Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Доля на тлі історії · “Щонеділі після літургії у греко#католицькій церкві селяни збиралися в читальні “Просвіти”. · с. 12сторінка оригіналу ↗

Щедре серце і чин — Україні До 95+ліття заслуженої просвітянки, членкині ОУН, політв’язня Ганни Іваницької

Слово Просвіти, №12–13 за 2020 рік

Наталя ГУМНИЦЬКА, член “Просвіти”, Львів Боротьба за Українську державу триває безперервно впродовж багатьох століть. Це стосується переважно гуманітарної сфери. У цих змаганнях за національну незалежність і свободу загинули тисячі синів і дочок землі української, імена багатьох з яких досі залишаються невідомими. Дуже дивним є судження деяких політиків і просто громадян, що наша відроджена Українська Держава 1991 року постала без жертв. Це хибне твердження, спричинене незнанням історії України, а часто навмисним її перекручуванням противниками нашої незалежності. Саме тому на порядку денному сьогоднішнього державотворення гостро стоїть проблема просвітництва нашого соціуму, особливо молоді, щодо героїчних сторінок нашої історії і тих, хто був їхніми творцями. На особистих прикладах пасіонарних учасників змагань за незалежну соборну Україну, за її повернення у лоно демократичних європейських країн має формуватися наша національна гідність, тожсамість, самоідентифікація, самодостатність, гордість за належність до великої культурної нації. Знання своєї об’єктивної історії, своїх героїв в усіх ділянках суспільного життя має стати дієвим щепленням проти ідеології “русского міра”, яка ось уже близько тридцяти років нашої незалежності процвітає, на жаль, в Україні. До численної когорти скромних героїнь, які присвятили своє життя боротьбі за визволення України з полону тоталітарної радянської пропаганди, за право на рідній землі бути українцем з усіма фундаментальними національними атрибутами: мовою, історією, традиціями, релігією вповні належить Ганна Степанівна Іваницька, уродженка с. Дмитровичі на Львівщині. Народилася 31 березня 1925 року у багатодітній родині свідомих українців, господарів на своїй рідній землі, активістів Товариства “Просвіта”. Батько Степан Бардин був авторитетом для маленької допитливої Ганнусі. Вона захоплювалася його розповідями про роки борні у лавах Українських січових стрільців за волю України. А від матері Розалії, з дому Лещишин, перейняла глибоку любов до українського поетичного слова, української невмирущої пісні. Сакральною постаттю, оберегом українського слова в родині була постать Тараса Шевченка. Після тяжкої денної праці мати не раз просила Ганнусю: “Почитай мені, дитинко, Шевченка”. Не дивно, що твір десятикласниці Ганни про Шевченка вчителі зачитували учням як взірцевий. Хоч господарство потребувало багато праці, усі діти успішно навчалися, брали участь у просвітянських заходах. Показово, що батьки прийняли у свою багатодітну родину на виховання сироту Івася. Це був десь 1932—33 рр. Навчання у початковій польській школі (1931—1935 рр.) гартувало дух українки. Ось фрагмент спогаду юної Ганни про цей період навчання: “У нас були вчительки-польки. На все життя я запам’ятала, як одна з них обізвала хлопця, який був неуважний: “Ty, kabanie ostatniego rzedu! Ty, ruska swinio, siedz cicho!” (“Ти, дика свиня з останнього ряду! Ти, руська свиня, сиди тихо!”). Нас називали русинами (rusinami), а не українцями”. Дмитровичі належали до патріотично налаштованих сіл, яких на Західній Україні було багато. За спогадами героїні нашої розповіді, щонеділі після літургії у греко-католицькій церкві селяни збиралися в читальні “Просвіти”. Там під керівництвом учителів Дмитрасевичів і місцевого священника розмовляли про історію українського народу, безалкогольні “чайні вечори”, молодіжні фестини, репетиції хорових і драматичних гуртків, проводили урочистості на вшанування велетів українського слова Тараса Шевченка, Лесі Українки, Івана Франка. Серед активних учасників “Просвіти” був син учителів Антона і Кароліни Дмитрасевичів Тадей, який повернувся з польського концтабору у Березі Картузькій. Ганна пережила багато драматичних і трагічних подій, які сформували її як переконаного дієвого патріота України, загартували її волю до перемоги на все життя. З приходом радянських “визволителів” у Галичину у вересні 1939 року відбулися брутальні акції з організації колгоспів, ліквідації міцних селянських господарств через конфіскацію усього надбаного тяжкою працею майна. Тих, хто чинив спротив, відправляли на Сибір. Така доля спіткала рідного брата батька Ганни Григорія з родиною. А у родині Ганни забрали її улюблених корівок Красульку і Шпульку. Та найтрагічнішим була втрата улюбленого батька, який не витримав гнаних більшовиками етапів на будівництво шанців у Мостиську і помер наприкінці літа 1941 року. Але дівчина не опустила руки, а пішла навчатися у Державний учительський семінар у Яворові. У 1941 р. вступила у патріотичну Виховну спільноту української молоді, а згодом, у 1942 р., стала членкинею, активною провідницею Юнацтва ОУН під псевдо “Мотря”. З приходом німців не стало легше. Свідома молодь швидко зрозуміла плани німецьких завойовників, після закінчення четвертого курсу семінару Ганна вирушила у підпілля. Члени Юнацького ОУНу проходили вишкіл тільки вночі. Вони засвоїли Декалог українського націоналіста, історію України, умови конспірації і багато інших засад підпільної боротьби. У цей час Ганна знайомиться зі студентом Львівського вишу, членом ОУН Василем Будзином, який став її першим і єдиним коханням на все життя, яке, за словами Ганни, допомогло їй вистояти у нелегкій борні з жорстоким ворогом. Згодом Ганна пішла працювати у Допомоговий комітет у Судовій Вишні: займалася дошкільними організаціями, виконувала завдання зв’язкової проводу ОУН, ризикуючи під бомбами своїм життям. З поверненням у 1944 році радянської влади Провід ОУН, щоб уберегти Ганну від підозр радянських спецслужб, відправляє її вчителювати у початкову школу віддаленого села Сусолів. У 1945 році дізналася про арешт коханого Василька, якого втратила назавжди, а разом і мрію про щасливу родину. У вересні того ж року стала студенткою фізико-математичного факультету Львівського педагогічного інституту, а 5 жовтня потрапила у застінки КДБ, у тюрму міста Рудки. Підставою до арешту була записка, яку Ганна передала повстанцям, коли вони проходили селом Суслів. Вочевидь, повстанців заарештували, і записка потрапила до рук радянських спецслужб. Ганна Іваницька згадує про страшні тортури, яких зазнала під час тривалих допитів слідчого. У відповідь на таку вимогу слідчого: “Ти, сука, будешь говорить то, что нам надо!”, Ганна зі зневагою гордо відповіла: “Більше ти не почуєш від мене ні слова!” Її мужнє мовчання тривало впродовж десяти років у психіатричній лікарні спочатку Львова, а потім міста Казані. Незважаючи на електрошоки зі втратою свідомості, скіпідарні уколи, сонну терапію, її крицеву стійкість так і не вдалося зламати ворогові. Почала зрідка розмовляти лише після смерті тирана Сталіна. На прохання Ганни мама надіслала їй “Кобзар”. Вона читала поезії своїм однодумцям у психлікарні, серед яких було багато художників, лікарів, вчених, професорів. У березні 1954 року Ганна повертається у Львів, до оселі брата, оскільки їхнє родинне “гніздо” у Дмитровичах знищено дощенту радянською владою. Доля сестер п. Ганни була трагічною. Сестру Антосю разом із маленькими донечками і батьками її чоловіка упівця вивезли у Сибір, а Марію і Стефанію заарештували. Згодом були звільнені підпільниками, але загинули, ймовірно, під час більшовицьких рейдів у криївці села Королин на Львівщині. Антосі вдалося втекти із заслання. Вона жила під чужими прізвищами, а дітей виховували родичі. Батьки чоловіка так і померли у сибірській неволі. Маму Ганни прихистили чужі люди у Львові. Ганні КДБ відмовило поновити документи про закінчення Вчительського семінару. Їй довелося повернутися у десятий клас вечірньої школи. Щоб продовжити навчання, вона у 1955 році виходить заміж за Івана Іваницького і міняє своє дівоче прізвище Бардин. Згадуючи навчання у Львівській політехніці, пані Ганна наголошує: “Тривалий час я відчувала, що в мені живе немов дві особи”. Хоча вона була старостою групи, проте була дуже обережною в усіх сферах життя, щоб не привертати до себе уваги. Давалися взнаки десятиліття тюремного ув’язнення. Лише вдома могла дозволити собі заспівати “Ой у лузі червона калина” і прочитати патріотичну літературу. Показовим є епізод зі студентських років навчання, який врізався у пам’ять героїні нашої розповіді. Коли професор із загальної електротехніки поскаржився на труднощі читати лекції російською мовою, то староста групи Ганна сказала, що вона добре знає російську і перекладе тим, хто не розуміє української. Проте з гурту студентів різко вирвалося: “Ти фашистка”. Це викликало глибокий протест у душі Ганни, але задля подальшого навчання вона приборкала свій бунт. Змушена була жити певною мірою подвійним життям: бути лояльною до реальних обставин, а наодинці і серед особливо довірених друзів і далі працювати для звільнення України від ідеологічних радянських пут. Після завершення навчання Ганна працювала на Львівському заводі “Кінескоп”. Пройшла шлях від лаборанта до начальниці хіміко-технологічного сектору. Щотижневу обов’язкову політінформацію для

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин