Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Незабутні · “Під звук ворожої канонади гартувалася його самобутня лірика”. · с. 12сторінка оригіналу ↗

Сурмач визвольних змагань

Слово Просвіти, №11 за 2017 рік

Анатолій КАРП’ЮК, учитель краєзнавець, м. Костопіль Рівненської області Герась Соколенко (справжнє прізвище — Шмигельський) — цікавий і самобутній поет. З його художніми творами я вперше ознайомився ще 1994 року, переглядаючи в Рівненському обласному архіві газети “Костопільські вісті”, “Волинь”, журнали “Українка” і “Орленятко”, що виходили в період німецької окупації (1941—початок 1944 рр.). Чим же молодий автор привернув до себе мою увагу? Від його віршів віяло такою щирістю і романтичним спрямуванням, простотою і легкістю версифікацій, які надовго залишають глибокий слід у людській душі. У спогадах геніального співця Волині Уласа Самчука “На коні вороному” знаходимо щиросердні згадки: “…Я мав двох друзів, молодих поетів початківців, десь звідтіля, як Заслав, — Герася Соколенка і Миколу Болкуна, які навідували мене, завалю вали своїми поезіями, але цього року вони потрапили в негоду. Герася було арештовано, а Микола десь зник без вісті. Аж 16 серпня дістав від нього несподівано листа”. Коли з Миколою Болкуном сталося непередбачене, він і вирішив звернутися по допомогу до тодішнього редактора часопису “Волинь” У. Самчука. У листі з Ганновера писав: “Про мене Вам уже, мабуть, говорив Соколенко. Я тепер перебуваю в Німеччині. Попав сюди випадково. Живу поки що непогано (в таборі)… Але ж… прочитайте П. Грабовського “Швачку”. Не раз пригадується мені наша зустріч. О! Я був тоді переповнений по вінця радістю і прибоєм сили, вогнем свіжих надхнень… Ви були першими з тих, хто міг зрозуміти мене і мого друга (“Мартіна Ідена”) і “брата” мого Герася. Мої бажання і стремління тепер — повернутися на Україну… Кладу на Вас всю надію”. Закінчувався лист такими бадьорими словами: “Гарно тепер на Україні — пахучо, молодо, надхненно. Чекаю скорої і радісної відповіді. Привіт дружині та іншим. Слава Україні! З побажанням на все краще…” Улас Самчук згадував, як йому вдалося переконати молодих хлопців Герася Соколенка і Миколу Болкуна, в яких було повно хвалебних віршів (од) на честь “визволителів”, у тому, що “кожний, хто приходить у нашу землю непроханий, є нашим ворогом, який хоче нас поневолити. А тому, — продовжує письменник, — всі їх пеани, які вони написали на честь нового Сталіна, я радив їм безцеремонно викинути до сміття”. Коли почалося “полювання” на українських патріотів, фашистські окупанти заарештували і Герася Соколенка (є відомості про те, що він міг бути зв’язаний із похідними групами УПА) та запроторили в тюрму. З цього приводу батько молодого поета написав листа У. Самчуку. Лист вражав своїм лаконізмом і людським болем: “Напишу Вам про те, що з прохання Герася Соколенка хочу сказати Вам пару слів… У Герася склалися тяжкі умови. Він уже більше чотирьох місяців, як знаходиться в камері заключення в м. Шепетівці, за що — ще не відомо. Герась просить Вашого слова…” Уласові Самчуку, небайдужому до чужого горя, таки вдалося врятувати хлопців — вирвати з неволі: Миколу Болкуна з Ганноверського табору, Герася Соколенка — з Шепетівської тюрми. Та як же не допомогти початкуючим авторам, котрі “завжди були голодні на книжку… все читали, все бачили, все знали?!” У наведеному вище канадському виданні Самчукових спогадів вміщена і фотографія двох нерозлучних друзів — Герася і Миколи (1941). Зовсім юні поети, такі схожі між собою, наче рідні брати. Вони схилилися над аркушем паперу і, очевидячки, обговорюють новий вірш, написаний кимось із них. Почалися пошуки. Але на більше відомостей про Герася Соколенка натрапити не вдалося. І я був приємно вражений, коли у вересні 1995 року отримав листа від незнайомої мені людини — Михайла Іванченка з благословенного Шевченківського краю (зі Звенигородського району, що на Черкащині), де я колись мандрував Тарасовими шляхами. Із цього листа я дещо нове довідався про молодого поета. Тож вдаюся до цитування уривків. “Звертаюся до Вас за рекомендацією шевченкознавця Миколи Куделі з проханням. Суть справи така: у Німеччині, як остарбайтер, я публікувався в журналі “Дозвілля” разом з поетом Герасем Соколенком, чудовим натхненним українським романтиком. З 1945 року його слід загубився. У харківському журналі “Український засів” (ч. 6, 1994 р.), до редакції якого належу, надруковано добірку віршів Герася Соколенка. На жаль, біографічні відомості про поета досить скупі. Відомо, що він стрічався з Уласом Самчуком у Рівному і той згодом допоміг визволити Соколенка з Шепетівської в’язниці. Родом Г. Соколенко, певне, із Заслава (Ізяслава) або ж котрогось села того району. Був у нього друг, теж поет, Микола Болкун. Згодом Герась працював як остарбайтер на цегельні в місті Шопенітц (Сілезія)… Прошу Вас звернутися через заславську й костопільську газети від свого чи від мого імені в пошуках рідних, знайомих, остарбайтерів — друзів поета…” Між мною та Михайлом Іванченком почалося листування. Невдовзі я знову одержав від нього листа: “Дякую Вам… за готовність пошуку слідів поета романтика Герася Соколенка. Тим часом надсилаю Вам половину добірки поезій, опублікованих у харківському журналі “Український засів”. Тож надрукуйте, прошу, оці вірші у вашому часописі з проханням до читачів, аби написали, хто що знає про Герася Соколенка та надіслали його не відомі вірші… Може, хтось із Ваших країв працював із ним разом і знає його подальшу долю, а може, знають, звідки він родом та адресу рідних… Герася я особисто не знав, але друкувалися ми разом в остарбайтерському журналі “Дозвіл ля” (ред. С. Довгаль). То була цікава хвиля молодої поезії, мало знана тепер. Працював я теж на цегельні копачем глини в кар’єрі, але в північно західній Німеччині: ланд Ольденбург, крайс Клоп пенбург, дорф Шаррель. Побіч у таборі були подоляки… Чекатиму вістки, бажаю Вам успіхів. З по шаною Михайло Іванченко”. Отак під час перепетій Другої світової війни переплелися людські долі. І хоч відтоді минуло більше семи десятиліть, але пам’ять повертає нас до тих далеких подій, не дає спокою. 1997 року я отримав листа від мешканця с. Кельменці, що на Чірнівеччині, Івана Безручка. Він до попередніх відомостей додав низку свіжих фактів. “Поезію Герася, — читаємо в листі, — я знаю ще з довоєнного часу. Він учився в середній школі с. Михнів Заславського району нинішньої Хмельницької області, звідки надсилав вірші до обласної молодіжної газети, яка ви ходила в м. Кам’янці Подільському. Вірші його були вправні, ліричні, і часопис часто друкував їх на своїх сторінках…” Будучи учнем, Іван Безручко теж писав поетичні твори, які не раз публікували разом із Герасе вими. Ще й досі він зберігає, як пам’ятку далеких літ, пожовтілий од часу примірник газети з віршем Соколенка, що той присвятив досить популярному в 20— 30 х рр., одному з найніжніших ліриків України — Володимирові Сосюрі. Ще до війни літературні спроби Герася появлялись і на сторінках республіканського дитячого часопису “На зміну” (пізніша назва — “Зірка”). “Як дописувач обласної молодіжної газети, — згадує І. Безручко, — одного разу до війни (десь у 1938 чи в 1939 р.) я брав участь у нараді юнкорів, яка відбувалася в м. Кам’янці Подільському. Тут я бачив і Миколу Бол куна, котрий також учився в середній школі с. Михнів… Його вірші теж інколи друкувалися в цій газеті. Герась чомусь не при був на нараду, а Микола навіть виступав. Високий такий, худющий хлопець… Анатолій Резін кін, подільський поет, який працював у редакції обласної молодіжної газети, одного разу навіть показував мені рукопис якогось вірша Герася, ілюстрацію до якого виконав сам автор…” Не менш цікавим є закінчення листа Івана Безручка: “Кілька А все почалося з того, що я ще 1994 року шукав матеріали у Рівненському обласному архіві про художника-графіка Ніла Хасевича, тоді майже невідомого. Гортаючи сторінки газет “Костопільські вісті” і “Волинь”, натрапив на низку цікавих поетичних творів Герася Соколенка. Було таке відчуття, що маємо справу з самобутнім талановитим письменником. Не думалося, що ними ще хтось може зацікавитися. І я був приємно вражений, коли у вересні 1995 року отримав листа від незнайомої людини — Михайла Іванченка з Черкащини. “Звертаюсь до Вас, — писав він, — за рекомендацією шевченкознавця Миколи Куделі з проханням. Суть справи така: у Німеччині як остарбайтер я публікувався в журналі “Дозвілля” разом із поетом Герасем Соколенком, чудовим, натхненним українським романтиком. З 1945 р. його слід загубився…” Лист закінчувався проханням звернутися через заславську чи костопільську газету в пошуках рідних, знайомих… Відтоді між нами зав’язалося листування. Не знаю, чи я узявся б серйозно за пошукову справу, якби добродій Михайло Іванченко не підтримав мене. Це він — поет, прозаїк і видавець — заохочував, давав слушні поради. Схвалив мій намір видати книжку і директор Хмельницького літературного музею Василь Горбатюк, один із упорядників збірника про Герася Соколенка “Мечів ніжнотонних яса”. Заохотив до пошукової роботи і Сергій Козак, котрий, будучи редактором “Українських вістей” (США), ще 1998 року писав: “Добре знаний серед своїх земляків учитель і літератор із Костополя (Рівненщина) Анатолій Карп’юк належить до тих сумлінних дослідників-краєзнавців, хто шукає (і находить!) нове і значиме не десь там “у вселенських просторах”, а поруч там, де живе, на рідних землях. Хоч часом і доводиться йому в своїх пошуках вирушати в далекі дороги, бо часом такими ж далекими були й життєві і творчі дороги тих, чиї долі досліджує Анатолій Карп’юк. Ім’я Герася Соколенка — одне з таких, ще мало досліджених, імен”.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин