13 Незабутні · “Кожен усвідомив, що нас об’єднує не тільки спільна обкладинка паспорта, а спільна історія, нація, душа”. · с. 13сторінка оригіналу ↗
«Вчителько моя, зоре світова» Світлої пам’яті нашої матері
Слово Просвіти, №11 за 2018 рік
Оксана ПЛАНИДА, вчитель української мови та літератури СШ №13, член “Просвіти”, м. Луганськ
Коли втрачаєш найдорожче — ту, яка дала життя, привівши у цей світ і навчивши першим крокам та першим словам, а потім десятиліттями вела по життю, навчаючи добра і справедливості, коли втрачаєш рідну неньку, то відчуваєш таке глибинне осиротіння душі, що важко передати словами. Від нас пішла в інший світ Галина Петрівна Половинко (у дівоцтві — Чайка) — людина неординарна, наділена багатьма талантами й здібностями, справжній педагог і просвітянка. У неї була багата життєва й творча біографія. Народилася наша мама у селищі з красивою назвою Весела Гора, що на Луганщині. За освітою педагог: навчалася в Харківському педагогічному інституті ім. Г. Сковороди та в Луганському національному університеті ім. Т. Шевченка. Працювала вихователем у дитячому садку та у школі-інтернаті на Харківщині. Викладала українську мову та літературу в середніх школах №13 і №16 м. Луганська. А ще закінчила режисерські курси при Луганському обласному музично-драматичному театрі під керівництвом народного артиста України Петра Вєтрова. Кілька років працювала помічником режисера при цьому ж театрі, а пізніше режисером Новоайдарського народного театру. Зі своїм театром стала переможцем 2-го Всесоюзного фестивалю народної творчості, отримавши диплом І ступеня та Велику золоту медаль за спектакль “Поріг” за п’єсою білоруського драматурга Олексія Дударєва (1987 р.). А ще ж займалася літературною творчістю, писала новели, вірші, художні замальовки. Видала збірку новел та віршів “Різдвяна пригода”. І всюди встигала, і все їй вдавалося. Ніколи не сиділа склавши руки: прала нам, двом донькам, сорочечки, варила борщі, сапала город, виступала на сцені в аматорських спектаклях, співала, мала веселу й дотепну вдачу. А ще, працюючи вчителькою, встигала перевіряти шкільні зошити, писати денки і вчити, вчити, вчити… Була вона справжнім педагогом, вродженим. Звідки в неї ці витоки, я зрозуміла нещодавно, перебираючи її архів і натрапивши на цікавий запис.
Ось він: “Коли сідаю за письмовий стіл і готуюсь до уроків, мимоволі у мене постає в уяві образ моєї першої вчительки Марії Іванівни Костенко. Минуло вже понад півстоліття з того часу, як я першокласницею переступила поріг своєї рідної школи, але до сих пір пам’ятаю її, наймудрішу, найдобрішу, найстрогішу і найсправедливішу, мою першу вчительку. Пізніше, коли я вже сама стала вчителькою, по ній звіряла свої перші уроки, бо саме їй завдячую тим, що обрала цю професію. Я до сих пір пам’ятаю її променисті очі, ніс з горбинкою, пишну косу навколо голови. Пам’ятаю її святкове плаття, голубе в білу ромашку: вона його вдягала лише двічі на рік — на перший дзвінок та на останній. Вона, наша Марія Іванівна, все своє життя, не маючи власної сім’ї (бо чоловік загинув на фронті, а маленький синок помер під час війни), віддавала нам, своїм учням і вихованцям. Ми готували з нею святкові концерти, інсценізували казки, виготовляли й малювали іграшки для новорічної ялинки, шили маскарадні костюми, випускали стінгазету, допомагали самотнім односельцям по господарству…
З великою вдячністю і на все життя запам’ятаю тебе, “вчителько моя, зоре світова”.., моя незабутня Маріє Іванівно!” Маючи творчу натуру, Галина Петрівна і до уроків підходила творчо, з пошуком. Пригадую, як вона, подаючи учням творчість Василя Стефаника, зокрема його новелу “Новина” (в якій йдеться про те, як Гриць Летючий, доведений до відчаю злиднями й безвихіддю, зважується позбавити життя двох своїх доньок, втопивши їх у річці),
наставник студентської молоді отець Володимир Гуменюк, студенти та викладачі молилися за загиблих Героїв Небесної Сотні. “Козацьке прислів’я говорить: “Коли всім народом дмухнути, то ураган буде!” Такими словами козаки починали свою боротьбу проти поневолювачів. І через чотири століття знову наш український народ “дмухнув” у бік зла, фальші та лицемірства. Тарас Шевченко знав, що непоборним бажанням українського народу споконвіку було звільнення від неволі мечем Архангела Михаїла. Шевченко знав і бачив, що українці помирають рабами не тому, що слабкі фізичпровела урок як судове засідання, де були і судді, і захисники, і прокурор. Хтось намагався виправдати нещасного героя, хтось гнівно засуджував, а хтось посилався на об’єктивні причини: голод, безпросвітну селянську забитість, жорстокий час… Але у класі не було байдужих, всі учні брали участь у обговоренні. І, звичайно ж, цю новелу Стефаника вони запам’ятають на все життя. Писала Галина Петрівна і спеціальні казки на ту чи ту мовну тему. Перебираючи її архів, я натрапила на “Казку про братів Префіксів”. Починалась вона так: “Колись дуже, дуже давно жили-були в країні Орфографії три брати Префікси. Найстаршого звали Пре, середульшого При, а найменшого Прі. І правила в тій країні королева Мова…” Не переповідатиму всю казку, але читаючи її, учням легше було засвоювати складність префіксів. Галина Петрівна сприймала світ поетично, образно і раділа, що у нас, її доньок, ще змалечку розвивалося подібне бачення. Якось вона сказала мені: “А пригадуєш, доню, як я тебе ще п’ятирічною винесла якось ясної зимової ночі на вулицю, ати глянула на небо, густо всіяне зорями, що мерехтіли і ніби сіялись на землю, і радісно сплеснула у долоньки: “Ой, мамо, мамо! Подивись, зорі, наче сніг!” Я вже й забула про це, а вона, бач, запам’ятала, бо то було моє перше поетичне порівняння. Зате я була свідком, коли мама, щоб напоїти нас на вулиці, натиснула на важіль водогінної колонки, а моя молодша сестричка Лада, побачивши струмінь вируючої води, у захваті вигукнула: “Ой, яка водичка кучерява!”,
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
