“Ми зупинили війну на Сході, а тепер маємо · повернути Україну в історичні кордони”. Слава героям · с. 2сторінка оригіналу ↗
Ті, що рятували Україну Український інститут національної пам’яті презентував нову книгу про волонтерів
Слово Просвіти, №11 за 2021 рік
Олена ВІТИЧ
До книги увійшло 28 історій,
розказаних від першої особи, які репрезентують різні аспекти волонтерської діяльності, пов’язані з російсько-українською війною: підтримка армії, допомога пораненим, підтримка населення, що стало заручником цієї війни. Історії як відомих широкому загалу (Анжеліка Рудницька чи Сергій Притула), такі тих, чиї імена знають переважно у волонтерських колах. Географія – від Харкова до Львова, від Одеси до Вінниці, Полтави, Тернополя і навіть Сан-Франциско.
“Для мене самої ця книга стала великим відкриттям, – зізнається пані Наталя. – Бо ми всі наче знали, хто такі волонтери, і самі, за можливості, час від часу допомагали армії. Але все це – наче елементи мозаїки, які самі по собі не настільки промовисті. А зібрані докупи, навіть у масштабах книжки трошки більше як на 300 сторінок, вони дають цілісну картину того, що у нас відбувалося у 2014–2015 роках. І ця картина справді вражає. Бо ти раптом розумієш, що саме волонтерський рух, ця всенародна підтримка, стала одним із вирішальних чинників спротиву російській агресії. Що саме волонтери в багатьох моментах замінили собою державні механізми, виявилися оперативнішими, креативнішими, відповідальнішими. І саме завдяки волонтерам наша армія стала такою, як вона є. І йдеться тут не лише про харчі чи бронежилети, які масово возилися на передову у 2014–2015 роках. Ідеться передусім про моральний дух армії. Волонтери, які стали зв’язковим механізмом між передовою та тилом і реальним свідченням, що “своїх не кидають”, підтримували у бійців розуміння, за що вони воюють, ау населення – що вони під надійним захистом. І це, мабуть, їхня найголовніша місія”.
Книга надзвичайно розмаїта і торкає до глибини душі. Тут багато роздумів над тим, що таке війна, спогадів про вражаючі епізоди – як на Майдані, так і на передовій,
Закінчення.
Початок на стор. 1
Проєкт реалізували за підтримки ГО “Центр соціальної адаптації ветеранів та інвалідів АТО”, ГО “Полтавські родини полеглих захисників України”. Захід відвідали представники облдержадміністрації, Українського інституту національної пам’яті, депутати міської та обласної рад, громадські активісти, курсанти Полтавського військового коледжу сержантського складу Військового інституту телекомунікацій та інформатизації.
За зміцнення обороноздатності та безпеки української держави та з нагоди Дня українського добровольця почесними грамотами Полтавської облдержадміністрації нагороджені: Віталій Діденко, Віктор Трофименко, Григорій Маляренко, Кирило Орлов, Сергій Ходюк, Дмитро Юденко, Петро Ворона, Євген Танасійчук, Віталій Козер, Сергій Терновий, Олександр Нечитайло, Сергій Бакало, Сергій Слинько, Юрій Федоренко, Олександр Чубаров.
“У 2014 році на фронті в лавах перших мобілізованих був мій брат Євген Юденко, він загинув. Тоді я чекав свого призову, але мені відмовили в контракті. У Полтапро те, що раз і назавжди зробило нас іншими. І про те, як неможливе стає можливим – просто тому, що треба. Ось лише деякі епізоди, які увійшли до книги:
“Якщо чесно, якби ми від початку знали, за що беремося і скільки доведеться всього зробити, то ми, мабуть, відмовилися. Бо це було просто нереально. Але ми тоді про це не думали, бо знали, що – треба. За короткий час “затарили” військовою технікою всі Володимирські СТО, а частину завезли в сусідній Нововолинськ. Але все одно рук не вистачало.
Для танків у першу чергу потрібні були акумулятори, і коли вони прийшли зі складів з Одеси, з’ясувалося, що потрібно їх наповнити електролітом. А це – або готовий розчин кислоти, або його готувати, та для цього потрібно дистильовану воду. А бригаді за тиждень уже є наказ виходити. І нам потрібно 3 тонни дистильованої води. Ми скупили все,
що було, на заправках, в аптеках. А потім обдзвонили станції переливання крові та відділення “Укртелекому”, де були свої дистилятори. І тиждень усі “знайдені” на Волині дистилятори безкоштовно працювали на нас, щоб ми могли заповнити акумулятори електролітом. Ми тільки бочками звозили дистильовану воду”, – так Володимир-Волинський відновлював боєздатність 51-ї ОМБр.
“У тому ж червні 2014-го дзвонять мені лікарі з Ізюма (тоді всіх поранених везли спочатку в Ізюм) і кажуть, що їм терміново потрібні апарати зовнішньої фіксації. Дають кількість, я дзвоню на фірму, мені кажуть – 50 тисяч гривень. А в мене на картці на той момент – лише 3 тисячі. А тут ще з іншої лікарні дзвонять: терміново потрібні шовні матеріали – і 2 800 гривень ідуть туди. І звернутися нема до кого, бо всіх своїх знайомих я витрусила вже до цього. Після кількох безуспішних дзвінків я піднімаю очі до неба і в мене виривається: “Господи! Ну не для себе ж прошу!”. Сказала – і забула. А наступного дня дівчинка, яка сиді
Добровольці першими дали відсіч агресії з боку російських військових та інспірованих ними бойовиків, давши приклад вмотивованості та вірності своєму покликанню. Але так можна назвати і волонтерів, які, відчувши свою силу під час Майдану, миттєво переключилися на допомогу армії, ставши потужним фактором протистояння російській агресії.
Волонтерили тоді всі. Ми пам’ятаємо, як люди селами скидалися на броніки для хлопців, які пішли “на війну” з першими хвилями мобілізації, як стояли під супермаркетами, збираючи продукти для хлопців на передовій, телефонували на спеціальний номер за 5 грн – “на армію”. А паралельно – шукали за кордоном спорядження, самостійно шили бронежилети, переганяли автомобілі, закуповували дорогу техніку та обладнання, їхали самі, щоб усе це довезти швидко і за призначенням.
Відчути ще раз цей дух підтримки та взаємовиручки допомагає нова книга співробітниці Українського інституту національної пам’яті Наталки Позняк-Хоменко “Волонтери: сила небайдужих”, презентація якої відбулася в Інформаційно-виставковому центрі Музею Майдану до Дня добровольця.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
