“Дарма в багатьох біографіях Шевченка кидали тінь · на цю “малоталановиту актрису”: мовляв, не могла · оцінити ні величі Шевченка, ні чистоти його почуттів”. Шевченкіана 10 · с. 10сторінка оригіналу ↗
Як артист Щоголєв полемізував із поетом Шевченком про актрису Піунову
Слово Просвіти, №11 за 2021 рік
Продовжуємо проєкт “Подробиці Шевченкового життя”, вмотивова
Володимир МЕЛЬНИЧЕНКО, доктор історичних наук, лавреат Національної премії України імені Тараса Шевченка
Тарас Шевченко: “Я вас люблю і говорю це вам прямо…” У цій дивовижній історії, інтрига якої пов’язана з єдиною театрально-критичною статтею Тараса Шевченка, визначальною є поетова закоханість в юну актрису Нижньоновгородського театру Катерину Борисівну Піунову (1841–1909), бо ж і сама стаття була їй присвячена.
Тож і почнемо з цього. Дорогою із заслання в Петербург Шевченко прибув 20 вересня 1857 р. у Нижній Новгород і змушений був залишитися тут надовго, виїхав із міста аж 8 березня 1858 р. Відвідуючи місцевий театр, звернув увагу на К. Б. Піунову, яку вперше згадав у Щоденнику 13 жовтня 1857 р. У листі до М. С. Щепкіна 4–5 грудня 1857 р. повідомляв: “Тут єсть прехороша дівчина і талантлива артистка, Піунова”. Шевченко зблизився з нею під час приїзду до нього М. С. Щепкіна наприкінці 1857 р., коли, за пропозицією поета, той зіграв з К. Б. Піуновою у нашвидку підготовленій виставі “Москаль-чарівник” І. П. Котляревського. А далі…
Вже наприкінці січня 1858 р. 44-річний Тарас Шевченко освідчився в коханні К. Б. Піуновій, якій у листопаді 1857 р. виповнилося шістнадцять років. Дехто легковажно вважає, що “до Петербурга йому хотілося з’явитися з юною нареченою – актрисою, здатною підкорити весь бомонд”. Але насправді після тяжкого заслання спрагла поетова душа просто тягнулася до жіночого тепла й сімейного затишку. У Щоденнику Шевченка навіть є любовний лист до К. Б. Піунової від 30 січня 1858 р.: “Я вас люблю і говорю це вам прямо, без усяких вигуків і захоплень… Стати вашим чоловіком для мене найбільше щастя і відмовитися від цієї думки буде важко”. Хоча належність тексту саме Шевченкові чи міра поетової участі в написанні цього листа не встановлені, подібні зізнання не могли з’явитися в Щоденнику без його згоди.
Письменник і літературознавець
Б. С. Лепкий писав: “Та все ж таки незабаром прийшлось зречися. Молода дівчина не бачила, мабуть, щастя у подружжу з чоловіком, хоч не так то старим, але знищеним тяжкою неволею... Епізод, бо, як із Щоденника видно, поет не довго тужив за Катериною Борисівною”. Не все було так однозначно. В згаданому листі від імені поета йшлося про те, що він готовий залишитися другом К. Б. Піунової навіть у випадку відмови стати його дружиною. Ще М. К. Чалий зауважив, що “холодність і байдужість до себе Тарас Григорович вибачав Піуновій і все ще сподівався заслужити її прихильність…”
Проте минуло три тижні і, ще до свого виїзду з Нижнього Новгорода, Шевченко розірвав із К. Б. Піуновою взаємини. Це сталося після того, як вона, прохаючи поета допомогти їй вступити в трупу Харківського театру, водночас поновила свій контракту Нижньоновгородському театрі, чим поставила в незручне становище Шевченка та М. С. Щепкіна, які в листах до директора Харківського театру І. О. Щербини наполегливо й зворушливо клопоталися за неї.
Вчинок юної К. Б. Піунової зачепив
Шевченка за живе, й 23 лютого він із гіркотою записав у Щоденнику: “Якщо це правда, то в які ж відношення поставила вона мене і Михайла Семеновича зі Щербиною? В дуже погані!”. Наступного дня образа і обурення, здається, сильніше розворушилися випадковою зустріччю з К. Б. Піуновою, й усе це гнівно й емоційно вихлюпнулося в Щоденнику. Свого часу С. О. Єфремов звернув увагу на те, що стосунки з К. Б. Піуновою вплинули на характер письма в Щоденнику, яке має “виразні сліди хвилювання: видко, історія ця більш, далеко більш коштувала поету, ніж сказав він сам змістом свого журналу...”
Шевченко згадав, як п’ять тижнів тому просив артиста: “Твоя і моя люба Тетяся Піунова хоче покинуть Нижній Новгород, і добре зробить, їй тут погано, воно тут захрясне і пропаде... Я їй порадив виїхать в Харков, і воно раде виїхать... Нам колись добрі люде помагали, поможемо ж і ми тепер посильно, друже мій єдиний! Я вже написав і послав епістолію до директора Харьковского театра (Лист Шевченка до І. О. Щербини не відомий. — В. М.), а якби ще ти од себе до його вчистив, то, може б, з того пшона зробилася б каша. А воно аж плаче та просить тебе, щоб ти укрив її своєю великою славою. Зроби ж так, як воно і я тебе прошу, мій голубе сизий!” І наприкінці листа Шевченко дописав: “Ще раз прошу тебе, моє серце, напиши, до кого знаєш, в Харков”. Третього лютого Шевченко, на прохання М. С. Щепкіна, надіслав умови роботи артистки в Харкові, висунуті сім’єю К. Б. Піунової: “1500 р. в год без бенефиса, а з бенефісом 1200 р. і на переїзд до Харкова 200 р.”. У своїй відповіді від 6 лютого М. С. Щепкін зауважив, що вимоги К. Б. Піунової занадто високі й, безперечно, мав рацію: у Нижньому Новгороді молода актриса К. Б. Піунова отримувала вп’ятеро (!) менше. А що жу Харкові? М. С. Щепкін, який знав стан справ, інформував Шевченка: “В Харкові її ролі тепер займає дружина комічного актора Васильєва, який для них необхідний, ай вона отримує платні 850 р. і бенефіс, а ти хочеш, що Піуновій треба дати 1500. І кому ж? Істоті, яку зовсім не знає дирекція”.
Наївно думати, що всього цього не розуміли сама К. Б. Піунова та її батьки, проте вони сподівалися на покровительство Шевченка й Щепкіна. Театрознавець П. І. Рулін із команди С. О. Єфремова з цього приводу зробив висновок, що К. Б. Піунова “та й її родина дивилися на Шевченка тільки як на впливову людину, що її можна позиськати для прискорення сценичної кар’єри”. Закоханий поет нічого цього не бачив і не хотів бачити, а многомудрий реаліст М. С. Щепкін радив дівчині “розміряти життя своє відповідно до засобів існування і вчитися, вчитися, а час усе зробить” і все добре зважити, перш ніж переїжджати до Харкова.
Проте Шевченко гаряче наполягав: “Во имя святого Бога и святого искусства, поможи їй, друже мій великий, вирваться із сього гнилого Нижнього”. Десятого лютого Шевченко переслав М. С. Щепкіну листа від директора Харківського театру I. О. Щербини і повідомляв: “Тетяся цілує тебе, як батька рідного, і просить, щоб ти робив з нею, як тебе Бог навчить”. Особливу поетову ніжність видає приписка до цього листа: “Хоча ти і не велів, а я таки не втерпів, чмокнув сегодня разочок нашу любую Тетясю”.
М. С. Щепкін спочатку клопотав перед директором Нижньоновгородського театру О. П. Варенцовим щодо сприяння К. Б. Піуновій та просив про це деяких своїх нижньоновгородських знайомих, а потім, на прохання Шевченка, надіслав до Харківського театру репертуар і умови К. Б. Піунової, водночас застерігаючи її від нерозважного переїзду.
І всі ці щирі турботи самого Шевченка й, головне, старого друга М. С. Щепкіна, ігнорувала К. Б. Піунова! Вражений, ображений, розгніваний Шевченко зізнавався самому собі: “Я скоріше простив би їй найбільш жваве кокетство, ніж цю дрібну несамостійність, яка мене, а головне, мого старого знаменитого друга поставила в неподобне становище. Погань пані Піунова! Від нігтика до волоска погань!”. Ці гнівні слова вирвалися 24 лютого наодинці в Щоденнику, в емоційному пориві. П. І. Рулін, який досконало з’ясував “любовну історію”, зокрема за поетовим Щоденником, дійшов висновку: “Переживши і чари захоплення, і муки розчарування; спробувавши вирвати свою наречену з міщанського оточення й надихнути її вищими інтересами… поет мусів визнати повну свою невдачу, і наведений присуд був розпачливим її виразом”. У “Біографії” Шевченка (1984) ще жорсткіше виснувано, що К. Б. Піунова “не витримала випробування на порядність”. Мабуть, це таки порадянськи категорично.
Втім, нагадаю, що й через сорок років у розповіді своєму синові М. М. Шмідтго
Тарас Шевченко. Автопортрет. Нижній
Новгород, не пізніше 4 січня 1858 р.
фу про Шевченка Катерина Борисівна навмисно применшила свій тодішній вік на цілих два роки, тим самим і його залучивши до неправди: “Адже ти знаєш, народилась я в Нижньому Новгороді у 1843 році 17 листопада”. Затим вона повторила, що “мені ще п’ятнадцять років не було! Ну що я тямила!” Хоча, за цією версією, їй мало ледь сповнитися чотирнадцять, а насправді йшов сімнадцятий і через два роки вона вийшла заміж. Або неправдиво стверджувала, що нібито поет, чекаючи в Петербурзі згоди на шлюб з нею, написав її батькові “багато листів” і лише нібито у 1858 р. “навесні, на великдень, послали Тарасу Григоровичу остаточну відповідь”. Надуманою була і заява К. Б. Піунової про те, що “в нашій родині Тараса Григоровича страшенно любили”. Насправді батьки зробили все можливе, щоб зірвати Шевченків намір одружитися з нею. Досить почитати поетів запис у Щоденнику від 8 лютого 1858 р., коли він прийшов до них додому, сподіваючись на “любовне побачення” з Тетясею: “Але, на жаль! Стара буркотуха матуся кроку не ступила з кімнати, ія повинен був ретируватися…” Не важко здогадатися, що батьки К. Б. Піунової боялися не лише великої різниці у віці між Шевченком і донькою, але найбільше — тавра царського засланця з невизначеним, але напевне бідним майбутнім.
Як писав П. І. Рулін, у спогадах К. Б. Піунової “дуже бринить… бажання виправдати себе за те, що погорджувала коханням поета”. Втім, учений мав рацію і в тому, що “трудно, певна річ, винуватити Піунову за те, що вона була сама собою...”. Справді,
майже втричі молодша, трохи корислива і хитрувата, трохи розгублена і несамостійна, трохи кокетлива і недосвідчена, трохи лукава і недалечка… Та вона й сама зізналася, їй “кебети бракувало!” Зате К. Б. Піунова напрочуд точно і правдиво передала своє тодішнє дівоче сприйняття великого поета, заявивши, що в Шевченкові, на її погляд, женихівського нічого не було. Чоботи, нашмаровані дьогтем, непокритий кожух, шапка смушева найпростіша, і в патетичні хвилини Тарас Григорович кидав нею об підлогу багато разів на день (яка жива й цікава подробиця!), так що, коли б вона була скляна, то часто б розбивалася.
Моя розповідь була б неповною без викладення точки зору І. М. Дзюби на стосунки Шевченка з К. Б. Піуновою:
“... Поки Піунова бачила в ньому впливового покровителя, все було гаразд; може, вона й кокетувала трохи, розраховуючи на його допомогу, вела свою гру. Та коли раптом Шевченко запропонував їй одружитися, вона, певно, злякалася, злякалися й батьки її, відмовилася від уже домовленого із Щепкіним переїзду до харківського театру (що створило для Шевченка неприємну колізію), і все скінчилося конфузом… Але можна зрозуміти й молоду дівчину, що тільки входила у світ театру: в неї були зовсім інші уявлення про свого майбутнього обранця. І дарма в багатьох біографіях Шевченка кидали тінь на цю “малоталановиту актрису”: мовляв, не могла оцінити ні величі Шевченка, ні чистоти його почуттів. Мабуть, не в цьому все-таки річ. Шевченко забув про свій вік, і хвороби, і лисину, і далеко не женихівський вигляд — мав право забути в захопленні почуттям, але й молода актриса мала право на свої “міщанські уявлення”...”1.
Тарас Шевченко: “Тут же при ній прочитав я вголос статейку власного виробу…” У розпалі Шевченкового захоплення
К. Б. Піуновою він записує у Щоденнику 21 січня 1857 р.: “Бенефіс милочки Піунової. Повний театр глядачів і чарівна бенефіціантка — прекрасна тема для газетної статейки. Чи не спробувати? Спробуємо напропа́ле”. В результаті вже 1 лютого 1858 р. у газеті “Нижегородские губернские ведомости” була надрукована стаття Шевченка “Бенефис г-жи Пиуновой, января 21, 1858 года”.
У цій історії мене вражає не те, що Шевченко вперше написав театральну рецензію, а те, що, надрукувавши її (без підпису), він уже наступного дня... прочитав уголос улюбленій актрисі й дівчині. Не перебільшую. З щоденникового запису Шевченка від 3 лютого 1857 р. видно, що це сталося... в гостях, на іменинах, коли К. Б. Піунова розпрощалася з господарями й виходила, а він “встиг, та й то вже в прихожій потиснути і поцілувати її руку…” А після цього…
“Тут же при ній прочитав я вголос уже надруковану статейку власного виробу про її бенефіс. Може бути, їй не сподобалося моє не підлеслеве рукоділля, і вона поспішила поїхати”.
Втім, насправді не це стало причиною поспішного від’їзду К. Б. Піунової. Напевне вона ще вдома отримала категоричну настанову не затримуватися в компанії з Шевченком, адже в сім’ї на той час уже була сформульована рішуча відмова йому. Навряд чи К. Б. Піунова взагалі здатна була в атмосфері чужих іменин за кілька хвилин осмислити загалом якраз похвальне поетове “рукоділля” чи дослухатися до Шевченкових оцінок інших артистів — О. В. Васильєвої, А. Владимирова, Є. І. Климовського, або порадіти поетовому знанню театрального репертуару. Якщо Шевченко справді прочитав уголос усю свою рецензію, то він, на мій погляд, вибрав для цього не кращі час і місце.
Отже, Тарас Григорович прочитав актрисі таке:
“Приняв в соображение нравы нижегородских обитателей, в особенности обитательниц, я немало удивился, войдя в театр и найдя его почти полным. “Что бы значило это?”— спросил я у знакомого мне ний глибоким усвідомленням поетових слів із автобіографічного “Листа Т. Гр. Шевченка до редактора “Народного чтения”” (лютий 1860 р.):
“…Я наважуюся відкрити перед світом кілька печальних фактів мого існування… тим більше, що історія мого життя становить частину історії моєї батьківщини. Але я не маю духу входити у всі її подробиці”.
Автор проєкту Володимир Мельниченко розповідає про Шевченкову закоханість в юну актрису Катерину Піунову та полеміку, яку викликала його стаття “Бенефис г-жи Пиуновой, января 21, 1858 года”, опублікована в газеті “Нижегородские губернские ведомости” 1 лютого 1858 р.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
