Гаряча тема · “Не досліджено ні істориками, ні демографами й багато інших проблем, які зафіксовано в спогадах свідків Голодомору”. · с. 4сторінка оригіналу ↗
Закінчення статті «Догоджати не всім, а тільки істині!», с. 3
Догоджати не всім, а тільки істині!
Слово Просвіти, №11 за 2018 рік
Закінчення. Початок на стор. 3
Ще раз стверджуємо: остаточну відповідь можемо одержати тільки завдяки документам, які треба продовжувати виявляти в колись таємних архівах. Але вже знаємо кількість населення УСРР напередодні цього страшного Голодомору: станом на 1 січня 1932 року його нараховувалося 32.680,7 тисячі осіб. До речі, базуючись саме на цьому показникові, видатний український демограф Арсен Хоменко, розрахунки якого вперто ігнорують нинішні його колеги, тоді ж прогнозував, що за звичних умов населення УСРР станом на 1 січня 1934 року збільшиться до 33.464 тисяч, а на 1 січня 19375го — до 35.615 тисяч осіб. Дані ж Всесоюзного перепису населення 1937 року по УРСР Москва оприлюднила тільки 1990 року в кількості 28.383,0 тисячі осіб, тобто, жителів в УСРР порівняно до 1926 року стало менше! Водночас перерахунок порайонних результатів перепису засвідчив, що цей показник завищений принаймні на 532 тисячі осіб, бо ще потребують ретельного аналізу матеріали по 12 районах. Однак, якщо взяти і цю мінімально занижену цифру приписок, то станом на початок січня 1937 року населення України становило не більше 27.851 тисячі осіб. Коли від цієї цифри відняти кількість приросту населення в 1934 році (88,2 тисячі осіб), 1935 (417,2 тис.) і 1936 (533,7 тис.) — усього 1.039,1 тисячі, то маємо станом на 1 січня 1934 року 26.812 тисяч осіб. Різниця між 1 січнем 1932 і 1 січнем 1934 року становить 5.868.700 осіб. Віднімаємо ймовірні природні втрати за 1932 і 1933 роки в кількості 1.029,4 тисячі й одержуємо 4.839,300 осіб прямих втрат. Але ж давайте до цієї цифри додамо і тих, хто народився в 1932 (782,0 тисячі) і 1933 (470,7 тисячі), тобто 1.252, 7 тисячі. Відтак прямі втрати за 1932—1933 роки вже виражаються в сумі 6.092 тисячі осіб. На цю цифру виходимо, якщо здійснюватимемо підрахунок й іншим шляхом: до кількості населення станом на 1.1.1932 року в 32.680,700 додаємо народжених у 1932—1933 роках у кількості 1.252,7 і таким чином мало б бути на 1.1.1934 року 33.933,400 осіб. А мали тільки 26.812,000. Різниця — 7.121,400. Знову ж таки, відмінусовуємо ймовірні природні втрати за два роки в сумі 1.029,400 осіб і одержуємо ті ж 6.092,400 прямих втрат. Чому ж ми наполягаємо сьогодні на цифрі жертв щонайменше в 7 мільйонів осіб? Тому, що й досі не досліджено всієї складової втрат, а це не дає можливості одержати реальні результати наукових пошуків. По5перше, чомусь не аналізується такий специфічний міграційний потік у 1932—1933 роках, коли тисячі голодних українських селян намагалися через поліські болота, Збруч і Дністер дістатися до Польщі й Румунії, але були розстріляні радянськими прикордонниками, або ж не допливли до рятівного протилежного берега, де сподівалися дістати бажаного хліба. Під час обліку населення станом на 1 січня 1932 року вони були зафіксованими, а їхня відсутність в 1937 році пояснювалася виїздом до Росії, а не загибеллю через Голодомор на Збручі чи Дністрі. Дослідник Іван Чигирин наводить дані, що за 1932 рік прикордонники ДПУ розстріляли 5.450 осіб. Скільки знесилених від недоїдання втікачів поглинули хвилі Дністра чи Збруча — невідомо. Як не знаємо і про всіх тих, хто помер від застудних хвороб після переходу кордону в крижаній воді. Щодо втрат 1933 року на західному кордоні — досі взагалі жодного узагальнення. По5друге, ніхто не обліковував тих українських селян, які померли від голоду на території Росії чи Білорусі, куди прийшли ще до ухвали постанови ЦК ВКП(б) і Раднаркому СРСР від 22 січня 1933 року, що забороняла їм виїзд у ці регіони за продовольством. Наприклад, лист секретаря Кантемирівського райкому ВКП(б) Журилова секретареві обкому Центрально-Чорноземної області Варейкісу від 1 квітня 1932 року засвідчує, що в Кантемирівці “тільки за останні дні захоронено 12 осіб, які прийшли за хлібом з українських сусідніх районів”. А скільки безіменних голодуючих із центральних регіонів УСРР не дійшли до РСФРР чи БСРР й похоронені в прикордонних районах УСРР? По5третє, за чверть століття не досліджено фактично жодного масового поховання невідомих ходаків за хлібом, трупи яких скидали в загальні ями без належної реєстрації біля залізничних станцій чи річкових пристаней на Дніпрі. По5четверте, не досліджено питання про повернення в голодні роки розкуркулених в Україну. Багатьом куркульським дружинам і їхнім дітям вдавалося повернутися завдяки розриву шлюбних відносин з главою родини. З цього приводу збереглися відповідні постанови президій міськрайвиконкомів, однак їх ніхто не аналізував. По5п’яте, усіх членів куркульських родин відкликали з Червоної армії як ненадійний соціальний елемент. Якщо їм пощастило перебратися до українських міст, то вони, поповнивши лави робітників, могли врятуватися — у рідних селах їх чекала, як правило, доля земляків під час Голодомору. По5шосте, не обліковано повернення тих селян, яких Москва погодилася звільнити згідно із запискою заступника голови РНК СРСР В. Чубаря від 20 вересня 1936 року в політбюро ЦК ВКП(б) “Про порядок звільнення з трудселищ осіб, раніше засуджених за різні злочини на термін від 3 до 5 років і відбувших покарання”. Тобто тих, хто був засуджений за законом “про 5 колосків”. 31 березня 1933 року нарком юстиції й генеральний прокурор УСРР В. Поляков рапортував генеральному секретареві ЦК КП(б)У С. Косіору, що за період від 27 листопада 1932 року на північ вивезено 86.884 правопорушників з числа селян, яким інкримінувалися злочини за “посягання на соціалістичну власність” або злісне невиконання хлібозаготівель. Скільки з них повернулося до січня 1937 року до УСРР, а скільки їх там померло від голоду, застудних хвороб і непосильної праці? Відомо, що в 1932 році вмерло з числа “куркульського заслання” 87,7 тисячі осіб, а в 1933 — 151,6 тисячі. Яка кількість зних українська — ніхто ще не порахував. По5сьоме, очевидно, до втрат від Голодомору треба відносити й тих, кому було винесено смертний вирок згідно із законом від 7 серпня 1932 року. Вже за другу половину серпня 1932 розстріл застосовано до 27 засуджених, за вересень — до 193, за жовтень — до 121, за листопад — 159. Аза час від 26 листопада до 7 грудня 1932 року до розстрілу було засуджено 137 осіб. Подібне тривало і в 1933 році. За січень 1933 року в Харківській області засуджено до розстрілу 117 осіб. За першу п’ятиденку лютого в Дніпропетровській області до смертної кари засуджено 44 особи… По5восьме, чи скрізь враховували померлих від голоду в камерах попереднього ув’язнення, чи їхня смерть вважалася природною? Так, у Зінов’ївському ДОПРі у грудні 1932 року таких було 20, у січні 1933 — 117, лютому — 163, за 13 днів березня — 105. Чи пораховані подібні втрати по всіх місцях позбавлення волі, в яких каралися наші селяни, що вже були зняті з обліку за місцем проживання. По5дев’яте, окрему статистику необхідно застосувати для обліку тих смертельних випадків, які спричиняла ота більшовицька твердість у здійсненні репресій за невиконання хлібозаготівель. Зокрема дружина члена управи артілі “Восход” Волноваського району Донецької області, якого притягнули до відповідальності за нібито розтринькування колгоспного хліба, зарубала сокирою двох дітей і намагалася повіситися… Де статистика подібних випадків? Хіба вона не спричинена організованим Голодомором? По5десяте, не треба забувати, що поверталися і з міста до села. Наприклад, 150 тисяч не одержало паспортів у Харкові, Києві, Одесі, Сталіно, Дніпропетровську та Вінниці, тому змушені були залишити місто. З офіційної кількості висланих понад 30 тисяч припадало на колишніх заможних селян, 40 тисяч на так звані паразитичні елементи та 15 тисяч — на робітників, які не мають постійної роботи. По5одинадцяте, недослідженою проблемою залишається канібалізм. В українському селі він не мав тих класичних ознак, що становлять елементи своєрідної культури, наприклад, окремих африканських племен. Український канібалізм 1932—1933 років — це, як правило, відчай збожеволілих від голоду людей врятувати ще живих за рахунок визначених жертв. Тобто, свого роду канібалізм в ім’я життя. Скільки було його жертв — досі загадка. Як і розтягнутих здичавілими собаками трупів невідомих по дорогах. Всі ці непоховані й невідомі поховані — вони теж поїхали до Росії? По5дванадцяте: всі дослідники одностайні в тому, що сама офіційна реєстрація смертей в українському селі охопила далеко не всіх померлих, бо часто не було і кому фіксувати їх. У Піщанській сільраді Дніпропетровської області, наприклад, було виявлено недооблік померлих близько 300 осіб, на території Вільнянської сільради Київської області не було зареєстровано 50 невідомих мертвих тіл, у Києві — 5.481, “згідно з директивними вказівками прокуратури (усними і письмовими)”. Ретельні дослідження свідчать про значно більші цифри втрат. Скажімо, по Сквирському району Київщини з 1.01 по 1.03.1933 року за звітними даними померло 802 особи, тоді як перевіркою встановлено на 15.01 1.773 смертельних випадки; у Володарському районі на 1.03 говориться про 742 смерті, тоді як насправді до цього часу померло більше 3.000. Не досліджено ні істориками, ні демографами й багато інших проблем, які зафіксовано в спогадах свідків Голодомору. Скажімо, чому в окремих регіонах заборонялося записувати до актів громадянського стану померлих до 1 року дітей? І чому після березня 1933 року там припинили складати акти про смертність? А чи обліковані смерті всіх тих дітей, яких підкидали до дитбудинків, але вони не дочекалися допомоги, бо двері так ніхто і не відчинив на плач немовляти. По5тринадцяте, і чи не найголовніше: намагаючись пояснити величезні втрати на5 селення України в 1932—1933 роках, на5 чальник управління народногосподарського обліку УСРР Асаткін писав, що “зменшення результатів і зменшення населення напере5 додні перепису (1937 року. — В. С.) відбуло5 ся винятково за рахунок підвищення міграції населення УСРР за межі УСРР”. Але ж відомо: що 22 січня 1933 року була ухвалена спеціальна постанова ЦК ВКП(б) і Ради Народних Комісарів СРСР про заборону виїзду голодних селян України і Кубані по хліб. Органи ГПУ мали завдання арештовувати тих “селян України і Північного Кавказу, що пробралися на північ”, а після того, коли серед них будуть відібрані “контрреволюційні елементи, повертати інших у місця їхнього проживання”. Станом уже на 14 лютого 1933 року було затримано 31.783 особи, з яких 28.351 повернуто в місця їхнього проживання, а 3.434 притягнуто до відповідальності, 579 відібрано для направлення до Казахської АСРР. Скільки було всього примусово повернуто до України голодних селян у тому ж 1933 році, ще ніхто не порахував. У той же час виникає й інше питання: а ким пораховано, скільки конкретно завезено в українські міста заробітчан з Росії та інших радянських республік після 1 січня 1932 року. Адже в переписі 1937 року, який показав зменшення населення УСРР у порівнянні навіть до 1926 року, не кажучи вже про початок 1932, вони фактично займають місця тих, кого Україна втратила за період Голодомору. І таким чином збільшують кількість власне населення УСРР. Так-от, справді, в період Голодомору робочу силу завозили переважно з Росії й Білорусі, відмовляючи своїм голодним селянам, які прагнули влаштуватися на заводи й фабрики, аби одержати продовольчий пайок. Скажімо, на шахти тресту “Кадіїввугілля” в жовтні 1932 року на роботу приймали переважно не голодних українських селян: з України — 118 осіб, Татарстану — 403, Білорусії — 125, Центрально- Чорноземної області — 194, Західної — 14. А 26 жовтня 1932 року політбюро ЦК КП(б)У постановило, що з 48.961 необхідного робітника для вугільних шахт Донбасу на четвертий квартал 1932 року 20.000 повинна покрити Україна, а 28.961 — БСРР і РСФРР. Зокрема з БСРР мали надіслати 8.200 осіб, Татарстану — 9.000 і ЦЧО — 11.760. Ось чому остаточно про кількість втрат українського селянства від Голодомору5ге5 ноциду можемо говорити тільки після дос5 лідження всіх 13 вищевказаних напрямків наукового пошуку. Однак і до встановлення конкретної цифри шляхом ретельної перевірки всіх обставин цієї трагедії, на нашу думку, виправданим є сьогодні ствер5 джувати про мінімальну кількість втрат у 7 мільйонів, як це свідчили ще 1933 року ні5 мецькі дипломати на основі довірливих роз5 мов з високопоставленими функціонерами більшовицьких спецслужб. Водночас необхідно продовжувати копітку працю щодо виявлення, насамперед в українських архівах, первинних матеріалів, які допоможуть встановити найбільш близьку до реальної цифру. І йдеться не тільки про тих, хто загинув від голодної смерті на українському чорноземі, а й про ті жертви, які спричинені Голодомором і досі не враховуються нашими демографами. Вони, хоч як це прикро, користуються для підрахунку втрат від Голодомору базовими даними за 1926 рік, які майже на 4 мільйони менші, ніж були на початку 1932 року, а також сфальсифікованими радянськими переписами населення 1937 і 1939 років, хоч останній узагалі не має ніякого стосунку до трагедії 1932—1933 років. У цій справі маємо діяти за законами пам’яті й совісті, інакше не простить нам історія, якщо забудемо про мільйони невинно убієнних голодною смертю. І насамкінець: 14 жовтня 1988 року на ім’я голови Міжнародної комісії юристів шведського професора права Джекоба Сундберга, яка розглядала в судовому засіданні в Нью-Йорку наслідки Голодомору 1932—1933 років в Україні, з Києва полетіла депеша-протест відомих професорові Кульчицькому двох істориків і двох юристів, де наголошувалося, що “розслідування, яке проводить комісія, навряд чи може бути віднесене до суто правових дій. Воно швидше має політичний характер і є співучастю в цілеспрямованій ідеологічній акції. Такі дії несумісні з принципами об’єктивного дослідження і навряд чи можуть прояснити істину. Тому вони не можуть не викликати недовіри й протесту”. Але ці ж слова стосуються й самого професора Кульчицького, який в умовах незалежності України своїми публікаціями хоче догодити, як він казав особисто мені, всім. На мою ж думку, в наукових пошуках треба, образно кажучи, догоджати не всім, а тільки істині. Це особливо стосується такої важливої проблематики, як вивчення всіх обставин однієї з найбільших катастроф нашого народу — Голодомору 1932—1933 років в Україні.
Володимир СЕРГІЙЧУК, професор Київського національного університету імені Тараса Шевченка, доктор історичних наук
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
