Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗

Обличчя з фотографії на стіні Долі людські очима студентів-журналістів КНУКІМу

Слово Просвіти, №12–13 за 2021 рік

Ця добірка матеріалів першокурсників Київського національного уні­ Микола ТИМОШИК Попросив народжених у третьому тисячолітті першокурсників “розговорити” котрусь із десятків домашніх фотографій. Зазвичай у будинках чи квартирах їхніх родичів – здебільшого бабусь і дідусів – такі світлини за давньою українською традицією висять, як ікони, на стінах, в обрамлених вишитими рушниками рамках. Десятиліттями вони спостерігають за тими, хто живе в цій хаті, ніби вичікуючи запитань: хто ми, за що, чому, для чого? Героями текстів моїх вихованців є прості українці. Коротко і в різній манері оповіді подані історії родин, у яких віддзеркалюється непроста українська доля. Це те, що очищує, спонукає думати, співпереживати, накладати прочитаний фактаж на канву доль власних родин. Це укорінює в минуле самого себе, формує певний набір головних житейських орієнтирів і принципів, руйнує ментальність мільйонів безпам’ятних іванів-перекотиполів, які десятиліттями виховувалися чужинською для українців владою засобами схоластичних ідеологічних лозунгів. Зверніть увагу, шановний читачу, на тематичний діапазон текстів: три українські голодомори 20-х, 30-х, 40-х років; колективізація, розкуркулення, репресії та справжнє обличчя радянської влади; повстанці з УПА та їхні сучасні послідовники; війни – Друга світова, в Афганістані, новочасна російсько-українська на Донбасі; розвал СРСР, революції – Помаранчева та Гідності; еміграція в кількох хвилях – від першої до останньої; знекровлене українське село. І про все це – правдиво, емоційно, нетрадиційно – очима й розумом молоді, яка постає тут патріотичною, з чітко вираженою громадянською позицією. Зразком написання текстів слугували есеї автора цих рядків на родинну тематику, які свого часу набули в мережі широкого розголосу, – “Куркульська донька” та “Батькові в соту річницю народження” і які студенти творчо опрацювали. Додатковим текстом для увиразнення теми був озвучений на лекції епізод із мого канадського щоденника, який уперше оприлюднюю в пресі і який відкриває нині цю добірку. Продовження на стор. 7 верситету культури і мистецтв (КНУКІМ), у яких викладаю лекційний курс “Основи журналістики”, є результатом однієї з моїх численних творчих вправ, запозичених у час наукових стажувань за кордоном і вивчення практики місцевої журналістики. Такими вправами намагаюсь повернути людське обличчя нашій, чи не всуціль зденаціоналізованій, пресі. В останні роки, через непрофесіоналізм і непатріотизм центральної влади і в результаті проваленого нею процесу роздержавлення ЗМІ, кістяк цієї преси, особливо телебачення та радіо, опинився в міцному й нечистому кулаку купки олігархів – руйнівників українського в Україні – та їхніх прислужників з числа спритних новочасних медійників. Вони свідомо, за вказівками своїх роботодавців, перетворили національну журналістику на відкриту фабрику фейків, нахабно нав’язуючи “чорний піар”, засмічуючи свідомість пересічних громадян, сіючи примітивізм, зневіру й апатію. Натомість багато тем та історій з непізнаної українцями правди як із минулого, так і сьогодення, така “фабрика фейків” не друкує і не оприлюднює в мережі. Для більшості новочасних керівників ЗМІ це давно вже стало “не форматом”.

с. 7 · сторінка оригіналу ↗

Продовження. Початок на стор. 1 “Котра з цих двох дівчат моя мати?” Канада, провінція Манітоба, околиця Вайта при американськоканадському кордоні. Понад сто років тому була заселена першими українськими переселенцями із Західної України. 1906 року поселення отримало назву Шевченко. Пізніше, коли сюди переселилося більше німців, околицю перейменували на Вайту, але назву школи, яка первинно теж називалася Шевченкова, залишили. І дотепер вона офіційно, в державних документах, називається Shevchenko School. Сюди я прибув із цікавою супровідницею, яка упродовж того тривалого наукового стажування відкривала мені Українську Канаду. Це народжена в цьому поселенні 1926 року від батьків-переселенців із Тернопілля Анна Фігус-Ралько – перша жінка-президент видавничої спілки “Тризуб” у Вінніпезі, відома українська громадська діячка в Канаді. Після відвідання школи заходимо на гостину до господаря дому, який півдня показував нам успадковану від батька кільканадцятьгектарну ферму, – до просторої світлиці двоповерхового будинку. Не міг не зауважити головного, що відразу кинулося у вічі, як переступив той поріг: уквітчаний рушником збільшений портрет на стіні двох юних красунь. Судячи зі стилю вишиваних строїв – буковинки. Господар дому пан Омелян, якому тоді було за вісімдесят, ніби перехоплює мій погляд і тихо починає діалог: – Йой, таки гарні дівчата? – Авжеж. – Віддав би все своє нажите добро, якби хтось сказав мені, котра з них моя мати. – Як? – приголомшено запитую. – Ви не знаєте своєї матері? – Ні. І тепер вже ніколи не взнаю, – відповів скрушно і з похиленою головою вмостився навпроти на дивані. То була довга і вочевидь приголомшлива сповідь. Тут лиш – головні фрагменти з неї. …У кораблі, що стало перевозив за один рейс від тоді німецького Гданська до канадського Галіфаксу до триста душ переселенців із різних країн Європи, зазнайомилися і встигли покохати одне одного двоє молодих людей: він – із Галичини, вона – з Буковини. По облаштуванню їхніх родин у Манітобі вони й одружилися. Поселилася молода сім’я на щойно отриманому віддаленому відрізку своєї нової посілості в бурдеї – типовій для піонерівпереселенців напівземлянці, накритій уперемішку хмизом і листям. Молодий мужчина щодня зранку ішов пішки за 18 кілометрів до першого пункту вирубки лісу, а ввечері пізно поспішав додому. Дружина була вагітною. Того фатального дня через буревій і снігові заметілі додому добрався лиш під ранок. Але… Закляк на порозі. У закривавленій постелі застав ще тепле, але вже неживе тіло дружини та малесеньке, щойно народжене створіння з невідрізаною від матері пуповиною, яке плакало ледь чутним голосом… Хлопчик (а ним і був мій співбесідник) вижив. Батько незабаром одружився вдруге. Може, тому тему матері ніколи не зачіпав у розмові із сином. Певне, хотів, щоб такою стала йому мачуха. Затим з’явилися в хаті інші діти. Батько відважився на ту розмову лиш за кілька хвилин до його смерті. Попросив сина швиденько скочити на горище та знайти одну стару фотографію, привезену ще зі “старого краю”. “Там, – ледь чутно видавив, – дві дівчини, дві рідні сестри... Одна зних – твоя справжня мати…” Руки тремтіли… Серце немилосердно калатало. Дихати ставало важче… Знайшов. Чимдуж до батька. Не встиг… Батько вже заснув навіки, забравши з собою головне – запізнілу правду про матір свого старшого сина… Ще в кілька сторінок можна вмістити історію пошуку слідів материної сестри. Як роками чекав дозволу від радянських властей відвідати українську Вижницю. Як довідався там, що котрась із тих сестер опинилася в Бразилії. Як літав до Буенос-Айреса і знайшов сліди тітки. Але знову запізно: вона жила бездітною і вже десять літ як померла… Мертва тиша в світлиці тривала довго. Тоді чую тихий голос співбесідника. Він ніби каже про себе: – Щоразу, коли заходжу в хату, чую голос моєї матері, однієї з тих, хто на цій світлині: “Сину мій, а ти знаєш, хто я, звідки я, чому тут? І чи знають, сину мій, твої діти мою мову?...” “Головне, щоб ти залишилася живою” Цю фразу часто повторювала моя бабуся, прикриваючи мене своїм тілом під час нових обстрілів. Вони часто сипалися над нашим селом, яке у 2014 році опинилося на новоутвореному кордоні між Україною та окупованою російськими найманцями частиною моєї рідної Донеччини. Тоді мені було 12 років. Від початку війни, опинившись на лінії розмежування, наша сім’я ховалася в багатьох місцях, де були родичі. Одного разу, повернувшись до болю рідного, але вже незнайомого села, ми з батьками побачили, що нашого дому більше немає. На вщент згорілому обійсті застали живим лише улюбленого песика… Моя бабуся Лідія Бєла Ми переїхали до бабусі. Поки батьки будували дім, я весь час проводила з нею. Бабуся вчила мене всьому: і шкільному матеріалу, і болісним урокам життя. Пам’ятаю, як я тулилася до неї, коли починалися обстріли десь за кілька кілометрів. Бабуся тихо переконувала, що це далеко і боятись нічого, що треба бути, як вона, – сміливою. Доля у моєї бабусі – Лідії Бєлої (Соловйової) – незвичайна. Народилася у 1946 році. Її дитинство випало на післявоєнну розруху і голод 1947-го. Те саме пережила у 20-30-х роках її мати Надія Соловйова (Русакова), яка з’явилася на світ у 1916 році і пережила дві світові війни. На її долю випало годувати і виховувати дев’ятьох дітей самотужки, бо чоловік пішов з родини, коли діти були малими. Лідії було всього чотири роки. Вже дорослою вона зустрілася з тим, хто кинув її іще восьмеро братиків і сестричок напризволяще, не переймаючись, виживуть вони чи ні. Бабуся вигнала його зі словами: “У мене немає батька”. То була доросла відповідь за біль, який вона бачила в очах зрадженої матері, за розбите серце, яке прагнуло кращого життя у повноцінній щасливій сім’ї. Лідія росла в бідності, часто не мали що їсти. Взуття діти носили по черзі. На вулиці їх називали байстрюками. Але дівчинка виявилася надзвичайно розумною та сміливою. Найкраще навчалася в школі, намагалася допомагати всім, хто того потребував. Закінчивши школу і вступивши до технікуму, вона познайомилась зі своїм майбутнім чоловіком – Миколою Бєлим, вони створили хорошу сім’ю, народили трьох прекрасних синів. Проте щасливе життя обірвалося 2003-го. Саме у рік мого народження вона поховала свого чоловіка, який раптово помер через серцевий напад. Через чотири роки померла її смілива мати, проживши майже 92 роки. У ранньому дитинстві ми з бабусею не дуже ладнали. Напевно, були занадто схожі, гордовиті, вперті, борчині за свою правоту, які не могли відступитися від своєї думки та рішення. Я рідко приходила до неї в гості. Бабуся тепер каже, що вже й втратила надію, що колись ми станемо подругами. Гірко зізнаватися, але саме вій­на зблизила нас. Я зрозуміла, що мені надзвичайно пощастило з бабусею. Вона стала для мене символом наполегливості, гордості та самоповаги. Навчила мене обстоювати свою правоту. “У житті, – часто повторює бабуся, – найголовніша ти сама, і ніхто не дійде до твоєї мети замість тебе”. Анна Бєла, с. Карлівка, Донецька область Молоді кучері в крові Майдану Надворі мороз, 18 лютого 2014 року. Для когось це звичайний вівторок, а для когось – останній день життя. Хтось сидить перед телевізором і спостерігає за подіями на головній площі країни, а хтось там... у пеклі... Складає бруківку, несе пораненого чи вбитого героямайданівця, оббиваючи чоловічі долоні чи жіночі пальці, бо побратима потрібно витягнути з-під куль. Ніхто не зважає на біль, на стерті до крові коліна, болить лише серце, яке розривається за долю України. З-поміж таких – Роман. Так звали студента Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника, який вивчав філософію, любив бути в центрі подій, а найбільше любив Україну. Роман Гурик народився 2 жовтня 1994 року в родині бандерівців і патріотів. У генетичному коді Романа вже було закладено, що він боротиметься за Батьківщину: його прадід та два прадідові брати воювали в УПА і загинули у 19 та 20 ро­ Роман Гурик, Герой Небесної Сотні ків від рук московських загарбників. Із родини Гуриків Роман став шостим, хто загинув за Україну. Отже, історія студента Ромка. Він поспішає, запізнюється на пару, бо любить поспати. Але попри це, встигає озирнутись навколо, бо любить “бабине літо”. Він будує плани на майбутнє, “кайфує” від життя, гуляє в парку з коханою, часом іде “на пиво” з друзями. Малює в уяві європейську державу своєї мрії, яка ось-ось має підписати угоду про асоціацію з ЄС. Рома був своїм хлопцем, фарбував волосся в зелений колір, мав тунелі у вухах, ходив на дискотеки з друзями. Незважаючи на юнацькі тусовки, хотів створити щось значуще, стати капітаном далекого плавання або актором. Мріяв винайти вічний двигун, багато читав і думав про всесвіт... У щоденниках Романа знайшли його філософські роздуми. Батьки були вражені, що в 17-18 років можна таке обдумувати: “Всесвіт не є безкінечним, просто ми не можемо знайти кінця”… Він народився, щоб своїм інтелектом творити нову історію України. На жаль, він віддав їй своє героїчне життя. …Поки хлопець сидить на парі, уряд Азарова повідомляє про відмову підписувати Угоду про асоціацію з ЄС. 21 листопада – початок мирних протестів на Майдані. Далі – побиття студентів. Мамі він скаже: “Не можна так – усі хлопці будуть на Майдані, а я залишусь? Скажу, що мама не пускає?! Це взагалі смішно!” На Майдан він їздив чотири рази, останній став фатальним для 19-річного юнака з твердим характером і серцем справжнього українця. Останній допис на сторінці в соціальній мережі Романа: “Зараз або ніколи. Всі на Грушевського, на смерть”. 20 лютого Роман вирушає у найгарячішу точку протистояння, але його зупиняє ворожа снайперська куля, яка потрапляє в скроню. Тіло Романа падає на скривавлену землю, але він ще дихає! Його кладуть на носилки, сильна кровотеча… “Все, що змогли зробити, – це заткнути рулончиком бинта отвір від кулі… У тих умовах було нереально його врятувати”, – сказала волонтерка, яка першою опинилась біля Ромчика. На честь Романа назвуть його рідну школу, вулицю, йому присвоять звання “Герой України” (посмертно). Нехай сьогодні кожен задумається, чи не підводить він Рому Гурика, який безстрашно йшов під кулі – за Україну та кожного з нас. Дякуємо, Романе! Ігор Салюк, м. Івано-Франківськ Дві тернисті долі, як красивий вінок Мій прадідусь Володимир народився далеко за океаном – у канадському Монреалі 12 серпня 1912 року. Переселені з України, його батьки прожили на чужині лише два роки, не прижилися і повернулися додому. Але вдома стало ще гірше, адже розпочалася Перша світова війна. Батька прадідуся одразу забрали до австроугорського війська, що мало захищати Галичину від ненаситних російських окупантів. Саме в ту тяжку пору дворічний Володимир стає сиротою: батько на війні, мати залишає дитя напризволяще добрим сусідам, а сама йде шукати кращої долі. До школи хлопчик не пішов. З чотирьох років його садовили на коня і відправляли пасти корів. А коли виповнилося сім, відправили вчитися на пічника. У 12 він міг самостійно класти печі та каміни у людей. Їздив навіть у сусідні країни, бо був затребуваний. Окрім платні, йому давали першу випічку хліба. Але ці гостинці він не забирав собі, а роздавав бідним родинам, тому в місті його шанували. У 40 літ переїхав жити в Коломию, ще парубкував. У сусідньому селі познайомився з дівчиною, одружився і прожив з нею до кінця своїх днів. А про рідних батьків жодної звістки так і не отримав. Прадідусь і прабабуся ­Володимир і Марія Яремки У прабабусі Марії до знайомства з Володимиром історія не менш карколомна. Вона народилася 6 липня 1925 року в Івано-Франківській області у невеликому селі Ценява. У шість років пішла в перший клас польської школи, у сім – знову в перший клас, тільки французької, оскільки сім’я емігрувала до Франції на заробітки. Маленькою дівчинкою вона працювала в полі на француза, пасла корів. Пригадую її слова: “Мені добре жилося у пана, була у нього як дочка. Щоразу, коли виходила в поле, він давав мені в мою дзюбеньку (по-галицьки – сумочка) декілька бріош (з французької – булочка) та розбавлене водою вино”. Через декілька років вони з матір’ю повернулися до рідного дому, а батько залишався деякий час у Франції. Почалася Друга світова війна. Прабабусю вивезли до Німеччини на примусові роботи. Там вона у 17 років зустріла першого чоловіка, невдовзі завагітніла. Довідалася про таку деталь: коли їх визволили американці й вони опинилися в американській зоні, молодь не дуже хотіла повертатися до СРСР. Адже розуміла, що там їх звинуватять у зраді Батьківщини та відправлять у Сибір. Чоловік запропонував емігрувати в Америку. Але вона не змогла залишити рідних, тому відмовилася. Так вони знову опинилися в підрадянській Україні. Слова бабці: “Коли ми у 1945 році поверталися ешелоном додому, я по дорозі народила свого першого синочка та захворіла тифом. Тоді надіялася на одного Бога, бо ні лікаря, ні ліків у нас не ­було. ­ Продовження на стор. 8

с. 10 · сторінка оригіналу ↗

Продовження. Початок на стор. 1, 7–9 Вона завше була гостинною. Її руки любили тісто, любили готувати, нарізати, пекти. Ніхто не виходив голодним із гостини. Говорили сусіди: “От Галя, от господиня! Такої по селу не знайти”. А я завжди порівнював її з героїнями Квітки-Основ’яненка: як та Маруся – і працьовита, і гарна! Пригадую, розповідала, що лишень хтось народиться, односельці йдуть просити, щоб стала хрещеною. Каже: “Погоджувалась завше, бо від цього відмовлятися не можна, то від Бога!” Бабуся могла б працювати вчителькою, але оскільки була віруючою людиною, то їй заборонили вчителювати. “Ой тяжко було мені на серці, довелося все життя горбатитись на заводі, але людям я завше йшла на допомогу”. Розплющую очі – нема бабусі, то все лише мої думки, спогади… Погляну на фото й ніжно усміхнусь, як вона, бувало. Ні, так, як вона, не усміхався ніхто. Роман Сірук, с. Глинянка, Житомирська область Присвячую йому свої перемоги Верхня полиця шафи. Картон­на коробка. Одна фотографія – сотні спогадів. Натрапивши на цю фотокартку, можна побачити шалене щастя в очах маленької дівчинки, бо поруч – рідна людина, опора, підтримка. Дідусь Микола Славський. У думках спливає безліч моментів і всі – про дідуся. Я дивлюсь на фотографію і не можу повірити, наскільки детально пам’ятаю все, що відбувалося того дня. Микола Славський (дідусь) Зима була моєю улюбленою порою року. Щойно випадав перший сніг, я брала дідуся за руку зі словами: “Ходімо кататись на санчатах та грати в сніжки”. Він завжди відкладав усі справи, щоб провести час зі мною. І ця фотокартка зроблена в один із таких днів, коли ми, з червоними щоками та носами, стоїмо на морозі біля будинку. Навіть тепер, коли приходжу до бабусі в гості, перед очима постає саме ця картинка. Бачите великий каптур, що закриває мені все обличчя? То дідусь надягав. Сам не застебнутий, але мені завжди надівав шапку, рукавички і навіть колготи з начосом. Кожні 15 хвилин питав, чия не змерзла. Знімав мої рукавички, щоб перевірити, чи теплі руки. Якщо ж ні, огортав мої маленькі долоні своїми і ставало тепло. Коли поверталися додому, не роздягаючись, дідусь біг на кухню ставити чайник, заварював мені чай із лимоном, щоб я не захворіла. Так, я пам’ятаю все, пов’язане з дідусем. Але водночас жалкую, що провела мало часу в його обіймах, нечасто підходила, щоб поцілувати і сказати, як я його люблю. Зараз мені вісімнадцять, і я впевнена, що з небес він дивиться на мене – моя підтримка, опора, мій дідусь. І кожну свою перемогу я присвячую йому, як колись він присвячував мені свій час, увагу, любов і своє життя. Аліна Славська, м. Бердянськ, Запорізька область Досі сниться Афган Переглядаючи сімейний архів, я помітила куточок фотографії, що була прихована. На світлині красувався мій дідусь – стрункий радянський солдат у військовій формі, аза його спиною виднілася прикордонна вишка. Мене це здивувало, адже я ніколи не чула розповідей про те, де він служив. Та й батьки уникали розповідей про це. Але я була настирливою, і фотографія-таки “заговорила” до мене. Виявляється, той юний солдат майже закінчував службу водній із прикордонних радянських частин і вже збирався “на дембель”. Але за декілька днів до того взвод перенаправили в… Афганістан, на справжню війну. Чому ж тоді цю сторінку з життя мій дідусь намагався приховати? Адже цим треба вихвалятися, показувати медалі, розповідати байки… Та не для Юрія Сови. Щодня їхній табір обстрілювали. Вони ховалися в холодних землянках, постійно хворіючи то на дизентерію, то на гепатит. Окрім того, табір був замінований, виїжджати дозволялося лише на операції, а харчі їм привозили колони з Радянського Союзу, якщо пощастить і їх вдасться доставити. Зі слів дідуся: “Спека вдень стоїть за 50 градусів, а у нас всього по пляшці води на момент висадки. З водою були великі проблеми на цій операції. У багатьох просто “дах їхав”. Хочеться пити, а нема ні краплини. Ще через добу нам стали скидати воду, заварену з верблюжою колючкою, – з гелікоптерів, у твердих поліетиленових пакетах. Пілоти, звичайно, скидали ці пакети способом зависання гвинтокрила, сісти ж було ніде. З двох викинутих пакетів один розбивався. Збережену воду ділили порівну по фляжці. Всіх мучило єдине питання: чи привезуть воду завтра? На все інше було начхати, в тому числі на мінометні обстріли. Думали: якщо не від міни загинемо, то набагато швидше помремо від спраги. Обстріл міг початися в будь-яку хвилину”. Ось так, ризикуючи своїм життям, під постійними обстрілами, Юрій Сова змушений був нести службу на нікому не потрібній війні, не на захисті кордонів нашої Батьківщини. Він, як і десятки тисяч інших радянських солдатів, пішов воювати в іншу країну. А що вони там забули? Навіщо стільки молодих смертей? Тоді все відбувалося під гаслами інтернаціонального обов’язку. Весь світ знав про війну, але радянська пропаганда вперто називала це “допомогою братньому народу Афганістану на прохання його законного уряду”. Радянська влада ретельно приховувала інформацію, тому ми не знаємо ні реальної кількості загиблих, ні подробиць військових дій. Навіть нагороди вручалися за “успішні дії на тактичних навчаннях з бойовою стрільбою”. Імовірно, неоднозначне ставлення до війни є однією з причин, чому колишні афганці вкрай неохоче діляться спогадами. Дідусь часто повторює фразу: “Не смерть страшна, а забуття”. На тій страшній війні далеко від України полягли нізащо тисячі молодих українських чоловіків. Не вони обирали війну, але мусили виконувати безумні накази Москви. Та війна залишила в забутті багатьох нині живих її учасників. Але поруч – рідні люди, онуки, які не забудуть 15 лютого, в День виходу військ з Афганістану, привітати тих, хто вижив заради нас. А полеглих – пом’янути. Анастасія Круглікова, смт Велика Олександрівка, ­Херсонська область Дитинство під скиртою соломи Мою прабабусю звали Любов Павлівна Цупко. Жила вона спочатку в селі Піски Баштанського району, а потім разом із батьками приїхали до Миколаєва. Любонька, так ми її називали, пішла в 1-й клас до загальноосвітньої жіночої школи (тепер – Перша українська гімназія). У травні 1941-го вона закінчувала сьомий клас, ще не знаючи, що шкільна пора для неї закінчилася назавжди. Бабуся розповідала моїй мамі: “Коли почалася війна, не всі люди розуміли, що коїться. Але згодом, коли прийшли фашисти, був жах. Ми постійно ховалися в льоху. То літаки ревіли над головами (аеродром знаходився поруч), то фашисти грабували, забирали все, що під руки потрапить”. Дітей вдень переховували у скиртах соломи. Мама прабабусі Улита наказувала, щоб діти не ворушилися. Часто повторювала: “Хоч би німці не здогадалися туди піти, там же ховалися діти”. Кілька разів Любоньку забирали до розподільного пункту, куди звозили звідусіль майбутніх вільнонайманців для Німеччини. Тричі вдавалося звідти втекти. Вчетверте, щоб уникнути насильного вивезення, вирішила зробити собі шкоду – обсипала руки вапном, що спричинило сильні опіки шкіри. Знала, що фашисти не любили таких – із ранами та інфекціями. Завжди кричали: “Інфекція, ін­ Любов Павлівна Цупко фекція!”. Здавалося, на п’ятий раз відправки не уникнути. Але захворіла на малярію і знову не потрапила до вагонів, куди вантажили молодь у Німеччину. Інших відправляли до таборів смерті… Так наша родина ховалася та захищала дітей від фашистів три роки. Батько бабусі Павло загинув у Німеччині, в Лейпцигу. Вона дуже хотіла знайти його могилу, але в радянські часи це було майже неможливо. На 9 травня бабуся завжди гірко плакала, особливо під пісню “День Перемоги”. А мамі моїй казала: “Слава Богу, ви не знаєте, що таке війна!”. Валерія Вайнберг, м. Миколаїв Петро Грізний із бантом на голові Похмурий погляд, широко розкинуті брови, темні, мов дві вуглинки. Здається, він від народження такий: суворий, розсудливий, невблаганний. У селі його поважали. У колгоспних гаражах, де після збору врожаю мирно відпочивали ЗІЛи й МАЗи, часто збиралися чоловіки, аби погомоніти про своє й відпочити “під огірочок”. Така місцева традиція. Там завжди згадували Петра: мовляв, і жінка порядна, і хатина з городом, і двоє дітей гарних. Там же казали, що з нього був добрий солдат. Одне його “ану цить” змушувало замовкати цілу роту. Навіть досвідчені старшини боялися цього “цитькання”. Коли смолисті брови насуплювалися й розліталися в різні боки, усі одразу розуміли – буде пекло. За це його й прозвали Петром Грізним. Мій дідусь Петро Іванович М’якота Та це для них він був Петро Грізний, а для мене завжди “дідусевич”, який фарбував лялькам нігті в рожевий колір, а потім стирав і перефарбовував у блакитний, бо так мені подобалося більше. З ним було зовсім нестрашно летіти з височенної засніженої гірки, бо я точно знала, що мене впіймають. Петро Грізний дозволяв розчісувати своє чорнильне волосся гребінцем “маленька фея” і зав’язувати його червоним бантом. Усміхався й поправляв зачіску у відображенні невеликого люстерка. Ніколи не сварив за мокрі рукавички, бо завжди носив у кишені свої сухі – спеціально для мене. Він зігрівав їх своєю долонею, а потім натягував одну велику рукавицю на дві мої маленькі долоньки. Кажу про нього в минулому часі, бо 28 вересня 2005 року дідусь полетів за небокрай. Якби йому дано було обирати, коли відлітати, то ще жив би й жив, плекаючи нових онуків і правнуків. Його забрав дріт, чорний, як ті самі брови. Ним рухався безжальний Тетяна Василівна Коркішко Юрій Сова

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин