Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗

ВСЕУКРАЇНСЬКИЙ КУЛЬТУРОЛОГІЧНИЙ ТИЖНЕВИК 12—13 (1064–1065), 19 березня — 8 квітня 2020 Всесвіт Ліни Костенко

Слово Просвіти, №12–13 за 2020 рік

19 березня 2020 року письменниця світової потуги зустрічає свій поважний ювілей. Хотілося б написати “Україна святкує день народження Ліни Костенко”, але Україна нині в полоні карантину, війни, протистоянь, людського страху і розгубленості перед тими викликами, які продукуються в божевільному турборежимі владцями, готовими продати землю, волю, віру і незалежність... Із Ліною Костенко залишаються ті, хто завжди був і є з нею, хто цінує її безкомпромісну і вимогливу любов до Слова, до України, до Людини, для кого Поезія — це і є Ліна Костенко. І Україна — теж Ліна Костенко. “За будь-яку владу час від часу буває соромно. А от за Україну соромно вже не Ліна КОСТЕНКО * * * Кобзарю, знаєш, нелегка епоха оцей двадцятий невгомонний вік. Завихрень — безліч. Тиші — анітрохи. А струсам різним утрачаєш лік. Звичайні норми починають старіти, вже всі канони мертві, як неон, коли стоїть історія на старті перед ривком в космічний стадіон. Вона грудьми на фініші розірве Чумацький шлях, мов стрічку золоту. І, невагома, у блакитній прірві відчує враз вагому самоту. І позивні прокотяться луною буде”, — написала Ліна Василівна у своєму романі “Записки українського самашедшого”, де, спостережливо аналізуючи події Майдану-2004, передбачала Майдан 2014 року, і подвиг героїв Небесної Сотні, і тих добровольців, бійців, волонтерів, хто нині захищає Україну на сході. Вони — незрадливі читачі Ліни Костенко, а вона — їхня духовна мати, смілива, гідна, нескорена. Про Ліну Василівну написано багато. Найяскравіші критики — читачі. Люди, шануючи творчість, завжди відзначали її характер, її вміння вибудовувати і захищати своє право на гідне і глибинне слово, яке, як і її Душа, “летить у посвіті епох”. І той “посвіт” завжди висвітлював обличчя України сильної, одухотвореної, інтелектуальної, — чи то в лекції “Гума-крізь далі неосяжно-голубі... А як же ми, співці краси земної? Чи голоси у нас не заслабі? Чи не потонуть у вітрах простору? Чи сприймуть сенс новітньої краси? Тарас гранітний дивиться суворо: — А ви гартуйте ваші голоси! Не пустослів’ям пишним та барвистим, не скаргами, не белькотом надій, не криком, не переспівом на місці, а заспівом в дорозі нелегкій. Бо пам’ятайте, що на цій планеті, відколи сотворив її пан Бог, ще не було епохи для поетів, але були поети для епох! нітарна аура нації” для молоді на початку дев’яностих, чи застереженні: “немає часу на поразку!” в “Берестечку”, чи в її відчайдушних рятувальних експедиціях у Чорнобиль, чи то в красивих і ніжних поезіях з книжки лірики “Мадонна перехресть”. “Вітчизна! — ти кара і мука, й неволя... Вітчизно моя! Моє Щастя і Втіха, і Доля... Дивись в мої очі — там світло Твоєї Душі”. Бажаючи Ліні Василівні многих і благих творчих літ, дивімося в очі її Слова, аби побачити свою душу і свою Україну у Всесвіті. Ми Вас читаємо і перечитуємо, наша улюблена Ліно! З роси й води! Просвітяни * * * І засміялась провесінь: — Пора! — за Чорним Шляхом, за Великим Лугом — дивлюсь: мій прадід, і пра-пра, пра-пра — усі ідуть за часом, як за плугом. За ланом лан, за ланом лан і лан, за Чорним Шляхом, за Великим Лугом, вони уже в тумані — як туман — усі вже йдуть за часом, як за плугом. Яка важка у вічності хода! — за Чорним Шляхом, за Великим Лугом. Така свавільна, вільна, молода — невже і я іду вже, як за плугом?! І що зорю? Який засію лан? За Чорним Шляхом, за Великим Лугом. Невже і я в тумані — як туман — і я вже йду за часом, як за плугом?.. * * * “Заворожи мені, волхве! Заворожи мені, волхве...” Сидить по мавпі на зорях, на місяцях. Респектабельні пілігрими в комфортабельних “Волгах” “ходять” по шевченківських місцях. Вербують верби у монографії. Вивчають біо-і гео-графію. Полюють в полі на три тополі... А цікаво, багато б із них потрафили пройти шляхами його долі? Давайте чесно, не кнопки ж ми й не педалі. Що писав би Шевченко в тридцять третьому, в тридцять сьомому роках? Певно, побувавши в Косаралі, побував би ще й на Соловках. Загартований, заґратований, прикиданий землею, снігами, кременем, досі був би реа білі тований. Хоч посмертно, зате — своєвременно. Звісило з трибуни блазенський ковпак забрехуще слово. Було так, було так, було так, було так... А може, було інакше? “Чуєш, батьку? Чую, синку!..” Пропадали ж люди ні за гріш. Передсмертно лаявся Косинка. Божеволів у тюрмі Куліш. Курбас ліг у ту промерзлу землю! Мовчимо. Пнемося у багет. Як мовчанням душу уяремлю, то який же в біса я поет?! Повернення Шевченка Заслання, самота, солдатчина. Нічого. Нічого — Оренбург. Нічого — Косарал. Не скаржився. Мовчав. Не плакав ні від чого. Нічого, якось жив і якось не вмирав. Вернувся в Петербург, і ось у Петербурзі — після таких років такої самоти! — овацію таку йому зробили друзі! — коли він увійшов. І він не зміг іти. Він прихилився раптом до колони, Сльоза чомусь набігла до повік. Бо, знаєте... із каторги в салони... не зразу усміхнеться чоловік. * * * Яка різниця — хто куди пішов? Хто що сказав, і рима вже готова. Поезія — це свято, як любов. О, то не є розмовка побутова! І то не є дзвінкий асортимент метафор, слів, — на користь чи в догоду. А що, не знаю. Я лиш інструмент, в якому плачуть сни мого народу.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин