Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
“Зараз нам, українцям, потрібно якомога частіше · ділитися історіями, що болять”. · 8 Книга в газеті · с. 8сторінка оригіналу ↗

Долі людські очима студентів-журналістів КНУКІМу

Слово Просвіти, №12–13 за 2021 рік

Продовження. Початок на стор. 1, 7 Обличчя з фотографії на стіні Цілий місяць ми стояли в лісі на карантині. Переїхали кордон, мого чоловіка забрали у штрафний батальйон. Він же був зовсім молодий, воював смертником до кінця війни. На жаль, відтоді я зв’язок із ним втратила. Не знаю, чи він загинув, чи просто не захотів повернутися до мене…”. По приїзді в рідне село вона одразу пішла працювати в туберкульозну лікарню кухаркою. Страшні були часи, почався повоєнний голод. Прабабця вимушена була красти хоча б склянку молока для маленького сина, щоб той не помер з голоду. Краєм лютував тиф. Одного ранку вона не прокинулася. Її вже хотіли поховати, але, на щастя, додому зайшла лікарка і з’ясувала, що прабабуся жива. Два тижні була в комі та завдяки, мабуть, Богу змогла прокинутися. За якийсь час вона зустріла майбутню любов свого життя – прадідуся Володимира, який клав піч у лікарні, де вона працювала. Вони одружилися та переїхали жити до нього на Покуття, у писанкове місто Коломию, де через кілька років у них народилася дочка та декілька синів, один з яких – мій дідусь. Ось так дві долі поєдналися і витворили спільну, вже більш щасливу. Нині вони обоє на небесах, ія впевнена, що їм там добре разом. Мене дивують люди, які кажуть, що колись жилося краще… Зараз нам, українцям, потрібно якомога частіше ділитися історіями, що болять. Тільки тоді ми зможемо побудувати щасливу країну. Вікторія Ровенчук, м. Коломия, Івано-Франківська область Коли дитинство було доросле Прабабуся Ганна – єдина жива жінка на найвищій кроні сімейного дерева, котра споглядає на нинішній рід крізь призму префіксу “пра”. Наша сім’я надзвичайно цінує цю мудру людину і не порушує традиції щороку приїжджати на Великдень до неї в гості. Болючі теми для прабабусі – голод і війна. “Я народилася серед страху голодних людей, у листопаді 1932 року. Мій батько не повернувся з Другої світової... Влітку 1942 року до нашого двору хтось підійшов. Ми це зрозуміли, бо Барбоскін почав голосно гавкати. Мама подивилась на мене: “Ховайся так, щоб не знайшли! Хутчіш!”. Я була налякана, побачила старий кожух, закуталась у нього і полізла на піч. Не розуміла, що відбувається, тільки чула, як страшно кричала мама… Мене знайшли. Отямилася у вагоні, в якому було сотні таких же дітей, які я. Не розуміючи, що відбувається, шукала очима матір. Її ніде не було. Біля мене сиділа старша дівчинка, у неї було довге чорняве волосся. “Куди ми їдемо?” – наважилась запитати я. “Туди, де кінчається дитинство”. І я все зрозуміла! Німці забирали дітей до концтаборів. Серед ночі вагон зупинився. До нього заштовхували “новеньких”. Я схопила сусідку за руку і потягла за собою. Стрибнули вже на ходу. Я бігла… Бігла додому, до хати, до мами!” Потім у прабабусиній пам’яті вимальовуються картини голоду 1946 року. Їй тоді було 14 років. Не передати словами, як хотілося їсти. Влітку вона бігала на поле збирати поодинокі колоски. Ховала їх під спідницею і бігла додому. Частину з’їдали з мамою, а частину залишали, пекли шматочок чогось схожого на хліб і ховали у глечик. Сільрадівці щодня робили так званий “обхід”, перевіряли, чи нема їжі. Якось до хати зайшов один активіст, щось буркнув і почав обдивлятися кожну шпаринку. Надибав глечик, принюхався і з усієї сили кинув його об землю, розбив, а хліб забрав. Пам’ятає прабабуся, як взимку мати поїхала міняти одяг на харчі. Привезла мішок картоплі, внесла її до хати. А вона розмерзлась, утворилась тільки калюжа з неї. Картопля прогнила, тож їсти було небезпечно. Почистили її з мамою, лушпиння не викидали, тримали про запас і їли. Жили в повітці разом із худобою… Були дорослими дітьми, не маючи дитинства. Прабабуся плакала. А я тримала її за руки й думала: скільки ж гіркоти, страху та болю їй довелося пережити! Це у нас нині вдосталь їжі, а раніше… Тільки тепер я розумію, як це – почути по радіо бравурне і беззмістовне: “Перемога за нами!”. День примирення має накладати печать милосердя, добра й уваги до людей, які пережили лихоліття і захистили нас. Їх зовсім мало, і щороку стає все менше... Завдяки їм я відчуваю себе щасливою, бо живу на прекрасній землі, у любій родині. Анастасія Омелян, м. Канів, Черкаська область Забрали все на “благоустроение колхоза” Змалку майже все літо я проводила на Вінниччині, в хаті, де зростала моя мама. Люблю той чудовий край, подвір’я, де днями насолоджувалась пахощами дерев і квітів, дбайливо висаджених моєю бабусею Оленою Тимофіївною. У тій хаті все відчуваєш інакше, і скільки років мені б не було, переступивши її поріг, поринаю у світ без тривог і переживань, де все просто: прохолодні глиняні стіни, що влітку рятують від спеки; простора кімната зі столом, який щороку збирає на Великдень усю родину разом; ліжко з м’якою периною та величезними подушками, де спиться солодко-солодко. А ще в тій хаті було дещо, характерне лише для сільських домівок, – куточок з образами і старими світлинами. Я завжди з цікавістю роздивлялася портрети жінки й чоловіка у спільному обрамленні. Він – чорнявий, із гострими рисами обличчя, глибокими очима і поглядом, що проймає до самого серця. Вона – повновида, одягнена у вишивану сорочку, з очіпком на голові та кількома разками намиста на Василь Павлович і ­Олена Василівна Іванишини шиї. Якось малою запитала у бабусі: “А хто це на фото?”, а у відповідь: “Це батьки твого дідуся Миколи – прабабуся Олена Василівна і прадідусь Василь Павлович”. Василь Павлович Іванишин народився в 1902 році, у родині завзятих господарів, що шанували людську працю й Бога. Прадід мав брата Івана та сестер Ганну і Єлизавету. Родинна оселя Іванишиних завжди була взірцем для односельчан: власна земля, садки, худоба. Тож не дивно, що в темні для українського селянства часи колективізації це господарство привернуло увагу влади. Усе, що надбали батько з матір’ю, було силоміць забрано і присвоєно “на благоустроение колхоза”. Насправді ж це було знущання над простим людом, який власними силами здобував кожну крихту хліба. Тоді радянська влада ледь не прямо заявила про намір винищити українське село, забираючи все до останнього зернята пшениці. “Виживали, як могли, – казала сумно бабуся Олена. – Люди пухли з голоду, загиблих ховали на цвинтарі в глибокій ямі, без будь-якої почесті”. Це все бачив на власні очі мій прадід, який все-таки зміг врятувати родину від голодної смерті. А далі була війна. Прадіду пощастило повернутися з фронту. Решту життя Василь Павлович присвятив служінню Богу. Помер прадідусь на Святвечір, 6 січня 1984 року, у 82 роки. Василь Павлович Іванишин – горда постать мого роду. Я впевнена, що він спостерігає за мною з-за небокраю та радіє, що його спадщина не забута. Софія Мельник, с. Петропавлівська Борщагівка, Київська область “Співай, дитино, того б хотів твій батько” Післявоєнні роки. Літо. Маруся колисала маленьку Ольгу в заквітчаному садку. Вона все ще з надією чекала свого коханого Петра з фронту… Після визволення Буковини від німців його взяли до радянського війська. Прощаючись, чоловік пообіцяв повернутися живим навчити їхню донечку співати пісні, які в дитинстві йому співав батько. Навіть у хвилини смутку Марія вірила в повернення і не втрачала надії на зустріч із Петром. Чекала довго... Однак отримала звістку про смерть солдата. Залишилася Марія вдовою з маленькою донькою. Минали гіркі роки. Ольга Крот росла та розпитувала про батька, яким він був, що любив. Мати говорила одне: “Співай, дитино, того б хотів твій батько”. Так і привила Марія Ользі любов до пісень і творчості. Жили вони затишно, та лихо знову постукало у вікно. Мати тяжко захворіла, страждала і померла на світанку весняного дня. Назавжди в серці Ольги закарбувалася ранкова прохолодна роса того дня, яскраві, але ще не гарячі сонячні промені, спів птахів. Залишилася Оля сама самотою у 16 років. Скорбота за матір’ю та батьком виливалася у творчість. Щоб якось розважити серце, Ольга виходила в садок, де матір колисала її малою, та співала пісні, які сама ж вигадувала. Одного дня в садку вона побачила молодого парубка. Він не раз чув її спів, але не наважувався підійти. Прекрасний голос заворожував хлопця, і він закохався. Незабаром вони одружилися. Наскільки щасливою була їхня доля, знають лише Ольжині пісні… Ольга Матейчук, м. Вижниця, Чернівецька область Позбутися порцелянової ляльки Що може бути кращим за підліткове життя? Це той період, коли ти допізна гуляєш із друзями, веселишся, подорожуєш і мрієш про світле майбутнє. Однак колообіг щасливих подій перервався у моєї подруги, коли в життя підступно увірвалася хвороба. “Літо… Я так довго його чекала, а воно промайнуло швидко і безрадісно. Саме так минають канікули, коли до тебе “стукає” анорексія, підступна хвороба, при якій людина відмовляється їсти”. На розлади харчової поведінки страждає кілька відсотків людей. Саша увійшла в ці страшні відсотки. Із життєрадісної дівчинки-відмінниці вона перетворилася на свою худорляву подобу, і все через нестримне бажання стати кращою своєю версією. Випуск у 9 класі став випробуванням для Олександри: іспити давалися нервово, випускний танець був виснажливим, а свято – обмеженим порожньою тарілкою… Батьки завжди підтримували доньку, але тепер не могли дивитися, як вона згасає. Організували для неї морський відпочинок, але, на жаль, це не допомогло – Саша лише втрачала кілограми. Коли вони опустилися до позначки 34, батьки вдалися до надзвичайних заходів. І от завжди усміхнена дівчинка опиняється у психіатричній лікарні, ізольована на невідомий термін. “Коли я пишу ці слова, щось у мені перевертається, і я розумію: дея, хто я і як я себе до цього довела. Часто я замислююсь, що все могло бути інакше, якби на морі я почала їсти. Якби…” Світ перевертається, коли потрапляєш до психіатричного відділення, де здорова від народження дитина спостерігає за стражданнями дітей, яких все життя мучить хвороба… Моя подруга Олександра Крок за кроком, кілограм за кілограмом, Саша йшла до одужання. Молитви були почуті. Вона вдячна всім, хто її підтримував і молився, а понад усе – найріднішій людині, мамі. За три місяці лікування моя подруга пройшла неймовірну школу життя, яка навчила її боротися, навіть тоді, коли це здавалося неможливим. Вона вчиться сприймати себе справжньою і більше не створює із себе порцелянової ляльки. Вона мріє не про ідеальний вигляд, а про допомогу іншим. Нині вісімнадцятирічна Олександра навчається на психолога, консультує дітей, хворих на анорексію, і працює над авторською книгою, якою хоче донести, що анорексія – не просто відмова від їжі, а складне захворювання. Саша для мене – приклад того, що кожен момент нашого життя – безцінний. Не має значення, ким ти був раніше, важливий шлях, який ти обереш далі. Необхідно усвідомити, що навіть найгірший досвід може допомогти тобі віднайти своє покликання. Дар’я Семененко, м. Київ Із родини голод забрав шістьох Ця історія починається в роки Голодомору 1932–1933 рр., у селі Залужани, і стосується моєї прабабусі Павліни Косак, якій тоді було сім років. Жила собі працелюбна багатодітна родина: мала аж 12 дітей – шість хлопчиків і шість дівчаток. Мала багато землі, худоби. Усі в родині були працелюбними. Але одного дня господарство розкуркулили. Колись своя земля стала колгоспним полем, туди й бігали діти за колосками. Присідали, щоб їх не бачили, швидко розтирали колосочок у долонях і сухим їли. Від цього часто нестерпно боліли животи. Якось після жнив поїхали всією сім’єю далеко за кропивою. Привезли цілий віз, який на ніч залишили у дворі та й поснули, зму­ Моя прабабуся Ганна Бабуся Ольга Крот Моя прабабуся Павліна Косак

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин