Читацьке віче · с. 7сторінка оригіналу ↗
НЕ ЗАПІЗНЮЙМОСЯ З ДОБРОМ!
Слово Просвіти, №12 за 2004 рік
СЕЛО НА НАШІЙ УКРАЇНІ
Немає у Мельниках, відомому холодноярському селі, ще однієї такої староїпрестарої хати. Неподалік цвинтаря, попід горою, на одній із верхніх вуличок, вона одразу впала в око — солом’яний дах на ній аж почорнів од ветхості, а кілька сніпків взагалі впали чи розвіялися, тільки крокви просвічують натомість втраченої покрівлі. Могла б здатися ця хата й зовсім покинутою, — бачив я такі в наших селах. Ні! Хоч і стара, та побілена, на вікнах чистенькі вишиті фіранки, вазончик із квіткою видно. Отже, хтось тут живе, точніше, доживає віку — разом із хатою, хай під дірявим дахом, але за фіранками, які чи не найперше виявляють тут сущий людський дух. Тільки-но зупинився навпроти двору, як фіранки на вікнах розсунулися, а за хвилину із хати вийшла й господарка. Хвірточку, перекошену на один бік, прочинила, подивилася допитливо. — А я у вікно побачила, думаю, хто це мною інтересується?.. Незнайома людина... Сказав щось до того, що люблю зі старими людьми побалакати, вони про минуле знають. — Ми по книжках не читали, то й не знаємо багато. Скільки тої власті над нами пройшло, і війна, і голод, а все забувається, людина сама собі живе, як знає, аби шкоди од тієї власті не було, бо ж куди не глянь, а лиха більше, ніж добра, і колись так було, і тепер так… А я ще за царя пожила, до тої, як її називають, революції, коли
НА ПЕРЕХРЕСТЯХ ЖИТТЯ все у світі перемішалося, і церкви стали розкидати, та образи палити… — А коли ж Ви народилися, бабусю? Продовжувала розмову так тихо, що мусив напружувати слух, аби вловити сказане. Як подих далекого вітерця, що й не розбереш, звідкіля віє, був її голос. — З четвертого… Девятсот четвертого года… Оце на зимового Миколая буде
Найменування наших вулиць чомусь і досі прославляють імена чужинців. У той час, як справді безсмертними в пам’яті нащадків залишаються імена земляків, які навіть недавно, у непрості попередні роки були справжніми подвижниками. Таким, наприклад, у нашому Кролевці був Пантелій Федорович Салій (1922—1990 рр.) — лікар-хірург, професіонал найвищого класу. Майже 50 років свого життя віддав цій важкій і відповідальній професії. З перших днів війни, в неповні 19 років, став командиром санітарного взводу. У Кролевець прибув за призначенням — після закінчення з відзнакою Львівського медінституту. Заснував хірургічну службу, яка потім стала однією з найкращих в області. Але головною для нього була щомиттєва готовність до термінового виклику. Адже саме на нього покладали надію мешканці міста і всієї прилеглої округи у найважчих випадках. Виснажливо працював і… “спалив” себе заради людей. Закінчив своє земне існування 11 січня 1990 р. Знали його як людину рішучу, до всього вмілу, непосидючу. Мав багато друзів. Устигав з ними рибалити. Захопився бджільництвом і створив неабияку пасіку… Власними руками, разом зі своїми рідними, дружиною і дітьми, побудував дім і виростив сад. Син Анатолій і донька Валентина успадкували від батька його професію. Син — заслужений лікар України (працює в Сімферополі), донька — висококваліфікований лікар у Харкові. Назвати його іменем одну з кролевецьких затишних вулиць задумано було громадськістю давно. Одразу після того, як і не стало Лікаря. Добивалися. Писали про це в райгазеті, мали гарячу підтримку людей. Але на тому все сто год. — А хату Вашу коли будували?.. — Ой, людоньки, зразу не скажу, подумаю… Хату строїв батько, зразу за першою дитиною… Вона почала згадувати, хто й коли з її старших братів та сестер народився, з’єднувала роки та імена, і невдовзі розібралася зі своїми підрахунками: — Хаті буде… зараз буде сто два годи, і тільки що ми одну стінку пересипали, а околотом після войни сама вишивала. Запросила мене до хати: — Присядьте з дороги, ая яблучок унесу. У прочинені двері було видно все її обійстя, і лише одна яблуня червоними яблуками, як облита, красувалася на ньому. Роззирнувся. Ніякого добра, що мало б накопитися у людини на старості літ, уй закінчувалося. І ось за втілення цієї ідеї взялося міське товариство “Просвіта” імені Т. Шевченка. Вже був у нас досвід успішної роботи щодо увічнення імені Миколи Лукаша (про це в “Слові Просвіти” за лютий 2000 р. стаття “Кролевецька Лукашіана”). А також досвід відновлення пам’яті про ще одного славного земляка — Олексу Грищенка, відомого в світах художника, письменника, мистецтвознавця. Їхніми іменами з ініціативи “Просвіти” названі нові вулиці міста. Новий же наш клопіт мав свої особливості. Адже мова йшла про перейменування. І саме в цьому таїлася неабияка проблема. Проявити наполегливість у досягненні мети дали підставу підписи мешканців вулиці Енгельса. 99 відсотків із них засвідчили письмово безперечну згоду. І зрештою сесія міськради ухвалила довгоочікуване рішення!.. Заздалегідь було визначено хаті не було. Лава, стіл, кілька ослонів, піч, дві ікони на покуті — Ісус Христос та Божа Матір, тарілка на столі, відра та макітри коло печі… Все!.. Зайшла, поклала в тарілку яблук, сіла навпроти мене, склавши руки на колінах, — великі чорні руки. Земля, на якій вона вік працювала, пов’їдалася у них, мабуть, аж до кісток. Очевидно, помітила мій знічений погляд на убогу оселю, поспішила втішити — не себе, зрозуміло (вона звикла!), мене втішити, гостя: — А я вже така стара, що мені багато й не треба… Головиха казала — дров на зиму завезе, сніпків на хату випишуть… Затнулася, хотілося їй, мабуть, ще щось додати до переліку добра, на яке сподівалася од людей, та й не змогла, — вичерпався, оче-
z
видно, перелік. Вранішнє сонце, ті його кілька променів, що проникли до хати крізь маленькі віконця, зачепили блискучі ризи на іконах, упали на яблука й тарілку, що стояли переді мною, але сутінків у хаті не розвіяли, не розвеселили. Усе (поки висітимуть фіранки на вікнах!) залишиться у тій хаті так, як було, нічого не зміниться. — Бабусю, а братів Чучупаків пам’ятаєте? — запитав про людей, чиї імена перейшли в легенду української революції, коли Холодний Яр скликав тисячі озброєних селян на оборону краю. У далекий час намагався я позирнути.
— А як би я їх не пам’ятала?.. Пам’ятаю… Я вже тоді пасла, і в хату до них ходила, і Ореста знаю, його першого на войні убито, ще перед революцією тією, а ще були там — Петро, Василь, Олекса, і малий Дем’ян… І баба Оксана — матір їхня, її все село знало, така весела та прудка: борщ у піч поставить, а сама біжить у Медведівку, до лавки, поки борщ вариться, вона й назад прибіжить… Вони в леваді жили, а як у колгосп стали зганяти, то їх і вигнали, діда й бабу, бо ж сини були в гайдамаках… Їх молодими повибивали, один Дем’ян залишився, та й той світ за очі забіг, бо його за братів гнали. А баба Оксана сто год прожила, й нікого не боялася, ото вже, коли люди людей стали лякатися, а вона розбалакається, та й каже: — Аби моїх дітей не повбивали, то ми б краще жили, а як їх не стало, то й світ перевернувся… Голос моєї співрозмовниці набрав сили, може, то радість давньої пам’яті вдень події — 10 січня, субота, кінець шкільних канікул. А головне — переддень пам’яті Лікаря-подвижника. Готувалась Марія Семенівна — дружина Пантелія Салія, прибули з родинами діти. Сам Господь Бог був учасником і розпорядником того Свята, бо послав найкращу погоду, яка тільки може бути серед зими. Чистим сніжком притрушена вулиця. Сухо, ні вітру, ні опадів… Прийшло багато медиків-побратимів, мешканців вулиці, представників громадських організацій, у центрі події, як і годиться, були міський голова, представники РДА. Атмосфера цілковитої щирості. Сльози хвилювання і вдячності Марії Семенівни, якій вручили букет зимових гвоздик. І встановлення таблички з новим іменем вулиці.
Ніна ВІТУШКО, голова Кролевецького міського об’єднання ВУТ “Просвіта” імені Т. Шевченка, Сумська область
Біля щойно прибитої таблички стоїть родина Саліїв
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
