) поет писав трохи докладніше: “О первых литературных моих опытах скажу только, что они начались в том же Летнем саду, в светлые, безлунные ночи. Украинская строгая муза долго чуждалась моего вкуса, извращенного жизнию в школе, в помещичьей передней, на постоялых дворах и в городских квартирах; но когда дыхание свободы возвратило моим чувствам чистоту первых лет детства, проведенных под убогою батьковскою стрехою, она, спасибо ей, обняла и приласкала меня на чужой стороне. Из первых, слабых моих опытов, написанных в Летнем саду, напечатана только одна баллада “Причинна”. До перших поетичних спроб міг належати і вірш “Нудно мені, тяжко — що маю робити?..”: Я в сірій свитині, ви пани багаті, Не смійтеся ж з мене, що я сирота! Прибуде година, коли не загину — Меж вами, панами, недоля моя, — Полину, побачу свою Україну: То ненька рідненька, то сестри стоять — В степу при дорозі — високі могили… Отам моя доля, там світ Божий милий! Російський письменник і видавець Іван Панаєв пізніше згадував: “Я первый раз увидел Шевченко двадцать четыре года назад тому (в 1837 г.), на вечере у Гребенки. В это время дело шло о выкупе поэта. Об этом хлопотали Жуковский и Михаил Юр. Виельгорский. Шевченко было двадцать три года; жизнь кипела в нем, мысль о близкой свободе и надежда на лучшее будущее оживляли его. Он написал тогда уже несколько стихотворений… Малороссийские друзья его уже и тогда отзывались об нем с увлечением и говорили, что Шевченко обещает обнаружить гениальный поэтический талант…” Того — 1837 року — розпочалася робота щодо викупу Шевченка з кріпацтва. Аполлон Мокрицький, який клопотався перед Карлом Брюлловим і Олексієм Венеціановим, аби звільнити Шевченка від кріпосної залежності та влаштувати вчитися в Академію мистецтв, записав у щоденнику 18 березня 1837 р. “…Говорил Брюллову насчет Шевченка, старался подвигнуть его на доброе дело, и, кажется, это будет единственное средство — через Брюллова избавить его от тяжелых, ненавистных цепей рабства. И шутка ли! Человек с талантом страдает в неволе по прихоти грубого господина!” Той же Мокрицький зафіксував у щоденнику 31 березня 1837 р.: “Показал его (Т. Г. Шевченка. — В. М.) стихотворение, которым Брюллов был чрезвычайно доволен, и, увидя из оного мысли и чувства молодого человека, решился извлечь его из податного состояния…” (виділено мною. — В. М.). Тобто, саме поетичний талант молодого Шевченка спонукав Брюллова взятися за справу його звільнення з кріпацтва. Автори біографії Шевченка (1960) навіть писали, що це дало “привід залучити для участі в долі Шевченка впливового в тодішньому Петербурзі поета В. А. Жуковського”. Принаймні вже за день — 2 квітня — Мокрицький занотував: “После обеда призвал меня Брюллов. У него был Жуковский, он желал знать подробности насчет Шевченка. Слава Богу, дело наше, кажется, примет хороший ход… Брюллов начал сегодня портрет Жуковского, и препохоже”. З іншого боку, Брюллов оцінив і талант Шевченка-художника! Найпершим доказом є те, що він узяв його собі в учні й поселив у своїй майстерні, де Тарас Шевченко з ним і побутував. Він піднімався зрання, працював до сніданку, об одинадцятій ішов до свого вчителя снідати, потім знову працював до третьої години. О третій знаменитий брюлловський слуга Лук’ян кликав його на обід на незмінний ростбіф, після чого — знову робота до вечора. Потім він чи йшов до театру, чи знову працював. Але це розпорядок дня, встановлений Брюлловим. А що діялося в Шевченковій душі, чим вона жила? Вже на засланні поет записав у Щоденнику 1 липня 1857 р., згадуючи про своє життя в майстерні Карла Брюллова: “И что же я делал? Чем занимался яв этом святилище? Странно подумать. Я занимался тогда сочинением малороссийских стихов, которые впоследствии упали такой страшной тяжестью на мою убогую душу. Перед его дивными произведениями1 я задумывался и лелеял в своем сердце своего слепца Кобзаря2 и своих кровожадных гайдамаков3. В тени его изящно-роскошной мастерской, как в знойной дикой степи надднепровской, передо мною мелькали мученические тени наших бедных гетманов. Передо мной расстилалася степь, усеянная курганами4. Передо мной красовалась моя прекрасная, моя бедная Украина во всей непорочной меланхолической красоте своей. И я задумывался, я не мог отвести своих духовных очей от этой родной чарующей прелести. Призвание, и ничего больше”. То був хвилюючий, знаменний і непростий час духовного вибору, коли вчорашній безправний кріпак, а нині вільний молодий художник і поет, повною мірою відчув силу Божого покликання не лише у власній творчості, але й у долі всієї України. Наш великий сучасник Іван Дзюба писав про Шевченкове звернення до Слова, до рідного Слова: “Головне ж було, напевне, у дедалі більшій внутрішній потребі висловити своє відчуття України, стати її речником. І, впевнившись у силі свого слова, він переймається вірою в те, що зможе ним пробудити в земляках пам’ять про давню славу своєї землі та жагу здобувати їй нову славу. Так народжувалося відчуття своєї покликаності, своєї місії, яку згодом Україна сприйме як місію апостола і пророка. Але на це ще тільки заходило…”5. І знову — Шевченків Щоденник: “Странное, однако ж, это всемогущее призвание. Я хорошо знал, что живопись — моя будущая профессия, мой насущный хлеб. И вместо того чтобы изучить ее глубокие таинства, и еще под руководством такого учителя, каков был бессмертный Брюллов, я сочинял стихи, за которые мне никто ни гроша не заплатил и которые, наконец, лишили меня свободы, и которые, несмотря на всемогущее бесчеловечное запрещение, я все-таки втихомолку кропаю… Право, странное это неугомонное призвание”. Як відомо, Шевченко досконало вивчив і “глибокі таїнства” живопису, ставши видатним художником, а в Академії мистецтв йому було надано 1860 р. звання академіка. Втім, у цьому щоденниковому записі він особливо зримо передав давнє передчування того, що “заняття лише живописом… крило в собі певну небезпеку розчинення в імперській культурі, тоді як словесна творчість рідною мовою залишила його зі своїм народом у живому діалогічному спілкуванні”6. Та головне, що Шевченко залишив усім українцям упевнене сильне й переконливе розуміння свого поетичного покликання — він усвідомлював його як божественну настанову. То було Богопризначення! Шевченків “Кобзар” уособив у собі найвище покликання Поета-націєтворця, розбудив національну свідомість, сформував єдину національну волю, духовно консолідував українців і показав їм, що Москва ніколи не дошукається “великого ж того льоху” — національної таїни української душі, бо історична правота належить не Москві з підвладною їй Малоросією, а вільній — саме вільній, новій! — Україні. Національний пророк змінив історичну долю України, проте Шевченкові довелося значно довше від пророка Мойсея виводити свій народ із “єгипетського полону” в царство волі й національної гідності. Він і зараз очолює наш, український, похід, адже, згадаймо, заявив у “Заповіті” (25 грудня 1845 р.), що “полине до самого Бога” лише після того “Як понесе з України / У синєє море / Кров ворожу…” Отже, Тарас Шевченко не був прихильником нескінченного й безкарного запивання українцями “з московської чаші московської отрути”. Не полінуйтеся, перечитайте його “Заповіт”, абстрагуючись від звичної радянської традиції, і задумайтеся над тим, які кайдани насправді вимагав порвати Тарас Григорович. А він і підка́з оставив у поемі “Кавказ”, написаній за п’ять тижнів до “Заповіту”, вказавши на тих, які навчать “Кайдани кувати / Як і носить!..” Нагадаю лише, що всі Шевченкові інвективи на адресу Москви містяться в його поетичних творах, створених у 1844—1845 рр., тобто після першого відвідання міста й написання там у лютому 1844 р. “Чигрине, Чигрине…” з його “московськими ребрами”, а пізніше, у липні 1844 р. уже в Петербурзі, — поеми “Сон” (комедія) та після другого проїзду через Москву в Україну навесні 1845 р. і створення там містерії “Великий льох” (жовтень 1845), поеми “Кавказ” (листопад 1845 р.), послання “І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм в Украйні і не в Украйні…” (грудень 1845 р.). Перелічені поетичні шедеври стали осердними у творчості Кобзаря і внесені ним до рукописного збірника “Три літа”,
який відкриває “Чигрине, Чигрине…”, а завершує “Заповіт”, написаний за десять днів опісля “І мертвим, і живим…” Це може здатися містичним, але “Заповіт” Шевченко написав одразу після того, як сказав своєму народові про ворожу Москву все найголовніше на віки вперед, аж до ненарожденних українців. Надалі Шевченко ніколи не зачіпав її так нещадно-болюче та звинувачувально-вбивчо. Тож, очевидно, вірив і сподівався, що його кінцеву волю вже висловлено й обов’язково буде виконано: “Кайдани порвіте…” Принаймні висновуючи справді смертельну загрозу Шевченкових віршів для Московщини, слідство у справі Кирило- Мефодіївського братства, що відбулося менше ніж через півтора року після “Заповіту”, далекосяжно передбачало, що “с любимыми стихами в Малороссии могли посеяться и впоследствии укорениться мысли о мнимом блаженстве времён гетманщины, о счастье возвратить эти времена и о возможности Украйне существовать в виде отдельного государства”. Майже в один час із іще непрочитаним уповні “Заповітом” Шевченко дарував нам цикл переспівів із Псалтиря “Давидові псалми” (19 грудня 1845 р.), з яких нагадаю молитовні рядки щодо найвищого призначення його поетичного Слова: Молюсь, Господи, внуши їм Уст моїх глаголи. Бо на душу мою встали Сильнії чужії, Не зрять Бога над собою, Не знають, що діють. Поки так буде, Шевченкова душа залишається на землі, серед українців і несе важку покуту за власть імущих, які досі не дають можливості народу вибороти достойне життя. Синам рідного, багатостраждального і великого народу Тарас Шевченко залишив заповіт — перший і останній: Свою Україну любіть, Любіть її… Во время люте, В остатню тяжкую минуту За неї Господа моліть.
______________________ 1 У Шевченковій повісті “Художник” (1856) читаємо про К. П. Брюллова: “Велика его слава! И необъятен его гений!” 2 Скажімо, “Тарасова ніч” (1838) починалася рядками: На розпутті кобзар сидить Та на кобзі грає… . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Грає кобзар, виспівує, Вимовля словами, Як москалі, орда, ляхи Бились з козаками… Як бачимо, москалів молодий поет одразу поставив на перше місце. 3 Шевченко краще від всіх розумів, що в його гайдамаків “Улиці, базари / Крились трупом, плили кров’ю”. Він добре пам’ятав повчальні слова П. О. Куліша про те, що жорстокість гайдамаків — це “торжество мясников, а драма Ваша — кровавая бойня, от которой поневоле отворачиваешься”. Та поет, як відомо, не врахував Кулішеві пропозиції щодо правок і скорочень у “Гайдамаках”. Як показав академік Микола Жулинський, гайдамаки, які “трохи не рік шляхетською кров’ю напували Україну”, для Шевченка є месниками за нещадне гноблення українців, але їхній “червоний бенкет” поет, як і весь український народ, переживав болісно. У “Передмові” до “Гайдамаків” із глибини свого серця виплеснув: “Серце болить, а розказувать треба”. В самій поемі повторив: “Болить серце, як згадаєш”. І в цьому — сила і велич Шевченкового генія. 4 У тій же “Тарасовій ночі”: Де поділось козачество, Червоні жупани? Де поділась доля-воля? Бунчуки? Гетьмани? Де поділося? Згоріло? А чи затопило Синє море твої гори, Високі могили?.. 5 Дзюба І. Тарас Шевченко // Історія української літератури. Т. 4. К.: Наукова думка, 2014. — С. 80. 6 Дзюба І., Жулинський М. На вічному шляху до Шевченка // Тарас Шевченко. Повне зібрання творів у дванадцяти томах. Т. 1. К.: Наукова думка, 2011. — С. 14.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
