Про-читання · “Українська мова, як і історія загалом, розвивалася у площині багатомовності і в тісному зв’язку з культурою Європи”. · с. 13сторінка оригіналу ↗
У світлому сяйві україноцентризму
Слово Просвіти, №11 за 2017 рік
Герася Соколенка я дізнався від учительки Михлянської загальноосвітньої школи Ізяславського району Хмельницької області Нелі Мисюк. Вона повідомила, що долею поета земляка цікавиться колишній мешканець с. Михля, а нині мешканець Ізяслава Дмитро Калитюк. Мовляв, варто до нього звернутися. Хтось передав йому мого листа, і він відгукнувся на мій запит. Виявилося, що Дмитро Лаврінович був близьким сусідом родини Шмигельських, добре пам’ятає Герася. Герасим Іванович Шмигельський народився 3 березня 1920 року в с. Михля Ізяславського району Хмельницької області в сім’ї робітника. 1937 року закінчив семирічну школу. Деякий час разом із батьком працював у лісництві, збирав живицю, а вечора ми продовжував навчання в Ізяславі. Він не тільки писав вірші, ай гарно малював. 1938 року працював у редакції районної газети. Через хворобу в армію не призи вали. Під час німецької окупації був кореспондентом часопису, який виходив у м. Ізяслав. Про знайомство і щиру дружбу Герася Соколенка (Шмигельського) з Уласом Самчуком згадувалося раніше. Талановитий письменник мав значний вплив на формування літературно естетичних здібностей юнака. Кращі твори молодого автора у цей період друкувалися не тільки на сторінках Самчукової “Волині”, а також у газеті “Костопільські вісті”. Це дало підставу декому обвинувачувати його в прислужництві німецьким окупантам. Тоді виникає питання: а чого ж хлопця заарештовували фашисти кілька разів? У 1943 р. Герась потрапив у Шепетівську в’язницю. А відтак був направлений на примусові роботи в Німеччину. Перебував у м. Шопе нітц, працював на цегельному за воді. Коли радянські військові частини визволили Сілезію, молодого поета забрали у штрафний батальйон. В одному з боїв на території Німеччини Герась Соколенко загинув. Це сталося 20 лютого 1945 року. Похований у селі Борау. А доля його близького друга Миколи Болкуна невідома. Літературознавець із Полтави Петро Ротач, закінчуючи статтю “Поет визвольних змагань”, опубліковану в часописі “Українські вісті” (США, 1999 р.), слушно зауважив: “Не віриться, що слід Соколенка загубився на завжди. Є десь, напевно, родичі або колишні сусіди, котрі могли щось чути про його долю…” І автор наведених рядків не помилився: відгукнулися його односельці. Багато років я шукав слідів юного поета патріота, поета соборника, ім’я якого замовчувалося за радянських часів. Тодішнім ідеологам не до вподоби була ідея визвольних змагань українського народу, яку пристрасним словом пропагував Герась Соколенко. Йому судилося прожити так мало — тільки 25 літ. Під звуки ворожої канонади гартувалася його самобутня лірика, щоб увібрати в себе прагнення своїх сучасників — бачити Україну незалежною державою. Його славне ім’я повинно бути вписане золотими літерами в історію української літератури. Не забуваймо тих, хто мав талант від Бога і віддавав його сповна рідному народові.
Петро СОРОКА
Кілька років тому житомирянин Олександр Кухарчук задумав цикл романів “Козацька Русь”, в якому у простій, доступній та ясній формі постала б історія козаччини, і наполегливо, сказати б, зі схимницькою невдержиміс тю козацького літописця успішно втілює цей грандіозний задум у життя. Сьогодні трохи ширше мені хочеться поговорити про один із тих романів (а їх вийшло уже п’ять), що має назву “Полковник Лаврін Капуста”. У ньому йдеться про зародження і розвиток козацької розвідки, яка відіграла неабияку роль у період визвольної боротьби українського народу під проводом Богдана Хмельницького. Тема, звичайно, не нова, частково досліджена істориками науковцями, частково висвітлена на художньому рівні. Скажімо, мені свого часу потрапили до рук повісті Святомира Фостуна “Звідуни степових когорт” (“звідуни” — розвідники) і Богдана Сушинського “Лаврін Капуста — полковник Гадяцький, суботівський городовий отаман”. Але О. Кухарчук нікого з них не повторює, вибудовує власну фабулу і вводить у структуру оповіді багато нових, цікавих і захопливих фактів. Події у його романі охоплюють великий відрізок часу — від гетьманування Петра Сагайдачного до Івана Виговського. Майже всі герої роману показані, як правило, в екстремальних ситуаціях, на межі життя і смерті, й саме це дозволяє письменнику просвітлити їхню внутрішню сутність, показати “справжність”. Авторові йдеться передусім про те, щоб читач ознайомився з усіма найбільш вагомими подія ми того часу, кривавими баталія ми, дипломатичними колізіями і відкритою та прихованою боротьбою за гетьманську булаву. Але в центрі, звичайно ж, як і заявлено в анотації, — розширення мережі розвідувальної діяльності, якою займається полковник Капуста. “Варто зазначити, — читаємо у творі, — що в часи першої половини XVII століття у всіх сусідніх державах уже століттями існували добре вишколені та озброєні методами всіляких таємних хитрощів служби розвідок і контррозвідок. Вони широко використовували розвідувальні дані про стан справ у сусідніх державах, що надходили від купців або послів. Правитель жодної з держав не мав ніякої впевненості, що на
Олександра КАСЬЯНОВА Фото Сергія ТЕРЕЩЕНКА
2 березня відбулася презентація наукового видання в Інституті філології Шевченкового університету. Зініціювали цю подію кафедра української мови та прикладної лінгвістики на чолі з проф. Анатолієм Мойсієнком, а підтримало і допомогло в організації Посольство Австрії в Україні. По суті це перевидання першої книжки Міхаеля Мозера “Причинки до історії української мови”, яка підтверджує важливість української мови на міжнародній мапі світу і є цінним внеском у зарубіжну україністику. Разом із тим “New Contributions to the History of the Ukrainian Langu age” — нова праця, написана англійською мовою. За словами Міхаеля Мозера, видана книжка приурочена до сумнозвісного Валуєвського циркуляру, який забо території його країни не існують розвідники сусідніх країн і тому не був убезпечений від витоку секретної інформації. Як на погляд сотника Капусти, найпрофесійнішою і найбільш жорстокою була розвідка членів “Ордена Ісуса”. І ще такий акцент з епілогу: “Завдячуючи сильній розвідці, гетьман повстанського війська Хмельницький і його полковники могли з успіхом перемагати в кровопролитних баталіях добре вишколене та озброєне польське королівське військо. Але в пам’яті нащадків через утаємничену діяльність залишилося дуже мало відомостей про талановитого очільника вивідувачів полковника Лавріна Капусту. Діяльність розвідки та її очільників як у давнину, так і тепер — непроникна таємниця”. Роман О. Кухарчука — це суміш белетристики та історичних документів. Звичайно, автор багато домислює, і це цілком виправдано, адже маємо не науковий трактат, а художній твір. Треба віддати письменникові належне — він цікавий оповідач, уміє заінтригувати, добре висвітлити різні сюжет ні перипетії, створити напруженій хвилюючі колізії. Щоправда, він мало перейнятий тим, щоб його твір набув високої художньої вартості, він не надто перейнятий різьбленням людських характерів, не надто глибоко проникає у їхній внутрішній світ, — усе приносить в жертву дії, яка має захопити читача і змусити до читати книгу до кінця. Власне, так трапилося зі мною. Я добре бачив її мілини і броди, але вона тримала мене в полоні до останньої сторінки. Описи природи в творі теж із тих, що западають у душу, залишаються жити в пам’яті, бо вони небанальні, несхематичні, а живій повнокровні. Хоча іноді ловиш себе на думці, що хотілося, аби вони були розлогішими і ширшими. Гадаю, цей роман з неабиякою користю для себе прочитають передусім підлітки, ті, що цікавляться історичною лектурою. Книга ошатна на вигляд, її хочеться взяти до рук, вона зверстана і видана з любов’ю, проілюстрована конгеніальною (і це не перебільшення!) графікою народного художника України В. С. Шенделя. І головне, що все у цій книзі дихає любов’ю до України, до її непростого минулого, неповторної природи і щедрих на добро і любов людей, іншими словами кажучи, роман має виражений україноцентричний дух. До авторського позитиву я відніс би такі розділи, які говорять самі за себе: “Шлях на Запоріжжя”, “Мандрівка в Крим”, “Розбійницьке кубло”, “Втеча Богдана Хмельницького” (з полону), “Морський похід”, “Пастка для гетьмана”, “Похід на Кафу”, “Помста за Корсунь”, “Хмельницький у Суботові”, “Зрада полковника Федоровича”, “Син гетьмана”. Складається роман із трьох великих частин: “Полковник Лаврін Капуста”, “Кошовий Лаврін Ворон” і “Таємна війна”. Відчувається, що перш ніж узятися за цей твір, автор ґрунтовно проштудіював чи малий пласт доступної лектури — документів, літописів та історичних творів на цю тематику. Дещо він подає в бібліографії. Окремо хочеться сказати про автора, що не є професійним письменником, але глибоко залюблений у літературу і наділений від природи неабияким талантом. У народі таких людей називають самородками. У заключному “Слові про автора” ми довідуємося, що він народився 1942 року в с. Малосілка на Житомирщині, а нині проживає у Бердичеві. З війни його батько повернувся інвалідом, був прикутий до ліжка, мати померла у 27 років, сім’я пережила голодомор 1947— 48 років. Після закінчення десятирічки Сашко поїхав до Сталін града, де вступив до суднобудівного училища, пізніше закінчив Саратовський юридичний інститут і працював слідчим. Ностальгія за милою Україною виявилася дужчою за кар’єрний ріст, і він повернувся у Бердичів, де працював в управлінні внутрішніх справ до виходу на пенсію. Пережиті труднощі, добре знання життя не з книжок, а з власного, часто сумного і драматичного досвіду, дають йому важливий, сказати б, безцінний матеріал для творчості. Хочеться вірити, що попереду в Олександра Кухарчука нові творчі здобутки і перемоги.
Петриківський Ліс
Олександр Кухарчук. Козацька Русь. Полковник Лав) рін Капуста. — Житомир: ПП “Рута”, 2016. — 504с.
Пригадується мені чи не десятирічної давності розмова з незабутнім Іваном Максимовичем Кошелівцем, який висловив жаль, що в нас мало “українських анжелік”, тобто творів для масового читача, які були б легкі й відпружуючі для читання і корисні для душі. Для України, що знемагає від засилля російськомовної лектури, це особливо важливо. З того часу, щоправда, багато що змінилося, і кожен може знайти собі лектуру за власним уподобанням.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
