Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє

ЗНАЙОМТЕСЬ: ЛАУРЕАТ НАЦІОНАЛЬНОЇ ПРЕМІЇ імені Тараса ШЕВЧЕНКА

Слово Просвіти, №12 за 2004 рік

Художник Сергій Якутович... Нині після його прізвища писатимуть поважне уточнення-доповнення — лауреат Національної державної премії імені Т. Г. Шевченка, яку він нещодавно отримав. Але я достеменно знаю з вуст Сергія Георгійовича (він майже не сподівався, що отримає цю почесну премію, мовляв, “номенклатурщину” не подолаєш) наступне: “Яким би чином фортуна не повернулась, а я маю свій план — буду працювати над циклом великих картин, я їх уже конкретно бачу”. Хочеться відзначити, що Сергій Якуто0 вич “виставляється” в Україні з досить див0 ною періодичністю — в 13 років. Зараз Яку0 тович почав мотати треті “13 років”, і спо0 діваємося, що цей термін не є канонічно0де0 монічним. Тим більше, що він був наповнений численними виставками за кордоном: у Ні0 меччині, Франції, Португалії, Іспанії. Що0 правда, в Іспанії, яка подарувала художнику “море і гори” щасливих творчих миттєвос0 тей, його спіткала велика біда: за два роки праці у цій країні майстер створив 150 поло0 тен, але за трагічних обставин утратив їх. Утратив він також і ціле місто Батурин, створене фантастичними зусиллями худож0 ника для фільму “Молитва за гетьмана Ма0 зепу” (втім, знищення останнього було зазда0 легідь обумовлено). Незважаючи на всі удари та примхи долі, Якутович галерно працює — доробок здаєть0 ся неймовірним за кількістю та потужністю зробленого. Варте захоплення й те, що Яку0 тович протягом останнього десятиліття не піддавався модним кон’юнктурним, абстрак0 ціям — лишився в мистецтві сам собою. Як співрозмовник, Сергій Якутович вра0 жає мудрістю й відвертістю. А ще його ви0 різняє блискуча самоіронія, яка захищає ху0 дожника від похвал0лестощів і чорних напа0 дів заздрощів. — За ці роки я багато чого зробив, багато чого втратив, набув деякого досвіду і, сподіваюся, зберіг наївність і юнацький ідеалізм. Вірю в абсолютні істини й продовжую шукати їх у собі. Скільки себе усвідомлюю, мене веде енергія помилок... Скільки себе пам’ятаю — малюю... Вірю і в те, що справжня нагорода для мене, — наступна робота. Можливість самого процесу праці із сумнівами, пошуками, болем, розпачем і радістю опанування. Це — як кохання... Так жив, так живу, чого і в майбутньому собі бажаю... — Вас порівнюють із Дюрером. Вас це не ображає? — Чесно кажучи, не ображає, тому що досить іронічно ставлюся до себе. Знаєте, в Іспанії люди іноді божеволіли від моїх ескапад, тому що в них не прийнята самоіронія, вони не розуміють, що це таке. Я казав: “Я — Достоєвський живопису”, — і вони, хапаючись за голову, погоджувалися: “Так, так, Достоєвський”. У нас є звичним, коли люди, порівнюючи когось із кимось, кажуть: український Пікассо, український Дюрер, український Моцарт, вони одразу підкреслюють українську меншовартість. Знаєте, свого часу казали, що Шевченко — це український Рембрандт. Так. Але, якщо Шевченко посідає в українському образотворчому мистецтві місце Рембрандта, то в якому мистецтві яке місце займає Рембрандт? У голландському мистецтві чи в світовому? Усе ж таки ми маємо знайти точку відліку, сітку координат. Якось себе позиціювати. Справді, в моїй творчості величезна присутність Дюрера з дитинства. Я знаю всі його малюнки, всю його творчість. Але в нього є багато різних речей, яким я абсолютно не відповідаю. З іншого боку, Дюрер — спадкоємний художник, у нього батько був художником. Це і в моїй біографії є. Те, що він стоїть осторонь усього німецького мистецтва, навіть часів Ренесансу, — це є. Я позиціюю аналогічно. Щоб відповісти на Ваше запитання, треба зрозуміти, що таке українське мистецтво? Хто ми є? Ми не великі, ми такі, які ми є, і це треба усвідомити. Ми весь час думаємо: що про нас скажуть? У Москві, у Варшаві, у Парижі… Але ми самі маємо про себе говорити. Мовчимо, соромимося? Це наша біда, і біда нашого мистецтва. Моя постать у нашому українському мистецтві стоїть дещо осторонь. У сумні хвилини я відчував, що я не потрібен. Мені кажуть: так не можна заявляти. І справді, достатньо мені зробити маленьку виставку, засвітитися, як знаходяться люди, яким я потрібен. Але в загальному потоці мені немає місця. Ще штрих: я — син свого батька, й батько, як бульдозер, теж стояв абсолютно осторонь. Але через те, що він жив у інші часи та був більш могутньою фігурою, та поруч гуртувалися його друзі, здебільшого талановиті літератори, які уособлювали все найкраще, що було в 60—70—80 роки в українській культурі, вони стояли разом, як моноліт. Потім хтось пішов у політику, хтось у комерцію, і він залишився один. І коли Георгій Якутович помер, то написали, що помер художник фільму “Тіні забутих предків”. Тому що цей фільм збирав Україну. Батько весь час дуже страждав, що заважає мені своєю спиною, своєю силою. Це не так. Мені передалася його кремезність, щоб вистояти, наче дубу, осторонь лісу. Можна сказати, що я українець скрізь, крім України. Мене сприймають українцем у Німеччині, у Франції, у Іспанії, у Чехії, у Москві, де я вчився та багато працював. Київ досі видається в’ялим і провінційним. Коли в Німеччині потрапляєш у будинок пересічних німців, там на стінах висять музичні інструменти. Ти кажеш: “О, як красиво!” А вони відповідають: “Ми на цьому граємо”. “— Як?” — “А в нас сімейний квартет”. І вони сідають і починають грати Ґенделя чи Моцарта. І ти думаєш: “Боже мій...” Ми теж можемо випити горілки й поспівати. Але ми вже не заспіваємо справжніх українських пісень, ми їх спотворили. Ми дрібнішаємо, ми самозадоволені через свою непершовартість. Замість того, щоб піднімати голову над болотом повсякдення (яке пихкає-заспокоює: мовляв, усі люди живуть так), опускаємося, деґрадуємо, аби бути ситими. А як далі — не знаємо. Чому? Тому що в нашій ментальності немає протестно-бійцівського: що далі робити? У нас інше: на двох українців три гетьмани. Які хочуть влади. Одержують її, і не знають, що з нею робити. Ну, ще один будиночок, ще один банківський рахунок. А далі що? Це і є прірва. Потрапляєш до Італії і розумієш, що там люди такі ж, як ми. Вони веселі й щасливі, тому що такі вже в ментальності своїй. На цій землі — культура: ланцюг, ланцюг, ланцюг, тобто спадкоємність, і серед цього ланцюга — пересічний італієць. Нам здається, що італійці легковажні. А Римське право, а бухгалтерія, а державність? Усе це вони народили. А ми просто на іншому щаблі розвитку знаходимося і трішки осторонь: я до культури — осторонь, культура до мене — осторонь, ми всі до Європи — осторонь. Чому? Тому, що ми не розуміємо своєї першовартості. А от коли ми усвідомимо самі себе… Мені запам’ятався такий випадок, що мав місце в Карпатах. Ми мешкали в будиночку, з вікон якого видно було Говерлу… Поруч жили справжні гуцули, в тому числі 90-річний Петро Федорович Іллюк. Батько якось привіз московських художників. І вони, проїхавши чимало країн, раптом отетеріли: “Такої краси ми ніде не бачили!” І почали дифірамби співати, а дід Петро сидить, слухає, потім каже: “Стоп!” Узяв чарку і продовжує: “Ми, гуцули, любимо самі себе. За ваше здоров’я”. Ось він — сенс: треба любити себе, але не просто так, необхідно заробити це право. Ми кажемо “ми”, а треба казати “Я”. Стверджувати: “Я маю право”. Це скільки християнського треба пройти! І не просто ходити в церкву, а ходити на сповідь, причастя, задавати собі питання: “Хто я? Що я? Що я можу?” Ми лагідні люди, ми один одному все прощаємо, і головне, що ми прощаємо самим собі. А чи треба прощати собі? І це відбувається

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин