Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Незабутні · “Він був з когорти тих, хто душу свою кладе за друзів своїх”. · с. 13сторінка оригіналу ↗

До 100)х роковин Богдана Йосиповича Когута Замовчуваний миколаївцями письменник

Слово Просвіти, №12–13 за 2021 рік

Владлена РУССОВА, голова Миколаївського міського осередку “Просвіта” ім. М. Аркаса У березні Богдану Когуту, члену Національної спілки письменників, політичному в’язню, виповнилося б 100 років. І хоча він значну частину свого життя після повернення з таборів жив і працював у нашому місті, миколаївці про нього знають дуже мало. Водночас Богдан Когут – лавреат премії імені Богдана Лепкого (2001 р.), автор п’яти важливих для осмислення нашого минулого книг про події Другої світової війни і повоєнну історію радянської імперії, про репресії проти борців за національну державу ОУН-УПА. З невеликої кількості вступних статей до його книг, Вікіпедії, газетних дописів і романів-спогадів самого автора ми дізнаємося про життєвий і творчий шлях письменника. Народився він у селі Конюхи Тернопільської області у родині селянина, вояка УПА, який самовіддано вів хроніку подій свого села. 1935 року Богдан вступив до Юнацтва ОУН, а 1940 року став дійсним членом ОУН. Під час війни був арештований німцями, тричі тікав з-під розстрілу. 1945 року був заарештований СМЕРШем і 1947 року засуджений до смертної кари. Але покарання замінили багатолітнім ув’язненням у таборах ГУЛАГу. Його звинуватили у приналежності до “німецько-фашистської банди ОУН”. Покарання відбував на Колимі. Про цей час та його людей, свою особисту долю написав роман-спогад “Під чорними вітрами” у трьох книгах (1995, 1997, 1999 рр.). А про складні перипетії його перебування в селі Конюхи під постійним тиском і погрозами влади та приснопам’ятних органів “безпеки” автор оповідав у романі-спогаді “Терпкий прис- Микола Пшеничний народився 19 липня 1954 року в мальовничому селі Молодаві на Дубенщині. Закінчив Рівненський державний педінститут, де очолював літературну студію вузу. Вчителював, директорував, трудився в редакціях обласних газет. Ще при СРСР видавав просвітянський вісник “Наш край”. А в 1990 році, в часи книжкового голоду, створив у Дубні видавництво “Наш край”, яке протягом декількох років поспіль видало сотні книжечок (їх називали “метелики” Миколи Пшеничного). Відома львівська письменниця-дисидентка Галина Гордасевич писала: “Не сумніваюся в одному, що на початку 90-х років центр книговидавничої справи перемістився на Рівненщину. Там видавали книжки аж три видавництва: “Азалія”, “Наш край” і “Незабудка”. Понад сто назв на поліграфічній базі периферійної друкарні в умовах нашого паперового дефіциту – це таки подвиг...” Саме завдяки Миколі Пшеничному в 1991 р. в Дубні вийшла і моя перша поетична збірка “Воскреслі дзвони”. Він будував нову, вільну Україну і словом, і ділом. Діапазон його суспільних і громадських інтересів був досить широким, про що свідчать творчі зв’язки письменника з відомими діячами національної культури Борисом Теном, Іваном Драчем, Дмитром Павличком, Миколою Жулинським, Миколою Вінграновським, Ігорем Свєшнікомак волі” (2005). До речі, Леся Паньків з Лондона, яка опікувалася долею Богдана Йосиповича, назвала його “нікому не відомим українським Солженіциним”. Початкову освіту Богдан Когут отримав у шестирічній школі на батьківщині. Пізніше, вже після звільнення, у Миколаєві закінчив екстерном середню школу. Заочно навчався в Одеському університеті, а диплом про вищу освіту отримав у Горлівському педагогічному інституті, здобувши фах викладача англійської мови. Звільнений він був у січні 1956 року, але проживати на малій батьківщині йому заборонили. Довелося їхати на південь України, а в Миколаєві, де мав знайомих галичан і родичів, зупинився у 1958 році. Добре володів кравецтвом, тож перші два роки працював у Миколаївському музично-драматичному українському театрі кравцем-костюмером. Пізніше, отримуючи вищу освіту на факультеті іноземних мов Одеського університету, читав англійську мову в середній школі №39, восьмирічній №35, викладав також у 1975- 1981 рр. у Миколаївському кораблебудівному інституті. Вільно володів німецькою, польською та іспанською мовами. Звісно, своєї “опіки” КДБ не позбавив Б. Когута іна цих роботах. Наприкінці 80-х Богдан Йосипович доправився в Західну Україну, де після 1989 року активно взявся за громадську та творчу роботу – став одним із засновників Української національної партії (1989-1990), був членом проводу ОУН в Україні (1993–2005). Спогади писав ще від 1970 року, переховуючи це від кадебістських нишпорок. 2008 р. у Львові видав свою останню книгу “Оповіді каторжанки Мирослави Пелех- Куровець”. Для нього історія героїні була важливим доповненням до картини гулагівської “планети”. У книзі йдеться про функціонування колимських жіночих таборів та побуту в них дівчат і жінок із Західної України. З героїнею цієї книги автор зустрівся наприкінці 80-х років ХХ ст. на зібранні колишніх політв’язнів у Львові. Зауважуючи, що Мирослава Пелех-Куровець виявилась талановитою оповідачкою з феноменальною пам’яттю на події, імена, різні побутові деталі, автор вирішив подати розповідь від першої особи. Хоча книги Богдана Когута є в Інтернеті, але в паперовому варіанті в міській та обласній бібліотеці Миколаєва є лише “Під чорними вітрами”. Члени Миколаївського міського осередку “Просвіти” імені М. Аркаса додали свою часточку в популяризацію книг замовчуваного у нас письменника – спільно із Центральною бібліотекою ім. М. Кропивницького та Миколаївської обласної універсальної наукової бібліотеки було оцифровано останні дві книги: “Терпкий присмак волі” та “Оповіді каторжанки Мирослави Пелех-Куровець”. 16 лютого 2021 року ми вшанували Богдана Когута на 10-ті роковини від дня смерті. Його могила — на Личаківському цвинтарі у Львові. У березні просвітяни провели літературно-історичну конференцію “Богдан Когут – письменник, педагог, політв’язень”. З доповідями виступили доценти В. М. Руссова, Л. В. Старовойт, І. Ю. Береза, Н. В. Шевченко, голова обласного товариства “Меморіал” ім. В. Стуса Ю. О. Зайцев, голова ГО “Українського товариства “Просвіта” Миколаївщини” О. М. Мачула. Модерувала завідувачка читального залу Центральної міської бібліотеки для дорослих ім. М. Кропивницького І. В. Загреба. Виступи доповнили ті, хто приєднався до онлайн-трансляції. Конференція відбулася в межах діяльності Мовно-історичного клубу за партнерської підтримки ГО “Українське товариство “Просвіта” Миколаївщини” та Миколаївського міського осередку “Просвіти” імені Миколи Аркаса, а відеоверсія конференції зберігається на сторінці бібліотеки в соцмережі Фейсбук. чук, Анна Залевська, Мар’ян Завалко і – Кароль Войтила... У час колючо-дротяного брежнєвського режиму, коли на одного поета припадало, як мінімум, десять агентів КГБ, Микола Пшеничний був єдиним на Рівненщині, хто регулярно надсилав мені листи і листівки, які тоді були для мене ковтками джерельної води в пустелі... Ці листи свідчать і про те, яким напруженим і неспокійним було його життя, яким активним було його сумління!.. “От і все, Людмило, – поховали ми сьогодні Василя Стуса у рідній землі, припорошеній українським радіоактивним снігом, і всі ми посивіли трохи цього дня, а Україна ще скорботніше закусила (до зойку, до калинового стогону) свої білокрівні вуста... Микола. м. Київ, вокзал” (19.11.1989 р.). “...Сьогодні в моєму рідному селі Молодаві освятили братську могилу двох повстанців, вбитих енкаведистами у грудні 1944-го. Голова сільради відмовився відкрити траурний мітинг. Священик місцевої церкви (УПЦ) – теж відмовився. Очолити мітинг довелось мені... А скільки ще попереду – воскрешати таких могил!..” (17.05.1992 р.). “Новин – два мільйони. Найголовніша (яка забирає 99% сил і нервів), безперечно РУХ наш НАРОДНИЙ. Готую нині Установчу Конференцію “Зеленого Світу” в Рівному й мітинг, що відбудеться 9 вересня ц. р.” (6.08.1989 р.). “...Колись батьків брат пішов у революцію. І – не повернувся... Йду в Революцію сьогодні. Хочу повернутися. Бодай у Вашому спомині... “Нас покидають внуки і правнуки. Весь до зернини, лущиться рід. Хто зостається з Вами під прапором? Тільки поети і бунтарі!..” (див. ж. “Прапор” № 9 ц.р.) Будьмо! Рухаймось! Микола” (11.10.1989 р.). Експромтний, афористичний, він завжди був з добрим гумором, навіть тоді, коли терпів нестерпний біль... 65 років прожитих на землі – це так небагато. Але ... поети безсмертні. За найсвятіше йде сьогодні битва – Хай Рідне Слово допоможе нам... Поезіє, це ти – моя молитва. Сумна, бо правда. Правда, бо сумна. Ім’я Миколи Пшеничного було і залишиться поетичним символом Рівненщини. Людмила ЛИТВИНЧУК, поетеса, членкиня НСПУ, с. Маринин, Рівненська область

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин