Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Читацьке віче · “Борг держави, суспільства українському селу і селянам треба віддавати”. · с. 12сторінка оригіналу ↗

Українське село треба вже рятувати

Слово Просвіти, №12–13 за 2021 рік

Петро АНТОНЕНКО, Чернігів Йдеться загалом про українське село й селянство, а конкретно – на прикладі мого Куликівського району, рідного села Авдіївки. Наш Куликівський район між Чернігівським і Ніжинським. З Куликівки до Чернігова – 36 кілометрів, до Ніжина – 44. Це географічний центр області. Уточнюю цей момент, щоб вказати: це – не віддалений район. По залізниці Чернігів – Ніжин – Київ (щодня ходить і така електричка), по автотрасі державного значення Чернігів – Ніжин – Прилуки – Пирятин. Територія – це люди. З цим – сумно, які загалом по Україні. Ми одна з небагатьох держав, де смертність перевищує народжуваність. За три останні десятиліття населення України зменшилося з 50 до 40 мільйонів. Щоправда, кілька мільйонів виїхали за кордон. Населення Куликівського району ще кілька десятиліть тому перевищувало 30 тисяч осіб, нині 16 тисяч. Але це все наслідки процесу, що почався набагато раніше. У районі відбулися так звані сходи сіл, їх називають уже зборами – через малолюдність. Адже важко назвати “сходом” дійство, коли в будинок культури прийшли кілька сотень мешканців села кілька десятків. Це прояв апатії, зневіри, що ці зібрання щось дадуть для села. Хоч на них приїздить керівництво району (об’єднаної територіальної громади), керівники відповідних служб. Чесно говорилося селянам, що проблем щодо працевлаштування, соціальної сфери та інших набагато більше, ніж фінансових можливостей у громади, району, області, держави. Але варто сказати і про демографію. Найбільше за населенням село району – Салтикова Дівиця. Чарівне село на березі Десни, зі славною історією, ще від княжих часів, а за Гетьманщини – сотенне містечко. Нині тут 1058 мешканців, за 2020 рік померло 35 людей, народилося 4. У понад половині сіл району народилося за рік троє і менше дітей, а в кількох селах – жодного. Натомість по смертності рахунок на десятки. Моє село Авдіївка – за 12 кілометрів від Куликівки, в бік Десни. Це фото я зробив у центрі села. Знімок характерний: три порожні будівлі. Зліва – колишні пошта й ощадкаса, давно закриті. Закрили майже всі сільські поштові відділення, понад пів тисячі (!), а замість них пустили на автомашинах так звані “пересувні відділення”. Дві інші будівлі – колишні магазини промтоварів і господарчих товарів. Обидва закриті. Працює один магазин неподалік. Кілька років тому в селі закрили школу. Причому селяни не могли зрозуміти, чому тут закрили школу, де були 35 учнів, коли в значно більших селах залишили школи, де було 13–18 і менше учнів. Пояснення напрошувалося: щоб зміцнити сусідню Ковчинську середню школу. Зараз тут 60 учнів з Ковчина і 30 – з Авдіївки, яких возять шкільним автобусом. “Елегантний, романтичний, юний український геній Гоголь прийшов на Андріївський узвіз. Вже думка вимальовується і перо напоготові… Момент творчості. Така витончена, естетична, духовно насичена композиція! Знаємо, як довго і з якою любов’ю працював маестро Борис Довгань над цим твором. Бували в його майстерні. Тепер щасливі, що Микола Васильович – з нами, киянами, на Андріївському узвозі, врешті – з цілим світом, бо вулиця ця – особлива. Наша подяка всім, хто причетний до вста- Школу селяни відстоювали до останнього. Але тоді на неї впали одночасно дві біди. Спершу Верховна Рада внесла в законодавство про освіту підступну зміну: школи стало можливим закривати вже без згоди мешканців села, сільських рад, а за рішенням районної влади. Друга новація добила школи, і не лише їх, і не лише тут: десь у 7 разів (!) подорожчав газ. Хоч якраз прийшла влада з другого Майдану, який постав і за державність, і за соціальну справедливість. Таких тарифів, особливо для соціальних об’єктів, витримати вже було неможливо. Після школи в цій будівлі тепер сільський будинок культури. Старий (первісно це була церква, збудована десь 140 років тому) давно розвалився. Нині з двох класних кімнат зробили чималий зал для глядачів. На черзі – ремонт ще двох кімнат, де будуть сільський музей і спортзал. Коштів, як завжди, нема. Пішли чутки про закриття дитсадка. Але в ньому зараз 12 дітей, а влітку буває й по 15, хоч у тому ж набагато більшому Ковчині в садку всього семеро дітей. Загалом (школярі плюс дитсадок) в Авдіївці близько 50-ти дітей. А це ще кілька десятків батьків, не старих, радше молодих людей. Адже навіть батькам 11-класника близько сорока років. Так що це живе село, попри невтішну демографію. От тільки працювати цим молодим і середнього віку землякам у селі майже ніде. Чимало їздять на роботу в Куликівку, Чернігів, Бровари. І, звичайно ж, у Польщу і Чехію. Натомість, як підмітив один із земляків, у Куликівці у великому магазині будівельних матеріалів майже весь товар завезений із-за кордону. І земляк дивується: невже в Куликівці так важко відкрити, наприклад, невеликий завод металевих виробів? Де робили б ті ж гвіздки, лопати, вила, граблі, інших дуже необхідний тим же селянам товар. І могли б працевлаштуватися люди з сіл району. Закриття соціальних об’єктів сіл. “Не вигідно” – основна теза влади, починаючи від районної та закінчуючи центральною. Тобто економічно не вигідно, збитково тримати ці об’єкти. І починаються підрахунки бюджетних витрат на мешканця села, на учня, на дитину в дитсадку. Витрати ці різні. Два села, дві школи, практично однакові споруди, одна кількість вчителів, однакові витрати на опалення, електрику, зарплату. Але в одній школі 60 учнів, в іншій – 40. Ясно, що витрати в середньому на учня в меншій школі будуть у півтора рази більші. Філософія поділу людей на сорти – давня, їй мінімум 100 років: понад 70 років радянської влади і вже 30 – нашої незалежності. Це коли фактично вважалося, що Москва – це населення 1 сорту, Київ – 2-й сорт, Чернігів – 3-й, Куликівка – 4-й, Авдіївка – 5-й. Звісно, це все відносно, за нашими радянськими і пострадянськими мірками. Бо “першосортний” москвич жив гірше рядового мешканця села чи містечка у Швеції або Фінляндії. Але ж ми жили і живемо тут, і такий поділ людей просто обурливий. Ще в середині 50-х було прокладено знаменитий свого часу газопровід Дашава – Москва, його ще називали ДКБМ (Дашава – Київ – Брянськ – Москва). Десятки років по ньому гнали газ із Західної України в Росію. Викачали. Потім по цій же трубі ми почали купувати газ у Росії. Але зараз ідеться про те, що понад 30 років не можна було підключити до цього газопроводу українське село, селян. При тому, що, наприклад, по нашому району газ проходив по околиці Куликівки, Ковчина, Авдіївки, буквально за городами. І лише у 1988 році моє село було нарешті газифіковане. Минув рік. Моя мама якось каже: “Не уявляю, як це без газу”. Я тоді відповів їй, що вона, мабуть, хотіла сказати інше. Що тепер уже не уявляє, як би далі без газу. Але як загалом без газу – насправді добре уявляє, бо прожила без нього 70 років. А пожила рік по-людськи і побачила, що є інше, нормальне життя. Шкода лише, що побачила його на восьмому десяткові літ, як і її ровесники. Свого часу вождь більшовиків Лєнін прорік, що “комунізм – це радянська влада плюс електрифікація всієї країни”. Владу вони вхопили швидко і тримали її зубами понад 70 років. А от і через 50 років після революції електрики в моєму селі ще не було, її провели лише наприкінці 60-х. Лише в 70-ті роки в районі почали прокладати асфальт до сіл. До цього в осінню і весняну негоду інколи доїхати можна було не просто вантажівкою, яка слугували і для пасажирів, бо легковиків майже не було, а машиною, яку тяг на буксирі трактор. Натомість українські землі, все ж таки, головне багатство країни, захопили агрохолдинги. Балачки про фермерство останнім часом якось затихли. Агробарони, викачуючи з села, селян не мільйони, а мільярди, лише дещицю надприбутків кидають, як собаці кістку, на села, на яких наживаються. Притому, всю Україну засіяли в основному двома культурами: соняшником і кукурудзою. Тими, які не лише доводиться густо обробляти хімією, а які просто виснажують землі. Друга біда – розорювання лугів, нахабне, безконтрольне. Ось зараз земляки з нетерпінням чекають, чи буде, на відміну від двох попередніх безводних весен, хоча б така повінь, як у 2018 році? Може й не бути. І тут не лише глобальні природні фактори. Тут і те ж розорювання луків, у тому числі абсолютно незаконне по берегах річок, які наповнюють Десну. Відтак, обміління, майже висихання цих річок. Нещодавно в країні проходив форум “Україна-30”. Він дещо нагадує колишні радянські форуми “побудови комунізму”. Але треба ж думати про майбутнє. Серед численних проблем українська влада згадала і про село. Про яке люблять у нас густо балакати як про “колиску нації”, але де все ж проживає нехай не половина, десь третина українців. Президент України Володимир Зеленський розповів, що програма реформування села розрахована на 9-10 років. У виступі президента чимало резонних суджень. Наприклад, що молодь і люди працездатного віку зараз покидають села через відсутність роботи, в результаті цього поступово села занепадають. “Ми зараз готуємо 1600 інфраструктурних проектів у кожне село. Програма поки розрахована на 9-10 років. 500–600 ми зробимо в найближчі чотири роки”. І резюме: “Потрібно багато грошей”. Це поза сумнівом. Щоправда, Зеленський чомусь очікує, що реформи в селах відбудуться за рахунок спонсорів або за підтримки бізнесу. Тобто участь держави, її бюджету буде другорядною? Є й інша думка. Держава, і СРСР, і Україна, століття вважала селян людьми 5-го сорту. Відтак, заборгувала їм незліченно. Що цілком закономірно призвело до руйнації, зубожіння, вимирання сільської України. І варто б, умовно кажучи, поставити пам’ятники тим молодим людям, які, попри все, ще таки залишаються жити в селі. А борг держави, суспільства українському селу і селянам треба віддавати колосальний. Без ганебних підрахунків “витрат на учня, вихованця дитсадка”, без дикунської філософії “невигідності” села й селян.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин