Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
“Найбільше ласкавости в словах і жестах знайдеш · на Руси, спеціяльно в жінок…” Силуети любові 14 · с. 14сторінка оригіналу ↗

Реальні сильфіди Івана Франка

Слово Просвіти, №11 за 2021 рік

Насамперед, що таке сильфіда. Сильфи, сильфіди (франц. sylphes, ж[іночий] р[ід] sylphides…), як пояснює Словник іншомовних слів (Київ, 1974), “…у повір’ях багатьох європейських народів один з видів ельфів – духів повітря”. Сильфіда – це істота вигадана, примарна і водночас ідеал, до якого мужчина прагне все життя. За такою ідеальною жінкою тужив Іван Франко. І шукав… Про це він болісно говорить у вірші “Тричі мені являлася любов” (“Третій жмуток” ліричної драми “Зів’яле листя”): Тричі мені являлася любов. Одна несміла, як лілея біла, З зітхання й мрій уткана, із обснов Сріблястих, мов метелик, підлетіла. Купав її в рожевих блисках май, На пурпуровій хмарі сіла І бачила довкола рай і рай! Вона була невинна, як дитина, Пахуча, як розцвілий свіжо гай. Несміливою “лілеєю білою”, першим незабутнім коханням була Ольга Рошкевич, яка, однак, у вересні 1879-го вийшла заміж за о. Володимира Озаркевича (брата Наталії Кобринської) і яку, за словами одного з франкознавців, Франко “шукав… в інших жінках”. Вслід за нею: Явилась друга – гордая княгиня, Бліда, мов місяць, тиха та сумна, Таємна й недоступна, мов святиня. Мене рукою зимною вона Відсунула і шепнула таємно: Мені не жить, тож най умру одна! І мовчки щезла там, де вічно темно. Явилась третя – женщина чи звір? Глядиш на неї – і очам приємно, Впивається її красою зір. Та разом страх бере, душа холоне І сила розпливається в простір… Тими наступними сильфідами, і теж, як українка Ольга Рошкевич, цілком реальними, були дві польки: “горда княгиня” Юзефа Дзвонковська (1862–1892), котра померла від сухот, і вродлива, але холодна, цілком байдужа до поета (“женщина чи звір”), Целіна Журовська, в заміжжі – Зигмунтовська (1856–1941). Поетична драма “Зів’яле листя” з’явилася 1896 року – через десять літ після вінчання в Києві з “східнячкою” Ольгою Хоружинською, якій поет (щойно виповнилось дев’ять місяців їхнього подружнього життя) присвятив вірша, дякуючи “…за дар малий, а безцінний твій, / Молодий Іван Франко Що, мов цвіт, скрасив шлях осінній мій…” І це природно. Шукаючи сильфіду й усвідомлюючи, що навряд чи знайде її в Галичині, Франко одружився з Ольгою Хоружинською – насамперед з політичних мотивів, з почуття соборності: Схід і Захід разом. Це була світла жінка з вищою освітою (закінчила в Харкові Інститут шляхетних дівчат і Вищі жіночі курси в Києві), патріотка, проте спадкова нервова хвороба, яку посилила трагічна смерть найстаршого сина Андрія в квітні 1913 року, частково побутові негаразди, призвели до того, що в грудні 1914-го Франко віддав її до шпиталю на вулиці Кульпарковій, де вона пробула чотири роки, вийшла звідти 1918 року, коли чоловіка вже давно не було в живих… *** Реальність завжди залишається реальністю, а мрія – мрією. Хоча інколи вони поєднуються, про це пізніше. А тепер – “Фантазія” французького поета й есеїста Жерара де Нерваля (1808-1855): І біла жінка з чорними очима, У старовиннім строї край вікна… Здається, я дорогами земними Колись стрічав її! – і знов вона… Книжні ремінісценції про “білу даму” навіяли і вірш Богдана Лепкого, в якому він смиренно зазначає: “Не прошу любові ані ласки” (цикл “Intermezzo”, 1922), лише заклинає: Будь мені як тая біла дама, Що по замку в тиху північ йде, Будь мені неначе скарб Сезама, – Ключ пропав… Ніхто не віднайде… Це і є стремління до ідеалу, пошуки його, прагнення, щоб кохана відповідала уяві свого обранця. Той же Богдан Лепкий пише: “Коли ти, мила, дійсно з неба родом, / Перше кохання Івана Франка Ольга Рошкевич То чистою останешся навіки…” Але де вона, ця мила? Не знаю, де вона і як її назвати, Який у неї голос, плач і сміх, Не знаю, чи стріну її, щоб розказати Свій біль найтяжчий і найгірший гріх. А все ж таки за нею я скучаю На самоті і в час гучних забав, Серед степу і в калиновім гаю – Немов мені хтось моє щастя взяв. І тільки іноді в вечірнюю годину, Коли в душі настане тишина, Коли я шум і гамір світа кину, – Здається, ніби при мені вона. Здається, ніби синіми очами Вдивляється у душу, ген на дно, І промовляє тихими словами Так, як колись давно-давно-давно.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин