Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Слідами наших виступів · “Силою СЛОВА проривали “залізну завісу” зловісної радянської імперії, відкриваючи світові правду про Україну”. · с. 11сторінка оригіналу ↗

«Поезії з України»: вагома роль неіснуючого видавництва

Слово Просвіти, №12–13 за 2021 рік

Ігор КАЛИНЕЦЬ, поет, громадський діяч, колишній дисидент та багаторічний політв’язень радянських концтаборів, лавреат Національної премії України ім. Т. Г. Шевченка Водному з нещодавних номерів видання “Слово Просвіти” (у ч. 10 від 11-17 березня 2021 р.) вийшла розлога рецензія на наукове дослідження професора Миколи Тимошика “Українська журналістика в діаспорі: Велика Британія” та “Українське книговидання в діаспорі: Велика Британія” (Київ: “Наша культура і наука”, 2021 р.), що й спонукало мене до написання цих рядків, як доповнення до цієї теми. Власне, ці два ґрунтовні, а водночас інформативні видання заслуговують увагу передусім через те, що висвітлюють надзвичайно цікаву тематику з історії українського книговидання у діаспорі, зокрема у Великій Британії. У дослідженні проф. М. Тимошика в одному із розділів йде мова про так звані книжки-обманки. З цього огляду вважаю за потрібне окреслити в окремих штрихах історію неіснуючого видавництва, якому, направду, судилося відіграти вагому роль, адже саме з цим “видавництвом” пов’язаний вихід у світ двох знакових видань: Василь Стус “Зимові дерева” та Ігор Калинець “Поезії з України”. Обидві поетичні збірки, як зазначено у виданнях, видані у видавництві “Література і мистецтво” 1970 р., і були надруковані у Брюсселі в Бельгії. Першою вийшла Стусова збірка, а другою – моя, на якій було вказано: “друга збірка поезій” цього видавництва. Щоправда, наступних поетичних збірок інших авторів так і не вийшло у цьому “видавництві”, а побачили світ тільки дві вищезгадані збірки. Щодо моєї збірки, яка вийшла під назвою “Поезії з України”, то наголошу, що її автентична назва “Відчинення вертепу”. Натомість, назва збірки “Поезії з України” надана цим неіснуючим видавництвом “Література і мистецтво”, яке дало пояснення у виданні 1970 року: “Заголовок цієї збірки поезій І. Калинця є тимчасовий і нами вигаданий. Яким титулом Автор назвав цю книжку, ми не знаємо: титульна сторінка відпису збірки була віддерта”. А далі видавництво підкреслило: “Друкуємо цю книжку без відома і без дозволу поета і художника. Робимо це з двох причин: щоб врятувати для української культури високоякісний вклад поетично-мистецької творчости молодого покоління та – щоб культурні кола світу дізналися, якої якості та якого змісту українську культурну творчість придавлюють окупанти України”. Звичайно, що мотивація надання моїй збірці іншої назви зумовлена тогочасними обставинами радянських реалій в Україні, які були відомі у діаспорних колах серед українства. Для кращого розуміння подаю фрагмент з книги Петра Шкраб’юка “Попід Золоті Ворота/ шість елегій про родину Калинців” (Львів, 1997), у якій на 88-й сторінці зазначено: “Безперечно, істинних (чи вдаваних) ортодоксів московсько-більшовицької імперії розлютило, що у передмові до “Поезій з України” їх прямо названо окупантами, що фактом виходу збірки їм кинуто виклик. Вони б ще більше скаженіли, якби знали, що українського видавництва у Бельгії фактично не було. Це містифікація – щоб збити всюдисущий КГБ зі сліду. Ігорева книжка (а перед тим Стусова – “Зимові дерева”) друкувалася в Англії, у видавництві суто бандерівському”. Це було щось нечуваним! Очевидно, щоб відвернути увагу КГБ і, тим самим, захистити нас – молодих поетів – від переслідувань та жорстоких репресій радянської системи, українським видавництвом у Великій Британії в Лондоні був заздалегідь чудово спланований проєкт – “заснування” неіснуючого видавництва у Брюсселі з нейтральною назвою “Література і мистецтво” з однією метою – під фіктивним видавництвом видати поважні видання: дві поетичні збірки – мою та Василя Стуса. Благополучно здійснивши свою місію, це видавництво “зникло”, як і зрештою, “постало” у Брюсселі... Та на той час – 1970 року – я цього знати не міг... Про ці факти довідався лишень у 1993 р., коли перебував в Англії, де мав зустріч з директором та редактором тамтешнього українського видавництва – Василем Олеськівим. При нашій зустрічі він мені й розповів усі деталі історії з неіснуючим видавництвом “Література і мистецтво”, яке відіграло свою важливу роль у пропагуванні української поезії у світі, що було знаменною подією у національній літературі. А КГБ так і не вдалося розкрити обману з цим видавництвом... Поява у світ моєї збірки під назвою “Поезії з України” за кордоном у 1970 р. була, справді, неочікуваною. Саме о. Петро Миронюк з тодішньої Югославії вивіз мій рукопис за межі “імперії зла” – СРСР, за що безмежно йому вдячний. Про вихід моєї збірки на Заході я довідався від однієї моєї знайомої з Канади, яка надіслала листа зі своєю світлиною. Коли я більш уважно приглянувся до світлини моєї знайомої з книжкою у руках, то зауважив, що це були “Поезії з України”... Невдовзі комусь таки вдалося перевезти через “залізну завісу” до Львова два примірники цієї поетичної збірки: для мене і Богдана Сороки – як художника-ілюстратора. Зауважу, що видання “Поезії з України”, яке було прекрасно оформлене ілюстраціями львівського графіка Б. Сороки, схвально прийняли мої друзі-однодумці з дисидентського кола представників української інтелігенції. На превеликий жаль, про це видання довідався й всюдисущий КГБ. У радянській тоталітарній системі публічний осуд був одним із методів боротьби та тиску з дисидентами, думки й оригінальна творчість яких не входили у рамки тогочасної радянської дійсності: ідеології комуністичного режиму та критеріїв соцреалізму. Такі публічні осуди супроводжувалися нищівною критикою та розвінчуванням “антирадянських” поглядів інакомислячих, до того ж до них могли вжити непередбачувані репресивні заходи. Такий публічний осуд мене теж не оминув. Так, 17 вересня 1971 р. (доволі промовисто було вибрано дату – 17 вересня, яка в історії Західної України пов’язана із т. зв. “визволенням” 1939 р.) мене викликали у Спілку письменників. Оскільки, я не був членом Спілки, то не планував туди йти. Та піти таки довелося не з власної волі, а у примусовому порядку: мене, буквально, попід руки завели до Спілки. Метою публічних осудів – тодішніх зборищ – було змусити людину покаятися, зректися своїх поглядів та визнати свої “помилки”, по суті, це була моральна розправа з інакодумцями. Пригадую, що обговорення моєї поетичної збірки з узагальнено-презентативною назвою “Поезії з України”, яку надало видавництво, було тривалим і важким, що засвідчив Протокол №6 спільного засідання правління і партбюро Львівської організації Спілки письменників від 17.09.1971 р. Одним із питань порядку денного якраз було питання “Про збірку І. Калинця, видану за кордоном” у “буржуазно-націоналістичному” видавництві. (Погодьтесь, у той період пробитися через “залізну завісу”, щоб передати рукопис на Захід, було практично неможливим. Утім, це вдалося здійснити і реалізувати, втіливши задум – видати збірку окремим виданням.) Отже, йшла мова саме про мою збірку “Поезії з України”, яка начебто вийшла у Брюсселі “без відома та дозволу автора”. У виступі секретаря партбюро зазначено, що “у збірці “Поезії з України”, яка вийшла у Бельгії, І. Калинець не завжди чітко висловлює свої ідейні позиції [...]. Його вірші далекі від тих вимог, які ставляться до радянського письменника [...]. Він не відмежувався від видавців, які видали його твори, ніде не висловив свого заперечення”. Мене спонукали публічно, зокрема у пресі засудити сам факт появи цієї збірки за кордоном. Представників партбюро Спілки письменників передусім цікавило, яким шляхом потрапив рукопис за кордон, і чи я вже маю примірник. Я відповів, що дані запитання мають прокурорський характер, відповідно, категорично відмовився на них відповідати, після чого пішов у наступ, звинувативши Спілку у політиці подвійних стандартів: одних поетів друкують, а інших – забороняють. Тоді ж я згадав у своєму виступі й статтю Василя Стуса, у

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин