Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
14 Читацьке віче “Господь дав людині розум, аби вона чітко розрізняла добро і зло”. · с. 14сторінка оригіналу ↗

Від імені читачів

Слово Просвіти, №11 за 2017 рік

Глибокозмістовна, об’ємна книжка Богдана Дячишина “Пережите-перечитане” (К.: Ярославів Вал. — 2016. — 264 с.) привертає увагу чіткою спрямованістю в русло пам’яті, віри й любові, без яких не може обійтися справжня Людина. Левко ВОЛОВЕЦЬ, член НСПУ, с. Колоденці на Львівщині Інженер і науковець, відомий технічний спеціаліст, автор ніби несподівано для нас вийшов на широкі терени філософії (в кращому розумінні цього слова), історії, літератури, соціології (перелік можна продовжити). До того ж дивиться на світ наче з іншого боку, де відсутня зашореність гуманітарними штампами. Достеменно знаючи Біблію, Дячишин усе ж вважає за необхідне досліджувати її та шукати в ній того, чого, на жаль, не знаходять неуважні читачі. Автор вірить у Бога як у Творця світу, Всесвіту й усього сущого навколо нас. І якраз оця непохитна віра спонукує його висвітлювати все те, що викликає різнотлумачення або й сумніви. Бо ж Господь дав людині розум, аби вона чітко розрізняла добро і зло (хоча вони й перебувають не раз у дивному сплетінні) і шукала єдино правильну дорогу. Пам’ять же дана людині, щоб заглиблюватись у минуле, усвідомлювати сучасне й пeредбачати бодай дещицю майбутнього. Доля накреслена Творцем, та xіба це означає, що не треба шукати кращої долі? Маємо прощати ворогам, але невже повинні відмовлятися від боротьби проти них як утілення зла? А найважливіше в цьому розмаїтті оцінок: чому Господь заборонив першій парі в раю споживати плід із дерева пізнання? Відповідь для автора зрозуміла: це було б передчасно. Бог вигнав людей із раю, проте дав їм добру можливість жити на землі (сказано: живіть, плодіться й населяйте землю). Та ще дуже важливим здається питання, хто кому більше потрібний: ми Богові чи Бог нам? А якщо відповідь маємо однозначну, то виникають похідні питання: чому ж ми забуваємо Творця і звертаємось до Нього лише тоді, коли нам занадто важко? І чому пориваємо зв’язок із Ним, як стає легше? (Відомий же народний вислів: “Як тривога, то до Бога; по тривозі — то й по Бозі”). Богдан Дячишин увібрав у свою пам’ять імена сотень великих людей — від учених прадавніх віків до своїх сучасників (і як ці імена вмістилися в його пам’яті?!), а вже потім уводив у коло своїх співрозмовників. Та й неодноразово застерігав на сторінках книжки, що не вважає власні твердження єдино правильними, але вдається до них, щоб заохотити ймовірних читачів до творчої розмови, зрештою — навіть до наукової дискусії. І якщо для якоїсь частини читачів авторський прихід у гуманітаристику в жанрі есею був не вельми помітний, то автор ішов до цього виду творчості зважено й цілеспрямовано: свідченням цього єте, що “Пережите-перечитане” — то вже його третя книжка есеїв. Є в есеїста власний чіткий погляд на такі відомі всім поняття, як Дух, душа, серце. Два перші часом ототожнені, але в більшості випадків ідуть послідовно: Дух найвищий, душа простує за ним. А от серце — то щось важливіше навіть від душі, бо серцем не тільки сприймаємо, а й зважуємо, оцінюємо. Тому воно не буває чуже емоціям, проте стоїть вище від них. (Зрештою, в Біблії вважають серце і нирки найважливішими органами людини). Щодо Всесвіту й Духу в ньому, то вони стали невидимою енергією на шляху пізнання, а воно, своєю чергою, є життям, отже, — вічним триванням. А щоб збагнути в житті вічне, маємо проникати за рамки свого життя й навколишнього оточення. Послідовно й неодноразово закликає Дячишин до читання, перечитування і, головне, вникнення у зміст прочитуваного. Задля цього варто іноді й оглянутися назад, щоб чіткіше розгледіти пройдений відрізок шляху. Часом закрадається думка: чи не завищує автор досягнень декого зі своїх сучасників? Але при уважному повторному читанні доходиш висновку: ні. Бо й Андрій Содомора, й Богдан Смоляк є потужними постатями в літературному процесі, а зроблене ними — вагомий здобуток на ниві красного письменства. Звісно, працюємо не тільки для себе, але й своє життя також важливе. А що є найсуттєвіше у тривалості буття кожного з нас? І тут наш есеїст знаходить відповідь, яка випливає з його власного індивідуального досвіду. Вершиною вершин людського життя є кохання, бо тільки в ньому окрема особа, знаходячи подібну собі, збагачує і себе, і її емоційно, морально й духовно. І якщо на обличчі автора есею з’являється чоловіча сльоза, то кожен читач здатен уявити собі і силу почуття самотнього чоловіка, і шляхетність його кохання, бо воно чи не єдине в цьому грішному світі виблискує красою й чистотою, бо як продовжує тривати в пам’яті, то справді нічим не знищене і стало незнищенним. Від себе та від імені багатьох читачів хочу висловити авторові щиру вдячність за цю очікувану книгу — вагомий внесок в есеїстичний жанр та в нашу свідомість.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин