Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
“Свято — це коли збирається вся родина — діти, онуки…” · 9 Першодрук в «СП» · с. 9сторінка оригіналу ↗

Фо ю Історія одного золотого ювілею

Слово Просвіти, №12–13 за 2020 рік

Наталка ТКАЧЕНКО “Де Юрій?! Де Юрій?!” Як неприкаяна металася по квартирі… У вітальні забила артрозне коліно об рояль, але навіть не відчула болю, у чоловіковій спальні наткнулась на зелене керамічне кашпо з вазоном-пальмою, ледве не впала і не перевернула його. Наштовхнулася на червоний оксамитовий пуфик у передпокої, і, нарешті, побачила, що на вішалці немає зимової чорної чоловікової куртки, а на доріжці під вішалкою — зимових чоловікових черевик… Куди він пішов? Навіщо? Він впаде на вулиці, його ж зіб’ють з ніг, він же майже сліпий!! Вона ж всього на якісь пів години прилягла у своїй спальні… і заснула, не догледіла чоловіка!! Кинулась до вітальні, намацала на столі мобілку, телефон відповів мертвим механічним голосом “поза зоною”… Серце бухало в грудях, як молот, то прийняла валідол під язик… Телефон уперто карбував “поза зоною”… Не знала, що робити, до кого звертатись? Поліція?! “Швидка допомога”?! А, може?.. Господи, тільки не це! Тільки не це!! Навіщо і як вона житиме сама-самісінька у цій велетенській, хоч кіньми заїжджай, трикімнатній “сталінці”! Серед метушні і безуму ледве почула, як проскреготів у дверях ключ і в передпокої виник як марево в пустелі… рідний чоловік! Вимоклий, з куртки стікали на доріжку дощові патьоки, мокрісінькі черевики чавкали водою і лишали вологі сліди, шерстяна шапка і великі рогові окуляри з’їхали набік. — Юрію! Нещастя моє! — сплеснула руками і заходилася розшнуровувати чоловікові черевики. — Де ти був?! Ти мене ледве не вбив!! — А я хотів тобі зробити сюрприз, — пролепетав чоловік, ніяково усміхаючись. — Ось! — звів з-за спини руку з невеликою круглою коробкою-картонкою і трьома вимоклими на березневій зливі хирлявими червоними гвоздиками. — Тортик і квіти! Сьогодні ж у нас — золоте весілля! Ти що, забула? …Перетирала високі кришталеві фужери, чоловік краяв торт… — А свіча? — раптом спохопився. — Ароматична! Запалимо, при свічі затишніше… Яке свято без свічі?! Зітхнула: — А хіба у нас свято?! — раптом з тихим розпачем глянула на чоловіка. — Свято — це коли збирається вся родина — діти, онуки… Свято — це коли вітають друзі… А де наші друзі? Повмирали… А де наша рідня? Нема дитини — нема родини, — по жіночій щоці поповзла зрадлива сльоза… — Ангеліночко! Ну, що ти так?! — намагався потішити дружину і не міг. — А що? Суща правда… Навіть нікого запросити в дім. — Твоя правда… Уже п’ять років, як відійшли Завадські… — Завадські! Завадські!! — проклекотіло плачем у грудях дружини. — Завадські відійшли, як люди. Приїхала Інночка з Відня з чоловіком і донечкою. Прилетів старшенький з Лондона Ігорьок з дружиною з сином і двома онученятами. Так що нічого нам з тобою святкувати, Юрцю, — піднесла білу хустинку до очей. У повній тиші зненацька різко “засвистів” чайник з кухні і водночас задзвонив стаціонарний телефон. Не змовляючись, пішли, хто куди: дружина по чайник, чоловік до телефона. — Це вулиця Липецька, 18, квартира 77? Вас турбує “Нова пошта”. Вам надійшла посилка. — Від кого? — розгубився. — Ну, напевно, від сина. Ви ж — Булаєнко Юрій Едуардович, а відправник — Булаєнко Антон Юрійович! — Від сина? Від сина? Від якого сина?! — отетеріло дивився на дружину, яка вже стояла у вітальні з чайником в руках. Та — зблідла, знищена — хапала повітря, як потопельниця. — Юрію! Я все чула! Не бери пакет! Не смій! Це чийсь злий жарт! — Ну, то відчините двері чи як? — не вгавав у слухавці чоловічий голос. — Я ж стою з пакунком під самісінькими вашими дверима під’їзду. — Я йду, — раптом твердо відрубав і пішов з квартири прямісінько в кімнатних капцях. За п’ять хвилин повернувся з картон­ним ящичком у руках. Дивилася на ящичок підозріло, з зачаєним страхом, а далі не витримала, вибухла слізьми, припадаючи до чоловіка: — Не відкривай! Ради бога, не відкривай, Юрію!! Це може бути вибухівка!! Не забувай — у нас з тобою елітна квартира! А інструмент! А унікальна наша фонотека і бібліотека! Скільки було таких випадків — знищували одиноких стариків або відправляли до психушок, щоб заволодіти їхнім майном! — Та помовч!!! — раптом скрикнув чоловік. — Дорога моя, а власне, для кого і для чого нам берегти наші коштовні життя?! Яке аж таке майно ми залишаємо і кому, чужим людям? Та вони ж на другий день після нашого похорону викинуть на помийницю і нашу фонотеку, і нашу бібліотеку! Рвонув до себе, як чеку, скотч, яким було заклеєно фірмовий картонний ящичок “Нової пошти”. І вийняв обома руками святково-подарунковий пакет у великі маки з зеленим написом “For you…” Потім повільно витягнув менший біло-рожевий пакуночок “Dove”, дістав з нього флакончик, пластикову пляшечку і… коричневий патрончик. — Що це?! — ошелешено дивилася на чоловіка. Чоловік начепив окуляри і повільно прочитав, беручи до рук, то флакончик, то пластик, то патрончик: — Гель для душу “Магнолія”, шампунь “Піон”, помада “Персик”. — Але для кого все це? — безпорадно переводила погляд то на чоловіка, то на “підозрілі речі”. — Мила моя! Ти ж у нас у консерваторії вивчала англійську! “Фо ю” — “для тебе”, моя люба, для тебе! Стояла, як прикипіла, і пальцем боячись зачепити “презенти”. Чоловік тим часом так само, без поспіху, дістав з пакета чоловічі сірі вовняні шкарпетки і зелену байову сорочку. — А це вже подбали про мене! — якийсь час ніяково тримав речі у руках — і раптом блаженна майже дитяча радість засвітилась у очах. Усміхаючись, підійшов до великого дерев’яного трюмо і приміряв сорочку… — Господи! Якраз! Мій розмір! — тішився, як хлопчак. А тоді й геть розвеселився, сів у крісло посеред вітальні і натягнув на ноги нові шкарпетки. Якусь мить звикав, “ворушив” пальцями ніг, а тоді аж зажмурив очі: “Господи! Яка райська теплінь! Яка благодать!” Дружина і собі підступила до столу. Ледь-ледь тремтячою рукою торкнулася подарунків. Зрештою, взяла брунатний патрончик помади. Піднесла до очей — і раптом та ж, що і в чоловіка, майже неземна радість осяяла жіноче обличчя. — Боже!! Яка коштовна, яка якісна помада! І мій улюблений — персиковий колір! — і собі підійшла до трюмо. Відкоркувала патрончик і провела по синій ниточці уст пахучим, аж солодко-ванільним олівчиком. — Господи! Як я давно не фарбувала губи! — дивилася на себе, й іскра молодого щастя раптом спалахнула в жіночих очах. — Як я тобі, коханий? — повернула обличчя до чоловіка і спробувала грайливо усміхнутися тремтячими губами. Глянув замиловано на дружину: — Божественно! — аж сплеснув у долоні. — Ой, а це ж — магнолія! — взяла ковпачок рожевого флакончика гелю, піднесла до обличчя. — О, Господи! Магнолія!!! Пригадуєш, у червні цвіла магнолія у Нікітському ботанічному саду, в Ялті?! Заплющив очі: — Пам’ятаю… Ти така юна, струнка в рожевій сукенці… Ми після концерту… І цвіла магнолія… І рожева пахуча хмара пливла на Ялту… Тисяча дев’ятсот сімдесятий рік… — Це були наші перші спільні гастролі, — прихилила сиву голову на чоловікове плече… — Пам’ятаєш? — Пам’ятаю… Пам’ятаю, як обняв тебе і прихилив до себе… Ти пахла, як магнолія… Ні, дужче. Ти і тепер мені пахнеш… — Правда? — не повірила. — Правда, — трепетно поцілував дружину в уста. Поволі звільнилася з чоловікових обіймів і озвалася срібним молодим сміхом: — Ой, а кому ми зобов’язані цим святом? Хто нам його влаштував?! — Побачимо, люба! — радісно узяв до рук червоний пакет і А тут ще й інше! Я не хотіла казати, але Антон украв у моєї матері з гаманця сто гривень! Така страшна крадіжка! Такі злочинні гени! Ми вирішили розлучитися з цією дитиною! Ну навіщо страждати і йому, і нам?!” …“Фо ю…”, “Фо ю…” пронизливо-червоні макові пелюстки падали і падали з неба і засипали стару жінку… “Мамусю! Татусю! — кричали маки надсадним болем з далекої далини. — Я перевиховаюся! Я зароблю сам кур’єром на пошті сто гривень і віддам їх бабці Емілі! Я — не злодій! Просто мені дуже захотілося гамбургера з картоплею фрі поїсти у “Макдональдсі!” Маки кров’яніли і спікали раною мозок: “Я змінюся! Я зіграю найскладнішу прелюдію Баха! Я все вивчу з музичної літератури і перездам! Тільки візьміть мене з собою назад додому! Не залишайте мене в цьому інтернаті!” Сльози струмками текли по старечих щоках… “Уявляєш, я забула ім’я цього хлопчика!! Я викреслила його зі свого життя! Який сором, який біль! Як боляче, любий, як боляче!” Обійняв тонкі плечі дружини: “А як боляче було цій дитині?” “Як ми завинили перед ним! Господи, немає нам прощення!” Приголубив жінку, пригорнув до себе: “Що зроблено, те зроблено. Але він таки написав нам. Отже, простив”. — Ти думаєш? — засвітилися слабкою надією очі, омиті слізьми… — Звичайно! Тільки ти ж знаєш, я не люблю задовгої мелодрами! Тут діяти треба! — заметушився по кімнаті. Стала посеред вітальні: — А справді, чого я плачу? Це ж яка радість, яка радість! — сміялася і ридала, ридала і сміялась. — Юрію! Син знайшовся! Антончик! — Так, а де коробка “Нової пошти”? — діловито перепитав у дружини. — Тут має бути Антонів телефон! От він, от він… А це? Адреса! Його адреса! “Вінниця, вулиця Шкільна, 15, кімната 250”. — Ангеліно! Я зараз “заб’ю” по “Ґуглу”, коли йде найближчий експрес з Києва на Вінницю! Ось він, ось! Викликай по телефону нічне таксі на залізничний вокзал! Ми маємо негайно їхати до наших дітей! — Юрію, але ж у тебе мокрі черевики! — занепокоєно глипнула на чоловіка. — Дурниці! У мене сухі нові вовняні шкарпетки! Несподівано пролунав благовістом на всю квартиру дзвінок. Обоє стареньких, не змовляючись, поспішили до дверей. Чоловік відчинив. На порозі стояв невисокий юнак в чорній шкірянці з пляшкою “Шампанського” в руках і русява дівчина з оберемком червоних троянд. — Антончик! Наш Антончик! Марійка! — обнімали, плачучи, молодят. — Ну, як ви? Як ви добралися? — Та ми таксі взяли з Вінниці! — заусміхалися юнак і дівчина. — Щоб вас побачити у ювілей! — Розуміємо! Розуміємо! — щасливо товклися в передпокої. — Дозвольте, Марійко! — галантно як господар дому знімав тремтячими руками з тоненьких дівочих пліч червоний пуховичок. — Діти! Дорогі мої діти! — тулила залите слізьми старече обличчя то до сина, то до доньки.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин